9 ВСЕСВ ІСТ

Дата: 10.02.2023

Дата: 14.10.2022

Тематичне оцінювання з розділу І « Європа в часи французької  революції та наполеонівських  війн»

Мета: перевірити рівень засвоєних знань

Завдання виконайте за посиланням: join.naurok.ua , код доступу 8263878

 

Дата: 03.06.2022

Узагальнення до курсу «Основні ідеї, здобутки, виклики "довгого" XIX століття»

Мета: характеризувати основні тенденції суспільно-політичного та економічного розвитку світу; визначати хронологічні межі періоду; висловлювати судження щодо значення «довгого» XIX ст. в подальшому розвитку світу; пояснювати і застосовувати поняття: «"довге" XIX століття».

Період	Європа			Азія
Кінець XVIII — початок XIX ст.	• 14 липня 1789 р. — початок революції у Франції; • 26 серпня 1789 р. — ухвалення Декларації прав людини і громадянина; • 3 вересня 1791 р. — затвердження першої Конституції Франції; • 10 серпня 1792 р. — повалення монархії; • 14 липня 1789 р. — взяття Бастилії; • 26 серпня 1789 р. — прийняття Декларації прав людини і громадянина; • 1791 р. — прийняття Конституції; • 1792 р. — страта короля, Франція проголошена республікою; • 2 червня 1793 р. — якобінці прийшли до влади; • 24 червня 1793 р. — прийняття нової Конституції; • 27 липня 1794 р. — падіння якобінської диктатури; • 27 липня 1794 р. — прихід до влади термідоріанців; • 1795-1799 рр. — влада Директорії; • 1796-1797 рр. — італійський похід Наполеона; • 1798-1799 рр. — єгипетський похід Наполеона; • листопад 1799 р. — перехід влади до трьох консулів; • 1802 р. — сенат призначив Наполеона довічним консулом; • 1804 р. — Наполеон стає імператором всіх французів; • 1807 р. — набуває чинності Цивільний кодекс; • 24 червня 1812 р. — початок вторгнення Наполеона в Росію; • 26 серпня 1812 р. — Бородинська битва; • жовтень 1813 р. — битва під Лейпцигом; • квітень 1814 р. — перша реставрація Бурбонів; • 20 березня 1815 р. — 22 червня 1815 р. — «сто днів» Наполеона; • 18 червня 1815 р. — битва при Ватерлоо; • Вересень 1814 р. — червень 1815 р. — робота Віденського конгресу; • 26 вересня 1815 р. — утворення Священного союзу			• 1644-1911 рр. — правління династії Цинь
Доба революцій і національного об’єднання (1815-1870 рр.)	• Січень-лютий 1848 р. — початок революції в Італії; • 22 лютого 1848 р. — початок революції у Франції; • 23 лютого 1848 р. — початок повстання в Парижі; • 25 лютого 1848 р. — проголошення Франції республікою; • 3 березня 1848 р. — початок революції в Німеччині; • 13-15 березня 1848 р. — народне повстання у Відні; • 14-18 березня 1848 р. — народне повстання в Берліні; • березень 1848 р. — серпень 1849 р. — Угорська революція; • 23-26 червня 1848 р. — повстання робітників у Парижі; • листопад 1848 р. — прийняття Конституції Другої республіки; • 5 грудня 1848 р. — конституція Пруссії; • 7 березня 1849 р. — розпуск парламенту в Австрії; • 1849 р. — створення Прусського союзу; • 22 серпня 1849 р. — завершення італійської революції; • 2 грудня 1851 р. — бонапартистський переворот;		• 1823 р. — проголошення «доктрини Монро»; • 1828 р. — утворення демократичної партії; • 1854 р. — утворення республіканської партії; • 1859 р. — повстання під проводом Дж. Брауна; • 1861-1865 рр. — Громадянська війна в США; • 1861 р. — створення Конфедерації південних штатів; • 1862 р. — закон про гомстеди в США; • 1 січня 1863 р. — скасування рабства; • 14 квітня 1865 р. — вбивство А. Лінкольна; • 1865-1877 рр. — «реконструкція» Півдня; • 1867 р. — надання статусу домініону Канаді	• 1840-1842, 1856-1860 рр. — «опіумні війни»; • 1857-1859 рр. — повстання сипаїв; • 1850-1864 рр. — рух тайпінів; • 1867-1868 рр. — ліквідація влади сьогуна та відновлення влади імператора в ході революції Мейдзі та громадянської війни; • 1868-1912 рр. — «освічене правління» — доба Мейдзі
	• 2 грудня 1852 р. — встановлення Другої імперії; • 1853 р. — «відкриття» Японії для іноземних держав; • 1853-1856 рр. — Кримська війна; • 1859 р. — франко-італо (п’ємонтсько)- австрійська війна; • 1860 р. — після плебісциту Флоренція, Парма, Модена приєднуються до П’ємонту; • 1860 р. — входження півдня Італії до П’ємонту; • 1860 р. — похід «тисячі» Дж. Гарібальді; • 1861 р. — скасування кріпацтва; • 17 березня 1861 р. — проголошення Італійського королівства; • 1864 р. — земська та судова реформи; • 1862 р. — призначення міністром-президентом Пруссії Отто фон Бісмарка; • 1866-1867 рр. — утворення Північнонімецького союзу; • 1867 р. — Друга парламентська реформа у Великій Британії
Остання третина XIX — початок XX ст.	• 4 вересня 1870 р. — революція і проголошення Третьої республіки; • 1870 р. — здобуття Рима королівськими військами, об’єднання Італії; • 1870-1871 рр. — франко-прусська війна; • 18 січня 1871 р. — утворення Німецької імперії; • 1871-1890 рр. — канцлер Отто фон Біс- марк; • 1872-1876 рр. — культуркампф; • 1873 р. — «Союз трьох імператорів»; • 1873 1877 рр. — економічна криза; • 25 лютого 1875 р. — прийняття Конституції Третьої республіки; • 1878 р. — Сан-Стефанський договір, берлінський трактат; • 1879 р. — Австро-Німецький союз; • 1882 р. — утворення Троїстого союзу; • 1891-1893 рр. — утворення франко-російського союзу; • 1899-1902 рр. — англо-бурська війна; • 1906 р. — утворення Лейбористської партії; • 1904-1907 рр. — утворення Антанти		• 1 травня 1886 р. — розстріл демонстрації в Чикаго; • 1890 р. — закон Шермана; • 1898 р. — війна США з Іспанією	• 1889 р. — прийняття Конституції Японії; • 1894-1895 рр. — японо-китайська війна; • 1885 р. — утворення Індійського національного конгресу; • 1898-1900 рр. — повстання іхетуанів; • 1905-1911 рр. — революція в Ірані; • 1908 р. — Молодотурецька революція. Відновлення дії конституції в Туреччині; • 1911-1913 рр. — Сінхайська революція в Китаї
Кінець XVIII — почато XIX ст.	Вольтер, ПІ. Монтеск’є, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Людовік XVI, Г. Мірабо, М. Лафайєт, М. Робесп’єр, Ж. Дантон, Марат, Жак Ру, Шометт, Ебер, П. Баррас, Наполеон Бонапарт, Ф. Бабеф, Е. Ж. Сійєс, Р. Дюко, Нельсон, М. Кутузов, Олександр І, Людовік XVIII, Меттерніх, Франц І, Фрідріх-Вільгельм III
Доба революцій і національного об’єднання (1815-1870 рр.)	Буланже Жорж, O. фон Бісмарк, Вільгельм II, Б. фон Бюлов, Е. Бернштейн, К. Лібкнехт, А. Бабель, P. Люксембург, К. Каутський. Франц-Йосиф І, Вільгельм І, Олександр II	Т. Рузвельт, В. Форд, Дж. Рокфеллер, Дж. Шерман	Цисі, Хун Сюцюань, Б. Тілак
Остання третина XIX — початок XX ст.	Луї-Філіп, Наполеон III, Фрідріх Вільгельм IV, Дж. Гарібальді, Фердінанд І, Франц-Йосиф, Дж. Мадзіні, К. Б. Кавур, Фрідріх Вільгельм IV, Олександр II, Олександр III, Микола II, С. Вітте, О. Герцен, М. Чернишевський, В. Ленін, М. Туган-Барановський. Вікторія, Б. Дізраелі, Дж. Чемберлен, В. Гладстон. Отто фон Бісмарк, Вільгельм І	Дж. Монро, A. Лінкольн, B. Шерман, Е. Лі, У. Грант, C. Болівар	Токуґава, імператор Муцухіто

 

  

Дата: 27.05.2022

Тематичне оцінювання за розділом «Розвиток культури і повсякденне життя ( кінець XVIII – початок ХХ ст.)

Завдання виконайте за посиланням:join.naurok.ua , код доступу 4836658

 

Завдання виконайте до 30.05.2022

Дата: 13.05.2022, 20.05.2022

Тема: Наука і техніка. Література і мистецтво. (кінець ХVІІІ – п.ХХ ст..)

Мета: скласти уявлення про основні досягнення науки і культури, літератури та мистецтва; виявити основна тенденції в їх розвитку;  познайомитись з найбільш визначними науковими відкриттями періоду.

 

Пригадайте!

1.     Як ви розумієте вираз «технічний прогрес»? Чим на вашу думку він може бути спричинений?

2.     Як ви вважаєте, які відкриття можливі у культурі?

Вивчення нового матеріалу

1.     Відкриття європейців

         На початку ХІХ ст.. незважаючи на епоху Великих географічних відкриттів – європейцям були відомі лише прибережні райони більшості континентів. Не  дослідженими практично були внутрішні райони Азії Африки, Північної Америки, Австралії. Експедиції європейців частіше мали розвідувальний характер і були підготовкою до майбутніх колоніальних загарбань.

Робота з таблицею «Екпедиції відкривачів»

Відкривачі	Роки експедиції	Відкриття
Тадей Беллінсгалузен та Михайло Лазарєв (російська морська експедиція	1820	Антрактида
Девід Лівінгстон (Британський дослідник)	Середина ХІХ ст..	Подорож Центральною і Південною Африкою. Відкрив водоспад Вікторія
Генрі Стенлі (англієць)		Перетнув Африку зі сходу на захід. Відкрив і дослідив р.Конго
Роберт Берк і Віллс О’Хора (англійці)	1860-1861	Вперше перетнуто Австралію з півдня на північ
Микола Міклухо-Маклай (українець)		Досліджував населення Океанії, жив серед аборигенів Нової Гвінеї і вивчав їх життя
Петро Семенові-Тян-Шанський та Микола Преживальський (росіяни)		Досліджували внутрішні райони Сибіру і Центральної Азії
Французькі дослідники		Першими досягли столиці високогірного Тибету - Лхаси
Дж. Еверст і Г. Остін		Проникли в Гімалаї і уклали опис найвищої вершини світу Джомолунгми

 

            На кінець ХІХ ст.. були складені достатньо повні карт материків. А єдиною недослідженою частиною світу  - Антрактида.

-         Як ви вважаєте, чому Антрактида не «піддавалась» дослідженням?

 

2.     Розвиток науки і техніки

Прочитати самостійно за параграфом

 

3.     Література

основні напрямки літератури та їх риси:

 

 1. Неокласицизм

 2. Романтизм                      

 3. Реалізм                                  

 4. Натуралізм        

 5.Символізм

 

4.     Мистецтво

       На початку ХІХ ст.. музичне мистецтво розвивалось під знаком пошуку засобів вираження всього різноманіття людських почуттів. Під впливом ідей романтизму  європейських країнах виникають музичні школи: чеська, польська, австрійська, німецька, фінська, тощо. Композитори – романтики використовують народні мелодії. Найбільш популярними музичними жанрами в даний період є вальс, опера, інструментальні п’єси. Центром музичної культури стає Віденська придворна опера.

        Щодо архітектури, то набуває поширення «електризм» (поєднання різних стилів; бажання святковості громадських будівель, багаті наліпні прикраси). Використовують ові будівельні матеріали: залізо, скло, сталь (для будівництва мостів – Бруклінський міст у Нью-Йорку), металеві конструкції (1889 р. створено 300 метрову вежу Гюставом Ейфелем), поява хмарочосів

Отже, На початку ХІХ ст.. змінилось місце культури в житті суспільств. Здобутки культури стали доступними широким масам, зріс її вплив на суспільне життя і свідомість людей.

 

Домашє завдання  

 

1.     Прочитати  параграф відповідно до теми

2.      Підготуйте повідомлення( на вибір):

А. Внесок Людвіга ван Бетховена

Б. Італійський скрипаль та композитор Нікколо Поганіні

В. Реформатор Джузеппе Верді

Г. Російський композитор М. Глинка

Дата: 06.05.2022

Контрольна робота з розділу  «Міжнародні відносини( друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Мета: перевірити рівень засвоєних знань

Завдання  виконайте за посиланням:join.naurok.ua , код доступу 8680764

Дата: 29.04.2022

Тема: Міжнародні кризи та збройні конфлікти наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття

Домашнє завдання:

Варіант 1. Прочитати параграф відповідно до теми

Варіант 2. Переглянути відео-урок за посиланням:https://www.youtube.com/watch?v=0PzXRmkgdyc

Дата: 22.04.2022

Тема. Міжнародні відносини наприкінці ХІХ  - на початку ХХ ст.

Мета:навчити визначати зовнішньополітичні орієнтири провідних держав світу в останній чверті XIX ст.; навчити аналізувати причини утворення Союзу трьох імператорів, Троїстого союзу та оформлення франко-російського альянсу;

 

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

 

                 Початок 70-х рр. ХІХ ст. був позначений великими змінами в міжнародній обстановці. Головною причиною цього було посилення нерівномірності розвитку окремих країн. Після 1871 р. в Європі запанував «озброєний мир» – такий мир, під прикриття якого відбувалася підготовка до нового переділу територій.

                     Поразка Росії в Кримській війні, об’єднання Німеччини та Італії, поразка Франції у франко-пруській війні – все це змінило співвідношення сил у Європі і загострило міжнародні відносини. Поява в центрі Європи могутньої, мілітаризованої, агресивної Німецької імперії викликало занепокоєння сусідніх держав. В цей період зовнішньополітичний курс Німеччини визначав Отто фон Бісмарк, який намагався закріпити повне перевагу своєї країни в Європі.

Фігура Отто фон Бісмарка є досить неординарною, значимою, яка вплинула на хід європейської історії. ( прочитати обов’язково біографію Бісмарка)

                 Отже, в Європі відбулася нова розстановка сил. Хоча Великобританія залишалася найбільшою колоніальною імперією, за темпами економічного розвитку її потіснили на третє місце США і Німеччина. Економічний розвиток Франції в результаті поразки помітно загальмувався, і країна опинилася в ізоляції на міжнародній арені. В Європі заговорили про відродження Священного союзу.

(Прочитати про  «Союз трьох імператорів» )

 

                      Отже, у 1873 р. склався «Союз трьох імператорів» — союз Німеччини, Австро-Угорщини та Росії, який проіснував до 1887 р. (записати в зошит)

У 1882 р. почалося створення Троїстого союзу.

чинники, що сприяли створенню військово-політичних блоків.

• промисловий переворот, що відбувся у багатьох країнах;

• збільшився військово-технічний та економічний потенціал країн;

• «нові держави» потребували ринків збуту товарів, «старі держави» не хотіли поступатися вже поділеними територіями;

              

 

              8 квітня 1904 р. в Лондоні  підписано англо-французьку таємну угоду. Англія визнавала право Франції на Марокко, а Франція – право Англії на Єгипет. Договір отримав назву Антанта. 31 серпня 1907 р. була укладена англо-російська конвенція про розмежування сфер впливу в Ірані, Афганистані та Тибеті. Так було завершено формування Антанти.

            На початку ХХ ст. провідні держави витратили на воєнній потреби більше 20 млрд. доларів і збільшили чисельність своїх військових сил майже на 30%. Лідерство залишалося за Німеччиною. Спираючись на свій економічний потенціал, Німеччина зуміла швидше за інші країни підготуватися до війни.

 

                     Дайте визначення поняттю «гонка озброєнь», відповідь запишіть у зошит.

Отто фон Бісмарк як політик

Аналіз життя та діяльності рейхсканцлера Отто фон Бісмарка залишається актуальним і нині, коли проходить процес переформатування незалежної Української держави в умовах небачених для неї викликів, зокрема відверто агресивної окупаційної політики з боку Російської Федерації. Розуміння ролі політичних лідерів у державному будівництві, захисті національних інтересів і реформуванні соціально-економічної системи суспільства має важливе значення для визначення місця окремих особистостей як в історичному минулому, так і на сучасному етапі державотворення.

На шляху до політичної та дипломатичної кар'єри О. фон Бісмарка існувала низка перешкод. У родині Бісмарка не було традиції дипломатичної служби. Його батько, Фердинанд Бісмарк, був типовим юнкером. 

Сімейні традиції швидше могли підштовхнути молодого Бісмарка до думки про військову кар'єру. Протягом трьох століть його предки брали участь у війнах проти Франції. Його батько разом із шістьма іншими родичами відзначився в боях із Наполеоном. Пізніше Бісмарк неодноразово шкодував, що не вибрав військової кар'єри. Він звинувачував у цьому свою маму, яка вийшла з чиновницько-професорської сім'ї і не поділяла військових прагнень молодого юнкера, віддаючи перевагу успіхам свого сина на дипломатичній арені.

Як представник поміщицького класу Бісмарк потрапив у 1847 p. до прусського сейму замість хворого депутата Брауміга. За його словами, він дотримувався ліберальних ідей, успадкованих від діда по материнській лінії, який був міністром.

У лютому 1849 p. відбулися вибори обох палат ландтагу, на яких було висунуто з-поміж інших кандидатуру Бісмарка. 

У липні 1851 p. Бісмарк був призначений представником Пруссії у Союзному сеймі. Очевидно, вважали, що ця "сильна людина" буде енергійно обстоювати у сеймі консервативні прусські інтереси.

8 жовтня 1862 p. Бісмарк був офіційно призначений державним міністром і виконувачем обов'язків міністра-президента Пруссії.

Призначення Бісмарка головою прусського уряду поклало початок його більш як чвертьвіковому співробітництву з королем Вільгельмом І. Смерть короля (тоді вже імператора) у 1888 p. по суті зумовила кінець блискавичної кар'єри "залізного канцлера", хоча він до початку 1890 р. залишався рейхсканцлером.

У громадській думці утвердився образ Бісмарка як політика не тільки зухвалого і талановитого, а й геніального. За невеликий проміжок часу він перетворився у "національного героя". Недаремно ще в 1864 p. французький письменник П. Меріме сказав: "На жаль, на кожне століття припадає по одній великій людині. Для нашого – Бісмарк". Донині історики розбираються у хитросплетіннях бісмарківської зовнішньої та внутрішньої політики, його дипломатичних кроках, що сформувалися ще на початку державницької діяльності першого канцлера Німецької імперії.

 Додаток 2

Союз трьох імператорів

Залякуючи Францію, О. фон Бісмарк одночасно піклувався  про те, щоб вона не змогла знайти собі союзників. Він прагнув привернути на сторону Німецької імперії можливих друзів Франції. Таким чином канцлер розраховував тримати Францію у стані політичної ізоляції. За влучним висловом російського дипломата графа П. Шувалова, О. фон Бісмарка переслідував "жах коаліцій". "Союз трьох імператорів" – ось та комбінація, до якої прагнув німецький канцлер. Створення австро-російсько-німецького союзу було тим дипломатичним маневром, яким він розраховував запобігти можливості коаліції Австрії, Франції і Росії, а також менш жахливої, але все-таки достатньо небезпечної подвійної франко-російської комбінації.

На початку 70-х pp. обставини складалися сприятливо для задуманої О. фон Бісмарком комбінації – союзу трьох імператорів. 

У вересні 1872 р. в Берліні відбулася зустріч трьох імператорів.

На початку травня 1873 р. Вільгельм І приїхав з візитом до Петербурга в супроводі О. фон Бісмарка і Г. Мольтке. Там і була підписана російсько-німецька військова конвенція. Підписали конвенцію два генерали – Г. Мольтке і граф Берг. Того ж дня, б травня, вона була ратифікована обома монархами.

У червні того ж року Олександр II у супроводі О. М. Горчакова відправився до Відня. То був перший візит російського царя в австрійську столицю після Кримської війни. Таким чином, поїздка набула демонстративно-політичного значення. Росія начебто заявляла про забуття тієї "невдячності", якою Австрія "здивувала мир" в 1853-1856 pp. Цар і О. М. Горчаков спробували схилити австрійських правителів долучитися до російсько-німецької конвенції. Але ті відмовилися. На їх думку, це могло залучити Австрію у війну проти Англії. Замість військової конвенції австрійці запропонували Росії іншу угоду. Вона і була підписана 6 червня в Шенбрунні, під Віднем. Документ мав форму договору між монархами, і під ним стояли тільки їх підписи. Обидва імператори зобов'язувалися домовлятися в разі виникнення розбіжностей у конкретних питаннях, щоб ці розбіжності "не запанували над міркуваннями вищого порядку". У разі загрози нападу з боку третьої держави обидва монархи зобов'язувалися домовитися один з одним "про спільну лінію поведінки". Якби в результаті цієї угоди були потрібні військові дії, характер їх повинна була б визначити спеціальна воєнна конвенція.

Легко побачити, що угода від 6 червня 1873 р. носила досить розпливчатий характер. 23 жовтня, після приїзду до Австрії, Вільгельм І приєднався до Шенбруннської угоди. Вона-то й отримала неточну назву союзу трьох імператорів.

           1.Утворення Троїстого союзу й Антанти

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. завершувався поділ світу, що зумовило посилення суперечностей між провідними європейськими країнами. Взаємні претензії європейських держав призвели до утворення ворогуючих військово- політичних союзів (блоків) — Троїстого союзу й Антанти. До Троїстого союзу ввійшли, підписавши відповідний договір,2 Німеччина й Австро-Угорщина (1879), а також Італія (1882, розірвала договір у 1915). Кра- їною-лідером у цьому «трикутнику» була Німеччина. Натомість Англія, Франція та Росія для боротьби з Троїстим союзом у 1907 р. завершили утворення Антанти, де провідна роль належала Великій Британії. Антанта була незвичним союзом, адже Британія не мала жодних формальних зобов’язань перед Францією та Росією захищати їх у разі війни з Німеччиною. Антанта існувала на підставі окремих англо-французької (1904) та англо-росій- ської (1907) угод. Угода між Францією та Росією існувала ще з 1891 р. Спільного договору між трьома державами не було до початку Першої світової війни. Словничок Військово-політичний союз (блок) - союз або угода держав з метою спільних дій для досягнення політичних, економічних і військових цілей. Троїстий союз - військово-політичний блок Німецької імперії, Австро-Угор- ської імперії та Королівства Італія, який утворився в 1879-1882 рр. і був спрямований проти Французької республіки, Російської імперії та Великої Британії. Антанта (з фр. згода) — військово-політичний союз Великої Британії, Франції та Росії, який сформувався впродовж 1904-1907 рр. для боротьби з Троїстим союзом. Англо-французький договір мав на меті врегулювання територіальних суперечок і зміцнення співпраці проти передбачуваної загрози від Німеччини. Велика Британія поширила свій вплив на Єгипет, а Франція — на Марокко. Що ж до англо-російського договору, то переговори між Великою Британією та Росією розпочалися в 1903 р., і через чотири роки суперництво між державами поступилося взаєморозумінню. Поразка Росії у війні проти Японії заспокоїла Англію щодо російських апетитів на Далекому Сході, а на Балканах, де Англія вже давно протистояла поширенню російського впливу, споруджена німцями стратегічна залізниця Берлін-Багдад, що проходила через Константинополь (нині Стамбул), блокувала наміри Росії контролювати чорноморські протоки Босфор і Дарданелли. Отже, два давні райони, що були «яблуком роз- брату» між Британією та Росією, більше не турбували англійців. У серпні 1907 р. між Росією та Великою Британією було досягнуто домовленості щодо розподілу інтересів в Афганістані та Персії (сучасний Іран); Тибет передали під управління Китаю. У результаті утворення Троїстого союзу й Антанти Європою3 пролягла невидима «лінія ворожнечі» між найбільшими європейськими державами.

 Домашнє  завдання

1.     Прочитати §26 або матеріал на блозі

2.     Переглянути відео за посиланням:https://www.youtube.com/watch?v=5uCJTeljpVE

Дата: 15.04.2022

Тематичне оцінювання з розділу"Модернізація країн Європи та Америки в останній третині ХІХ - на початку ХХ століття. Пробудження Азії".

Мета: перевірити рівень засвоєних знань учнів.

Завдання виконайте за посиланням: join.naurok.ua , код доступу 9679443

 Дата: 08.04.2022

Тема.Спроби модернізації Османської імперії наприкінці XIX — на початку XX ст.

Мета: сформувати  уявлення про Османську імперію у  другій половині XIX-на початку ХХ  ст.; аналізувати причини й  наслідки реформ в  Османській імперії в  другій половині XIX-на початку ХХ  ст.; розглянути причини, перебіг подій й  наслідки революцій в  Османській імперії  на початку ХХ  ст.

 

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Османська імперія наприкінці XIX ст.

Могутня в минулому Османська імперія наприкінці XIX ст. остаточно втратила свій вплив на хід світової історії, ставши напівколонією Заходу. Політична система імперії була неефективною. Після скасування конституції 1876 р. в країні встановився репресивний, нічим не обмежений режим султана Абдул-Гаміда II. Період його правління (1876-1909) увійшов в історію Туреччини як період гноблення.

У 1882 р. Туреччина оголосила себе банкрутом і перестала повертати гроші за позиками. Султан боявся заколоту й увів поліцейську деспотію та цензуру на друк. За правління Абдул-Гаміда II продовжувалися гоніння на турків-християн. Його політику, спрямовану проти вірмен, болгар і греків, неоднаразово засуджували глави європейських держав. Особливою жорстокістю вирізнявся конфлікт з вірменами в 1894 р. Було спалено 50 тис. будинків, закатовано 100 тис. осіб, уключаючи жінок і дітей. Через три роки було винищено греків на о. Криті, а на початку XX ст. сталися погроми болгар і македонців.

Європейські держави назвали Османську імперію «хворою» і стали вирішувати її долю. По суті, вони розподілили між собою османські території: Боснія й Герцеговина були окуповані Австро-Угорщиною, у Тунісі господарювали французи, Єгипет захопила Англія. Формально ці території ще перебували в складі Османської імперії, проте фактично перейшли під контроль іноземних держав. Іноземний капітал захопив основні позиції в усіх сферах турецької економіки, що стримувало розвиток національної промисловості, у якій переважали мануфактури. Сільське господарство майже не розвивалося. Для обробітку землі селяни використовували дерев’яну соху.

 

 

Патріотично налаштована інтелігенція та військові шукали шляхів виведення країни з глухого кута. Наприкінці XIX ст. почав зароджуватися турецький демократичний революційний рух. Оскільки в Османській імперії етнічні турки становили не більше третини населення, то формування опозиційного руху мало певні особливості. Турецька нація формувалася повільно. Промисловці, фінансисти й інтелектуали турецького походження займали досить помірковану політичну позицію: обмеження свавілля Абдул-Гаміда II й установлення в Туреччині конституційної монархії. Перші таємні опозиційні групи — різні за соціальним складом і політичним спрямуванням — виникли в Стамбулі наприкінці 80-х — на початку 90-х років XIX ст. у військових і спеціальних цивільних навчальних закладах. Об’єднувала всі групи боротьба за відновлення першої турецької конституції 1876 р. і скинення султана Абдул-Гаміда II.

Наприкінці XIX ст. найбільш активною силою в турецькому опозиційному русі стала організація «Єднання й прогрес», що спиралася переважно на молодих офіцерів. Членів організації в Європі називали молодотурками. У 1907 р. в Парижі відбувся з’їзд молодотурків та організацій, що представляли інші національності Османської імперії. З’їзд ухвалив рішення про підготовку збройного повстання.

2. Молодотурецька революція 1908 р.

Навесні 1908 р. офіцери-молодотурки підняли повстання, вимагаючи відновлення конституції. Повстання стало початком перевороту, який увійшов в історію під назвою Молодотурецька революція. Приводом для відкритого виступу стали події в Македонії, де неабияк загострилися соціальні й національні суперечності, характерні для всієї Османської імперії. Перед європейськими політиками знову постало питання про втручання західних держав у справи Туреччини. Молодотурецькі таємні комітети, які мали вже чимало прихильників в армійських частинах, розквартированих у Македонії, почали готувати антиурядовий виступ. Очікувалося, що виступ спиратиметься на широке невдоволення мас деспотичним режимом і загрозою іноземного втручання в справи країни.

Улітку кілька офіцерів-молодотурків організували із солдатів повстанські загони, які широко підтримало населення, а також албанські й македонські національно-революційні організації. Повстанням керував центр молодотурків, створений таємно в м. Салоніках. Повстанці захопили владу в Салоніках та інших містах Македонії. Повсюдно звучала вимога відновити першу турецьку конституцію. Султан мусив поступитися. Наприкінці липня був опублікований указ про відновлення дії конституції, а також оголошено про майбутнє скликання палати депутатів.

 

Молодотурки — політичний рух в Османській імперії за політичну, військову й економічну модернізацію країни, що перебувала в стані деградації та розпаду.

Вирвавши цю перемогу, молодотурки вважали за краще не поглиблювати революційну ситуацію. їх задовольнив компроміс із владою. І хоча на виборах до парламенту восени 1908 р. молодотурки отримали більшість депутатських місць, їхнє керівництво ще тривалий час не намагалося взяти владу у свої руки. Тільки після придушення контрреволюційного заколоту 1909 р., коли вірні султану частини виступили проти молодотурків і майже на два тижні вигнали їх зі Стамбула, позиція керівництва змінилася. Зрештою молодотурки придушили заколот, а скликаний парламент усунув Абдул-Гаміда II від влади. Його змінив старий і безвольний султан Махмуд V, який мав «царювати, але не управляти». Реальна влада опинилася в руках молодотурецьких лідерів, котрі обійняли основні міністерські й адміністративні посади.

Молодотурки провели в країні низку реформ, з яких найважливіша стосувалася реорганізації армії, поліції та жандармерії. Проте, реформуючи країну, вони не переймалися засобами. Загалом перебування молодотурків при владі в період з 1909 по 1918 р. значно погіршило економічне становище країни й ще більше загострило національне питання. Заперечуючи право нетурецьких народів на самовизначення, молодотурки проводили жорстку великодержавну політику, наслідки якої відчули на собі вірмени, греки, араби, албанці й курди. Свою головну місію молодотурки вбачали в збереженні цілісності імперії. Для досягнення цієї мети вони взяли на озброєння доктрину османізму, згідно з якою всі громадяни імперії, незалежно від їхньої національності, оголошувалися османами, а нетурецькі землі — невід’ємною частиною Туреччини. Лідери нетурецьких громад звинувачували молодотурків у тому, що під прапором османізму проводилося насильницьке потуречення, відновилися погроми немусульманського населення, найменші прояви визвольної боротьби пригноблених національних меншин жорстоко придушувалися.

Прийшовши до влади під гаслами свободи, рівності й братерства всіх народів Османської імперії, молодотурки впродовж декількох років установили в країні режим, який, на думку їхніх опонентів, мало чим відрізнявся від тиранії Абдул-Гаміда II. На тлі внутрішніх проблем погіршилося міжнародне становище імперії: Австро-Угорщина анексувала Боснію й Герцеговину; було втрачено північноафриканські володіння, а після першої Балканської війни 1912-1913 рр. — більшість володінь у Європі.

Тривале спільне проживання багатьох народів на території Османської імперії було не тільки проблемним, часом воно мало трагічні наслідки.

 

 «Упродовж п’яти століть балканські народи жили разом під єдиним прапором Османської держави. Вони належали до одного світу... перебували в єдиному османському просторі, дуже відмінному від, скажімо, культури православної Росії або католицької Австрії. Залишаючи риторику балканської інтелігенції, яка твердила про “османське ярмо”, можемо зауважити, що вплив імперії на підвладні їй народи мав свої негативні й позитивні сторони».

Барбара Єлавіч, історик (Історія Балкан. XX століття. — К.: Свенас, 2004. -Т.2.- С. 136-137)

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1.     Прочитайте параграф відповідно до теми

2.     Виконайте онлайн-тести за посиланням:

 join.naurok.ua , код доступу 7448989

Дата: 01.04.2022

Тема: Японія та Китай в другій половині XIX — на початку XX ст.

Мета: вияснити основні напрямки соціально-економічного й політичного розвитку Японії та Китаю; зокрема проаналізувати особливості розвитку Японії епохи Мейдзі

 

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

 

Японія в другій половині XIX — на початку XX ст.

 

1. «Пробудження Азії»

Епоха «пробудження Азії» (XIX — початок XX ст.) позначилася появою в традиційних східних суспільствах паростків індустріалізації. Це був складний та суперечливий період, коли, з одного боку, зберігалися східні традиції, а з іншого — розпочалася модернізація економіки країн Сходу.

На Сході становлення й розвиток індустріального суспільства йшли пліч-о-пліч із збереженням традиційного, середньовічного за своїм характером укладу життя. Існування феодальних порядків зумовило те, що до початку XX ст. країни Азії були перетворені на колонії й напівколонії провідних європейських держав. «Вестернізація», тобто копіювання європейських і американської моделей державного управління, законодавства, системи освіти, одягу, етикету тощо, також була наслідком колонізації східних країн.

Зміцнення національної буржуазії, формування середнього класу, проникнення ідей демократії й соціальної справедливості — усі ці новації сприяли активізації національних рухів і пришвидшили демократичні революції в країнах Сходу.

Зростання масового національно-визвольного руху в країнах Азії пояснювалося насамперед тим, що у відповідь на постійні утиски й жорстокість колонізаторів по всьому Сходу поширилися й об’єднали різні соціальні групи населення ідеї антиколоніалізму.

Небувалий підйом національної самосвідомості зумовив численні стихійні виступи селян і ремісників, страйки робітників, виникнення таємних організацій і сект, утворення професійних об’єднань міських і сільських підприємств.

Значною мірою це пояснювалося впливом на населення колоній політичних цінностей метрополій. Традиції й норми парламентської демократії європейських країн радо сприймали інтелігенція, підприємці, студенти й молодь країн Сходу. Навіть найбільш помірковані з них не могли не обурюватися кричущою невідповідністю ліберальних ідей Заходу реальній політичній практиці метрополій у колоніях. Вони вимагали поширення на жителів країн Сходу прав громадян провідних європейських країн (Великої Британії, Франції та ін.). Відмова колоніальної влади задовольнити ці природні вимоги тільки посилювала напруженість і сприяла зміцненню й поширенню національних рухів.

 

«Пробудження Азії» — зростання масового національно-визвольного руху в країнах Азії на початку XX ст.

2. Повалення сьогунату Токугава

Упродовж двох століть Японія залишалася «закритою» для контактів із західними країнами.

Усі спроби налагодити торгівлю з Японією рішуче відхилялися військовим керівництвом країни — сьогунатом з князівського роду Токугава, який правив у Японії з XVI ст. Формально сьогун був главою адміністративного апарату й військовим правителем країни, однак насправді саме він керував країною, а імператор залишався символом традицій. Сьогунат контролював імператорську родину й не допускав її до участі в державних справах. Особливе становище займала японська еліта — найбільші військові феодали серед самураїв.

У середині XIX ст. під тиском іноземних держав сьогунат був змушений «відкрити» для них Японію. До портів Країни вранішнього сонця (образна назва Японії) увійшли американські та європейські торгові судна, почали надходити іноземні інвестиції. Зворотною реакцією такого насильницького «відкриття» Японії стало всесилля й безконтрольність іноземців на території країни.

У Японії посилилося незадоволення правлінням сьогунату. Узимку 1868 р. націоналістично налаштовані самураї згуртувалися довкола 15-річного імператора Муцухіто, підготували й оголосили імператорський указ про реставрацію (відновлення) імператорської влади, ліквідацію сьогунату й створення нового уряду. Сьогун не підкорився, проте в результаті громадянської війни, що почалася в Японії, улітку наступного року мусив визнати свою поразку.

3. Доба Мейдзі в Японії (1867-1912)

Імператор Муцухіто оселився в новій столиці країни — місті Токіо, а політична влада перейшла від сьогунату Токугава до невеликого угруповання знатних самураїв. В історії Японії настала доба Мейдзі (тобто освіченого правління).

Уважають, що «нова» Японія постала саме після реставрації влади імператора. Революціонери взялися за розбудову нової країни. Вони не руйнували старий світ, не порушували традицій, не намагалися змінити спосіб мислення й життя японців. Країна перестала бути «закритою», вона запозичила стиль життя й технічні здобудки Заходу, аби краще йому протистояти. Японці здійснили диво — створили країну з подвійною цивілізацією, у якій кожний мешканець живе водночас на Заході й на Сході.

Японія почала швидко наздоганяти Захід в економічній та військовій сфері. Реформи пройшли по всій країні. Новий уряд мріяв зробити Японію демократичною країною, де пануватиме загальна рівність. Зникло розмежування між соціальними класами, уведене сьогунатом Токугава. Щоправда, самураї, які втрачали свої привілеї, були незадоволені цією реформою.

Аби не спокуситись іноземною допомогою, Японія із самого початку розраховувала тільки на власні сили для забезпечення економічного поступу. Країна не залучала іноземного капіталу, однак не відмовлялася від допомоги численних західних експертів і технічних фахівців, грамотно підібраних і добре оплачуваних. Водночас Японія імпортувала найкраще іноземне устаткування. Її часто звинувачували в тому, що вона була тільки наслідувачем. Однак японці виявили здатність не лише швидко освоювати нову техніку, а й постійно її вдосконалювати.

Японія демонструвала високі темпи зростання. Зміцнилася грошова система; японський капіталізм включився у світову економічну систему. Експорт збільшився вдвічі. Країна досягла найвищого рівня свого розвитку. Дзайбацу — олігархія високопоставлених родин, які поділили між собою важку промисловість і торгівлю, ще більше зміцніла, ставши противагою владі військових.

Не менш важливими для прогресу були національні риси японців, зокрема їхня неймовірна працездатність і налаштованість на втілення нових ідей, на створення модерної нації. Для досягнення цієї мети була потрібна насамперед сильна держава.

Найтяжче на початку доби Мейдзі було селянам. Індустріалізація країни здійснювалася переважно за рахунок експлуатації села. Селяни віддавали своєму землевласникові половину врожаю. Високий земельний податок був інструментом безжального викачування із села продукції й грошей, які держава вкладала в промисловість. Ще один вид експлуатації — використання жіночої праці. Заробітна плата в усіх найманих працівників була низькою, умови праці важкими. Із сільських районів у міста масово переселялися ті, хто втратив роботу в селі, що створювало в місті невичерпні резерви дешевої робочої сили. У той час, коли швидкими темпами зростала національна економіка, якість життя пересічних людей не покращувалася.

Рішучі реформи в останній чверті XIX ст. (реформи Мейдзі) перетворили Японію з феодальної країни на індустріальну й потужну у військовому плані державу. У Японії виникла оригінальна економічна модель, у якій поєднувалися західні ринкові елементи з японськими національними традиціями. Відносини між роботодавцем і працівником будувалися на засадах патерналізму — піклування держави про своїх громадян, господаря про своїх працівників.

До 1900 р. Японія створила справжнє «економічне диво». Відтепер іноземна допомога була їй не потрібна. Щоб завершити перетворення країни на сучасну державу, залишалося прийняти конституцію й утвердити парламентаризм. На початку 1889 р. був оприлюднений текст конституції Японії, згідно з якою в країні встановлювалася конституційна (обмежена) монархія.

 

 

• Ознайомтеся з декількома статтями конституції Японії 1889 р. Наскільки, на Вашу думку, повноваження імператора відповідали статусу країни як конституційної монархії? ( Усно)

«Ст. 2. Імператорський трон повинен передаватися нащадкам імператора чоловічої статі відповідно до положень “закону імператорського дому”.

Ст. 4. Імператор — глава держави. Він володіє верховною владою й здійснює її згідно з положеннями цієї конституції.

Ст. 5. Імператор здійснює законодавчу владу в згоді з парламентом.

Ст. 55. Міністри є радниками імператора й відповідальні перед ним за свої поради».

Витяг з конституції Японії (http://afe.easia.columbia.edu/ps/japan/meiji_constitution.pdf)

Коло прав і свобод у конституції було досить обмежене, як і в більшості тогочасних конституцій. Були проголошені свобода вибору, недоторканність житла, таємниця листування, релігійна свобода, свобода слова, друку й зборів. У конституції також було відтворене старовинне японське право подання петицій імператору, яке поширювалося на звернення до парламенту й органів виконавчої влади; закріплювалося право приватної власності.

Підданим імператора дозволили користуватися демократичними свободами «у межах, установлених законами». Щоправда, ці права та свободи стосувалися тільки японських підданих. Правове становище іноземців у країні визначалося міжнародними договорами, окремими законами й розпорядженнями.

Верхня палата парламенту складалася зі знаті й осіб, призначених імператором, а нижню — обирали. Ухвалені парламентом закони набували чинності тільки після їх затвердження імператором. Уряд, який складався з цивільних і військових чиновників, призначався імператором і був підзвітний тільки йому.

На виборах ліберальні партії постійно здобували більшість місць у нижній палаті парламенту. Щоб розколоти опозицію й полегшити проведення свого курсу, імператор почав уводити представників цих партій до уряду. Хоча ліберали протестували проти посилення впливу військових, на початку XX ст. вони дедалі ширше співпрацювали з оточенням імператора.

Японські лідери відрядили місії по всьому світу, щоб розвідати секрети успіху західних країн. До Японії запрошували американських і західноєвропейських фахівців, нові японські правителі наслідували західні способи господарювання. Країна переозброювалась, і з нею мусили рахуватися на Тихому океані. Особливу увагу приділяли важкій промисловості, зокрема металургії, будівництву військових кораблів і залізниць. Японський флот перебудували за зразком флоту Великої Британії, а сухопутну армію — за зразком Німеччини. Школи облаштували як німецькі й французькі, а моделі банківської справи й ведення бізнесу запозичили в американців.

 

Японія мала власні традиції, її демократичний устрій мало нагадував західні країни. Японський парламент працював лише три місяці на рік і не відігравав значущої ролі. Реальна влада належала імператору, його радникам і військовим. Військові мали великий вплив на політику й спрямовували націю на зовнішні завоювання.

Після 20-30 років інтенсивної орієнтації на західні країни уряд почав дослухатися до консерваторів і націоналістів: були відновлені й навіть уключені до програм навчальних закладів принципи конфуціанства та синтоїзму, зокрема й культ імператора.

Реформи Мейдзі

Назва реформи	Зміст реформи
Демократизація суспільства	У Японії запровадили поняття «права людини»; у 1873 р. було проголошено свободу релігії.
Освітня	Систему освіти реформували спочатку за французьким, а потім за німецьким зразками. Запровадили обов’язкове навчання. Освіта поширювалася на простолюдинів: у багатьох селах школи існували при храмах. До державних шкіл приймали дітей як із заможних родин, так і з бідних; починаючи з шестирічного віку навчалися й дівчатка. Багатьох японських студентів відправили на Захід вивчати науки й мови; для роботи в японських університетах запрошували іноземних учених і викладачів.
Територіально-адміністративна	Владу князів скасували; країну поділили на губернії та префектури.
Аграрна	Запровадили приватну власність на землю; дозволили купівлю й продаж землі. Заради стабільності уряду всі колишні феодали повинні були повернути всі свої землі імператору. Це було зроблено до 1870 р.
Військова	Увели загальну військову повинність; створили нову армію за прусським зразком; за британським зразком був збудований військово-морський флот. Зростання військової потужності в епоху європейського націоналізму було для Японії пріоритетним, оскільки її (так само, як і інші азійські держави) неодноразово силою змушували підписувати невигідні угоди.
Конституційна	Відповідно до першої японської конституції 1889 р., у країні був створений двопалатний парламент. При цьому імператор зберіг незалежність: він очолював армію, флот, виконавчу й законодавчу владу.
Фінансова	Запровадили нову, єдину для всієї країни грошову одиницю — єну.

Чимало коштів було вкладено в розвиток транспорту й засобів зв’язку. Уряд підтримував розвиток бізнесу й промисловості, особливо великі компанії. Загалом на початку XX ст. в Японії завершилася індустріальна революція. Більша частина багатств опинилася в руках монополій (концерни «Муції», «Міцубісі»), що домінували в промисловості й у морському транспорті. З монополістами були тісно пов’язані найвищі державні й військові посадові особи. Японський капіталізм мав військово-феодальний характер — панування фінансової олігархії перепліталося з пережитками феодалізму, що сприяло мілітаризації країни та посиленню ролі армії. Темпи економічного зростання Японії перевершили показники будь-якої з великих держав. Щоправда, Країні вранішнього сонця доводилося починати з дуже низького, середньовічного рівня. Однак нова Японія завдяки згуртованості, дисципліні й патріотизму японської нації продемонструвала свою здатність максимально ефективно використовувати навіть обмежені ресурсі і.

У культурному житті японців також відбулися зміни з’явилися музеї в західному стилі та мистецькі академії, де студентів навчали європейської техніки малюнка, живопису й скульптури. У традиційне японське суспільство почала проникати західна мода. Водночас чимало митців, як поважного віку, так і молодих, які народилися в епоху Мейдзі, ставили під сумнів доцільність наслідування західного способу життя й продовжували працювати в традиціях японської національної культури.

Після смерті в 1912 р. імператора Муцухіто відійшла в минуле його епоха. Наступники й послідовники імператора виявилися менш талановитими, чим і скористалась армія. Настала епоха, коли шляхи вирішення проблем дедалі частіше нав’язували військові.

4. Початок японської територіальної експансії

Потреби японської економіки й віра в призначення Японії «нести цивілізацію» народам Азії штовхали уряд до активної зовнішньої політики. За доби Мейдзі Японія інтенсивно вивозила капітал за кордон. Проте було б неправильно вважати, що японський імперіалізм шукав можливості експорту капіталу, бо в Японії він був надлишковий. Якраз, навпаки, відсталість Японії змушувала її вивозити капітал за кордон і створювати величезну імперію. Коли колонії захоплювали Велика Британія та Франція, вони вже були індустріальними країнами. Японія ж перебувала в іншій ситуації вона намагалася зменшити відрив від індустріальних країн саме завдяки колоніальним загарбанням, оскільки не мала власної сировинної бази.

Водночас модернізація посилювала залежність Японії від закордону. Країні доводилося імпортувати й експортувати значну кількість продукції. При цьому японський експорт наражався на протекціонізм великих держав, стурбованих появою нового конкурента.

Японія не мала не тільки власних ресурсів для промислового виробництва, а й доступу до джерел сировини. Країна значною мірою залежала від держав, які, завдяки колоніям, зберігали монополію на сировину. Ці обставини змушували Японію вирішувати свої внутрішні й особливо зовнішні проблеми за допомогою сили. Зовнішня політика країни на початку XX ст. стала агресивною й імперіалістичною.

Тільки за півтора десятиліття Японія встановила контроль над трьома великими іноземними територіями: за підсумками китайсько-японської війни 1894-1895 рр. над китайським Тайванем; після перемоги над Росією у війні 1904-1905 рр. Японія спочатку встановила протекторат над Кореєю, а в 1910 р. перетворила її на свою колонію; у 1905 р. було взято в оренду величезну Квантунську територію в Південній Маньчжурії.

 

Китай у другій половині XIX — на початку XX ст.

 

1. Китай під владою маньчжурів

Китай був найбільшою державою в Азії — багатонаціональною імперією, об’єднаною завойовницькими походами маньчжурів. У XIX ст. тут правила маньчжурська династія Цин, яка прийшла до влади ще на початку XVII ст. Усю територію, яку завоювали маньчжури, називали імперією Цин.

Для Китаю друга половина XIX ст. була часом погіршення економічної, соціальної та політичної ситуації. Зростання чисельності населення відбувалося набагато швидше за збільшення кількості оброблюваних земель. Це загострило продовольчу проблему, що зумовило зниження рівня життя населення. Час від часу виникали антиімперські таємні товариства й відбувалися повстання проти маньчжурів, однак успіху вони не мали. Зростало й невдоволення національних меншин, пригноблених маньчжурською владою.

Китай був «закритий» для іноземного капіталу, усі торговельні операції здійснювалися через одну фірму, яку підтримувала держава. Європейські підприємці марно намагалися «відкрити» китайський ринок для своїх товарів. Оскільки Китай обходився виробленою в країні продукцією, то не потребував європейських товарів. Дорогу європейській торгівлі проклав опіум, який за сприяння корумпованих китайських чиновників завозили в країну контрабандою. Опіумна контрабанда призвела до відтоку з Китаю срібних грошей, що знецінило китайський юань і зумовило підвищення податків і збідніння селян. У країні наростало соціальне напруження й посилювались антиманьчжурські настрої.

2. «Опіумні» війни

Закритість кордонів не убезпечувала Китай від зовнішньої загрози, а завдавали шкоду країні. Суспільство було відрізане від світових наукових, технічних і соціальних здобутків. У цих умовах Китай ставав легкою здобиччю для західних держав. З найдавніших часів у Китаї існував звичай куріння опіуму. Допоки за справу не взялась Ост-Індська компанія, цей звичай не виходив за межі громадської етики й моралі, незважаючи на його небезпеку.

Британська Ост-Індська компанія істотно розширила площу плантацій снодійного маку й розгорнула масове виробництво опіуму, який продавали дешево, а подеколи й роздавали задарма місцевому населенню. Китайський уряд був неабияк стурбований падінням моралі й масовим погіршенням здоров’я своїх підданих. Конфлікт із Британією був справою часу. Приводом до збройного зіткнення став арешт китайським митним комісаром англійських контрабандистів і знищення їхнього опіумного вантажу. У відповідь англійський флот обстріляв китайські військові човни в гирлі р. Сіцзян. Почалася перша «опіумна» війна (1839-1842). Імператорський двір виявився не здатним організувати оборону країни, і після трирічних збройних сутичок Китай капітулював.

Перемога Великої Британії була закріплена Нанкінським договором 1842 р., згідно з яким Китай мав виплатити величезну контрибуцію (21 млн дол.) для покриття всіх витрат Великої Британії в цій війні й визнати її право на безмитну торгівлю опіумом у всіх портах Китаю. Також Китай погоджувався передати Великій Британії о. Сянган (Гонконг). Упродовж наступних декількох років Китаю нав’язали нерівноправні договори США, Франція, Бельгія, Швеція та Норвегія. На ці країни поширювалися пільги, отримані Британією за Нанкінським договором.

Проте ні війна, ні договори не вирішували опіумної проблеми. Як і раніше, західні держави нашпиговували китайців опіумом, отримуючи із цього великий зиск.

Восени 1856 р. китайські чиновники заарештували команду й вантаж китайського корабля, що йшов під прапором Великої Британії з контрабандним опіумом. Після цього Велика Британія знову оголосила війну Китаю почалася друга «опіумна»- війна (1856-1860). Британська ескадра бомбардувала порт Гуанчжоу, а на початку 1857 р. до неї приєдналися американські кораблі. Невдовзі у війну на стороні Англії вступила Франція.

У 1860 р. об’єднана англо-французька армія розгорнула сухопутні військові операції на Ляодунському півострові й у Північному Китаї; союзники захопили порт Тяньцзінь. У вирішальній битві під Пекіном англо-французька артилерія розгромила маньчжурсько-монгольську кінноту. Англо-французький десант пограбував імператорський палац у Пекіні.

У жовтні 1860 р. був підписаний Пекінський договір, за яким китайський уряд погодився виплатити Англії й Франції багатомільйонну контрибуцію, відкрити Тяньцзінь для іноземної торгівлі, дозволити використовувати китайців як робочу силу («кулі») у заморських англійських і французьких колоніях.

«Опіумні» війни — війни Великої Британії та Французької імперії проти Китаю з метою розширення свого впливу в країні.

Фактично Китай став напівколонією: китайський уряд видавав розпорядження лише після попереднього їх схвалення «радниками» із західних держав. У 1885 р. Китай мусив поступитися Франції провінціями Аннам і Тонкій (нині В’єтнам). Це свідчило про те, що Франція прагнула домінувати над Південним Китаєм.

Наприкінці XIX ст. Китай «відкрився» для західних держав. Європейські країни, США та Японія проводили в Китаї політику «опосередкованого правління»: вони не намагалися відібрати владу в китайського правителя, однак узяли економіку країни під свій контроль.

3. Рух тайпінів

Між першою й другою «опіумними» війнами в Китаї розгорнувся рух проти куріння опіуму, який очолили китайські християни — тайпіни. Вони розраховували на те, що англійці в разі приходу до влади тайпінів, перестануть труїти наркотиками своїх одновірців.

Тяжке матеріальне становище населення Китаю ще більше ускладнили голод та епідемії. Бідність і безвихідь штовхали людей на збройні виступи. У середині століття в Китаї спалахнуло кілька десятків повстань і заворушень. Наймасштабніші виступи відбулися в південних регіонах, які найбільше постраждали від стихійних лих та економічної експансії. Саме ці регіони стали центром Тайпінського повстання (1850-1868). Популярна секта «Товариство поклоніння небесному владиці» сповідувала китаїзований варіант християнства, її ватажком був сільський учитель Хун Сюцюань (1814-1864). Члени секти носили на голові червоні пов’язки й відрощували довге волосся на знак непокори маньчжурам. Вони виступали проти конфуціанства, буддизму й даосизму, уважаючи єдиною правильною релігією християнство. У 1851 р. тайпіни зайняли м. Юньань і сформували власний уряд.

Армія тайпінів здобувала все нові перемоги й поступово просувалася на північ країни. На третьому році повстання вона налічувала півмільйона людей, а також мала власний флот. У війську тайпінів панувала жорстка дисципліна. На відміну від інших військ, вони дотримувалися християнських заповідей і не грабували місцеве населення, чим здобули його прихильність.

У березні 1853 р. армія тайпінів чисельністю в 1 млн захопила м. Нанкін, де заснувала державу Тайпін тяньго (у перекладі «Небесна держава великого благоденства»).

Через два роки сталася масштабна повінь — після тривалих дощів р. Хуанхе прорвала дамби. Що тяжчими ставали умови життя китайців, то більше таємних товариств з’являлося в країні.

 

Тайпіни — повстанці, учасники селянської антифеодальної війни в Китаї (1850-1864) проти панування маньчжурської династії Цин.

Китай у другій половині XIX ст.

Після поразки Китаю в другій «опіумній» війні тайпіни ще певний час чинили опір, однак вони не могли протистояти об’єднаній європейсько-американській армії, озброєній новітньою бойовою технікою.

У 1862 р. у ході повстання відбувся перелом. Серед тайпінів стався розкол і почалася деморалізація. Частина бійців перейшла на бік цинської армії. Нанкін опинився в облозі. У 1864 р. Хун Сюцюань наклав на себе руки, а всі керівники повстання були страчені. Загалом у ході повстання загинуло від 15 до 20 млн осіб. Почалося не тільки безконтрольне ввезення до Китаю опіуму, а й масове вивезення китайців для роботи в колоніях. Тайпінське повстання ще більше ослабило Китай. У країні давалося взнаки значне відставання від передових держав світу, дедалі популярнішою в населення ставала політика «самопосилення», тобто запозичення іноземних досягнень.

4. Повстання іхетуанів

Після другої «опіумної» війни англійці продовжували продавати індійський опіум. Аби протистояти англійцям, у країні також почали вирощувати опіум: до 1905 р. половина спожитого в країні опіуму була вирощена в Китаї. Тим часом становище країни стрімко погіршувалося: Китай перетворювався на напівколонію, якою правили з-за кордону за допомогою продажної місцевої знаті. Кілька повстань за звільнення Китаю від корумпованої адміністрації були придушені за сприяння західних країн.

Найвідоміше з-поміж них Іхетуаньське (або «боксерське») повстання — було організоване в 1899 р. однією з таємних спортивно-релігійних організацій. Націоналістично налаштовані китайці, які боролися за збереження традицій, об’єдналися в таємне товариство під назвою «Іхетуань» (у перекладі «Кулак в ім’я справедливості й злагоди»).

Ідеологія іхетуанів заперечувала західну науку й культуру. Основний кістяк товариства становили селяни, які вірили, що, натренувавши своє тіло й завчивши декілька заклинань, вони заслужать безсмертя в битвах з ворогом. Іноземці називали членів товариства «боксерами», оскільки ті культивували бокс і всілякі ритуали, які мали зробити їх невразливими для куль. Основною метою «боксерів» було знищення Цинської династії, що правила в Китаї понад 250 років, і звільнення країни від іноземного впливу. В іноземцях іхетуанці вбачали загрозу існуванню самобутньої китайської культури.

Повстання почалося в 1899 р. в сільських районах Китаю. Спочатку воно мало певну підтримку офіційної влади, яка вбачала в ньому інструмент тиску на західні країни. Однак невдовзі гнів іхетуанів, спрямований переважно проти західної цивілізації, націлився на співвітчизників, які прийняли християнство. Загони «боксерів» убивали християнських місіонерів з Європи й США, а також китайських християн. Від рук повстанців загинули десятки тисяч місцевих католиків, протестантів і православних китайців.

Імператриця Ци Сі (1861-1908) вела подвійну гру: робила вигляд, що захищає іноземців, відправляючи війська проти повстанців, але водночас обіцяла армійським командирам винагороду «за вуха кожного мертвого іноземця». Власне, вона підтримувала «боксерів», розраховуючи з їхньою допомогою звільнити Китай від іноземців. У травні 1900 р. повстання «боксерів» вийшло за межі сільських районів і наблизилося до Пекіна. Для захисту співвітчизників, а також своїх інтересів іноземні держави сформували в Китаї міжнародні сили чисельністю понад 2 тис. американських, британських, російських, французьких, італійських та японських солдатів, яких відправили для придушення заколоту іхетуанів.

У червні 1900 р. загони іхетуанів увійшли в столицю. Почалась облога посольського кварталу, що тривала майже два місяці. Під час облоги було вбито декілька іноземних дипломатів і членів їхніх сімей. Імператриця Ци Сі відкрити перейшла на бік повстанців.

Винищення християн дало західним державам і Росії привід для чергового втручання в справи Китаю. Було сформовано широку коаліцію з восьми держав для припинення вандалізму іхетуанів. Насправді ж західні держави скористалися зручним приводом, аби ще більше підкорити Китай. У середині серпня міжнародні сили ввійшли в Пекін і придушили опір бунтівників. «Боксерське» повстання було розгромлено. Після цього Китай як цілісна й незалежна держава проіснував недовго. Країна була частково окупована японцями, а частково занурилась у тривалу громадянську війну.

 

5. Синьхайська революція

До 1895 р. європейську політику в Китаї називали політикою «відчинених дверей». Підприємці всіх великих держав з дозволу китайського уряду могли торгувати в будь-якій частині країни. Інтерес Великої Британії в Китаї був насамперед підприємницьким, однак вона не збиралася пасивно споглядати, як інші країни посилюватимуть свій вплив на китайській території. Англія захопила Сянган (Гонконг) і змусила китайський уряд заплатити контрибуцію, надати їй концесії (оренду території), а також змиритися з тим, що китайські закони не поширюватимуться на британські володіння в Китаї.

Великий інтерес до Китаю як одного з найважливіших ринків виявляли США. Проте їхня позиція в Китаї була набагато слабшою за позиції Японії, Великої Британії, Франції та Росії. Поділ території Китаю на сфери впливу, чого домагалися інші країни, не відповідав американським інтересам, оскільки США ще не створили на Далекому Сході достатньої кількості військово-морських баз.

1900 р. став серйозним випробуванням для Китаю. Після придушення повстання іхетуанів Росія, Велика Британія, Франція й Німеччина нав’язали країні договори про оренду її територій і запровадили на них свої порядки. У концесіях діяли не китайські закони, а закони країни, яка орендує територію.

Імператриця Ци Сі, яка з дозволу іноземців повернулася до столиці, виявилася безпорадною перед західними державами, і тоді ініціативу взяла у свої руки китайська інтелігенція. У країні виникли таємні націоналістичні організації, зокрема «Тунменхой» (у перекладі «Спілка відродження Китаю») на чолі з Сунь Ятсеном. Він сформулював три народні принципи боротьби за звільнення Китаю від іноземців і режиму Ци Сі: націоналізм, народовладдя, народний добробут.

 

Сунь Ятсен (1866-1925) — китайський політик і революціонер. У 18-річному віці переїхав до Гонконгу. Закінчив з відзнакою медичний коледж на Гавайях. Після придушення кантонського повстання емігрував спочатку до Японії, а потім до Великої Британії. У 1905 р. організував у Токіо об’єднану лігу «Тунменхой» організацію, популярну серед китайських студентів, які навчалися в столиці Японії. Після перемоги Синьхайської революції став тимчасовим президентом Китайської республіки.

Об’єднані сили підпільних організацій намагалися розпочати в Китаї повстання, однак спроба виявилася невдалою. Політична криза загострилася, коли в 1908 р. після смерті імператриці Ци Сі було проголошено імператором її онука — дворічного Пу Ї, а реальну владу захопила маньчжурська знать, яка усунула з вищих посад китайську аристократію. У жовтні 1911 р. в країні спалахнула Синьхайська (інша назва — Уханьська) революція, і вже наприкінці листопада в більшості провінцій імператорська влада була повалена. Маньчжурський двір закликав до влади командувача Північної армії генерала Юань Шікая, призначивши його прем’єр-міністром і командувачем усієї армії.

Наприкінці року до Китаю повернувся з еміграції Сунь Ятсен.

1 січня 1912 р. Китай був проголошений республікою, тимчасовим президентом якої обрали Сунь Ятсена. У лютому 1912 р. імператор Пу Ї зрікся престолу. Це означало повалення маньчжурської династії Цин. Аби припинити громадянську війну й уникнути іноземної інтервенції, Сунь Ятсен відмовився від посади президента на користь Юань Шікая, який і очолив країну.

У серпні 1912 р. прихильники Сунь Ятсена об’єдналися в партію Гоміньдан (у перекладі «Національна партія») для боротьби проти Юань Шікая, який установив режим військової диктатури. У 1913 р. вони організували на півдні Китаю «другу революцію», яка виявилася невдалою, і Сунь Ятсен утік до Японії.

Придушивши «другу революцію», Юань Шікай став президентом країни. У 1914 р. він розпустив парламент. Китай стояв на порозі півстолітнього періоду громадянської війни.

 

Три народні принципи — учення Сунь Ятсена, що ґрунтувалося на таких поняттях, як націоналізм, народовладдя, народний добробут.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1.    Прочитати параграф відповідно до теми

2.    Перегляньте відео 

 

Дата: 25.03.2022

Тема. Австро-Угорщина — дуалістична монархія. Нові незалежні держави на Балканах

Мета: Охарактеризувати суспільно-політичне та економічне становище Австро-Угорщини в останній третині ХІХ – поч. ХХ ст.

 

Вивчення нового матеріалу

1. Дуалістична монархія

Після революційних подій 1848-1849 року та поразки у війні з Прусією,  Австро-Угорщина втратила провідне становище великої держав та стала вразливою для піднесення національно-визвольної боротьби пригноблених народів. Виходячи з цього Австрія змушена була піти на компроміс з найбільш розвинутою нацією імперії – угорцями. Таким чином унітарну державу було перетворено на дуалістичну монархію – Австро-Угорщину, що складалася формально з двох незалежних частин – Австрійської імперії та Угорського королівства під владою єдиного монарха. 8 червня 1867 року Франц Йосип Габсбург коронувався як угорський король, залишаючи одночасно і титул імператора Австрії.

Дуалістична монархія – форма державного правління, за якою поряд з монархом функціонують парламент та уряд.

Кожна з двох частин Австро-Угорської імперії мала власний двопалатний парламент, зберігала адміністративну самостійність, загальні питання вирішувалися на засіданнях імперського парламенту. Австрія та Угорщина залишали за собою власні уряди, за винятком трьох спільних міністерств – військового, закордонних справ та фінансів.

Згідно з конституцією 1867 р. Австро-Угорщина зберігала напівабсолютистську форму правління і становий порядок формування верхніх палат парламентів. Імператор контролював виконавчу владу та залишав за собою право видавати укази, що мали силу законів.

15 березня 1867 р. була укладена особлива економічна угода між Австрією та Угорщиною, що визначала розмір участі обох країн у покритті спільних державних витрат.

2. «Клаптикова імперія»

Об’єднана Австро-Угорщина була однією з найбільших держав Європи. до складу А-У імперії входили країни: Австрії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Словенії, Хорватії, Боснії та Герцоговини, а також частини Італії, Румунії, Польщі та України.

На відміну від більшості Європейських держав А-У була багатонаціональною імперією. На її території проживали різні національні групи. Найбільш велику групу становили німці та австрійці, за ними були угорці, чехи та словаки, серби і хорвати, поляки, українці та румуни.

До національних розходжень додавалися ще й релігійні: австрійці, італійці, ховати та поляки сповідували католицизм, чехи – протестантизм, боснійці – мусульманство, українці – православ’я або уніатство.

За такої кількості різних національностей імперський уряд всіляко протидіяв прагненню окремих народів до незалежності, нерідко, використовуючи при цьому політику національного розбрату.

У той же час, враховуючи зростання впливу окремих націй правлячі кола були змушені надати їм обмежене самоврядування. У Хорватії, Чехії і Галичині діяли власні конституції, існували місцеві парламенти й органи самоврядування.

Різноманіття національного й релігійного складу викликало до життя національні рухи.

3. Особливості соціально-економічного розвитку Австро-Угорщини.

 

 

Найбільш розвинутими у промисловому відношенні були Австрія та Чехія. На частку Чехії припадало 86 % виплавки металу та понад 50% текстилю в австрійській частині.

Значну частку в індустріального розвитку країни становив іноземний капітал. Провідні галузі А-У промисловості фінансувалися німецьким капіталом, французам належали заводи «Шкода», частина залізниць, шахти і чавуноливарні заводи.

Робітничий стан А-У був нечисленним і концентрувався переважно в містах. Дві третини населення проживало на селі, займаючись сільським господарством і дрібними промислами.

4. А-У на поч. ХХ ст. Криза двоєдиної монархії. 

На початку ХХ ст. А-У переживала глибоку внутрішню кризу, пов’язану з наростанням визвольної боротьби пригноблених народів і загальним рухом за розширення громадянських прав. Значний вплив на розвиток суспільно політичних рухів в імперії справила російська революція 1905-1907 рр.  Після проголошення маніфесту 17 жовтня 1905 р., австрійські соціал-демократи, також, почали вимагати в країні загального виборчого права. В 1905 році на вулицях Відня та Праги почалися заворушення і уряд під тиском демонстрантів змушений був піти на поступки, вже в лютому 1907 р в австрійській частині імперії було введене загальне виборче право для чоловіків віком з 24 років.

Інакше розгорталися події в Угорщині. Законопроект про реформу був представлений в сеймі у 1908 році. Лише в 1910 році уряд Угорщини пообіцяв запровадити загальне виборче право, проте обіцянка так і не була виконана.

Вихід уряд імперії бачив в активній зовнішній політиці. Франц-Фердинанд прагнув закріпити свої позиції на Балканах, проте дії АУ значно ускладнили її відносини з Росією та Сербією, що сама прагнула об’єднати балканські країни під власною гегемонією.

Задля зупинки наростаючої соціальної напруги Австрійський уряд вдався до політичних репресій. У 1912 р. був розпущений парламент Хорватії і припинено дію конституції країни. У 1913 р. така ж доля спіткала і чеський уряд, а в 1914 р. був розпущений і загально австрійський рейхсрат.

Але відповідні заходи імперського уряду не могли послабити наростаючі національні та соціальні протиріччя.

5. Утворення нових незалежних держав на Балканах.

 

Назва країни	Процеси становлення незалежності
Болгарське князівство	Державний лад Болгарського князівства було визначено в Тирновській конституції 1879 р. За формою правління країна стала конституційною монархією, а князем у 1887 році було обрано Фердинанда Кобурга. 1908 р. Болгарія проголошує повну держану незалежність.
Румунія	У 1862 році князівства Молдова і Волощина були об’єднані в єдину державу – Румунію. У травні 1877 Румунія проголосила незалежність. У 1881 Кароль Гогенцоллерн прийняв королівський титул.
Сербія	У 1882 р. Сербія була проголошена королівством. Після проголошення незалежності в країні точилася боротьба , що призвела до державного перевороту у 1903 році на чолі з петром Карегеоргієвичем . Прив’язані до зовнішньополітичних інтересів Росії.
Чорногорія	Проголошена королівством у 1910 р.
Боснія та Герцоговина	У 1818 році землі були окуповані АУ, а в 1908 р АУ повністю анексувала ці землі до складу своєї території

 

Ставши на шлях незалежності, балканські країни не позбавилися традиційних протиріч. До того ж Балканський п-ів став ареною гострого протистояння між провідними країнами, за що і отримав назву «порохової бочки Європи»

Отже, становище АУ в останній третині ХІХ – поч. ХХ ст. було досить ослаблене через революцію 1848-49 рр. та стало колискою до виникнення нових соціальних протиріч. З метою зміцнення свого становища, Австрійська імперія об’єднується з угорським королівством та створює Дуалістичну монархію. До складу АУ входить досить багато груп різних за національністю та релігією, через що в імперії виникає низка протиріч, що змушує владу провадити досить жорстку політику по відношенню до підданих земель. Якщо характеризувати економіку, то більшість країни задіяно в аграрному секторі, на місцях активно діє важка та легка промисловість. Економіка країни використовує іноземний капітал, задля покращення свого становища. Під тиском зовнішніх та внутрішніх проявів імперія зазнає кризи, що призводить до утворення нових незалежних держав на Балканському п-ові.

 

 Домашнє завдання

1.     Прочитати параграф відповідно до теми

2.     Виконайте онлайн-тести за посиланням:join.naurok.ua , код доступу 

 5240775

 

 

Дата: 18.03.2022

 Тема:США В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ ХІХ — НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

 

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ:

 

1. Економічне піднесення країни. Зростання впливу великих корпорацій

Після перемоги Півночі над Півднем у Громадянській війні 1861—1865 рр., ліквідації рабства та прийняття закону про гомстеди економічний розвиток США відзначений прискореною індустріалізацією та економічним піднесенням, яке обумовлювалось такими чинниками:

багаті сировинні ресурси (вугілля, залізна руда, нафта, мідь);

запаси золота та срібла, які забезпечували постійне інвестування;

поповнення дешевої робочої сили за рахунок еміграції;

широке впровадження у промисловість машинної техніки;

державна політика захисту промисловості від іноземної конкуренції;

розгалужена транспортна мережа, загальна електрифікація;

єдиний внутрішній ринок, позбавлений митних бар’єрів;

відсутність значних витрат на обороноздатність країни

Економічне життя США, крім прискореної індустріалізації, також характеризувалось: 1) швидким розвитком сталеварної, нафтової, хімічної, електротехнічної галузей, залізничного будівництва; 2) створенням нових промислових регіонів (Середній Захід); 3) виникненням нових промислових центрів (Чикаго, Пітсбург, Клівленд); 4) монополізацією виробництва та капіталів, що охопила свинцеву, горілчану, сірникову та інші галузі; 5) видобутком вугілля, нафти, газу, міді; 6) розвитком банківської сфери (з’являються трести). Трести поступово монополізували виробництво основних товарів, контролювали понад 50% промислового виробництва країни: «60 родин» (Рокфеллери, Моргани, Меллони, Карнегі) контролювали економіку держави. На початку XX ст. найбільший вплив мали нафтовий трест «Стандард Ойл» Дж. Рокфеллера (виробляв 90% нафтопродуктів) і металургійний трест Дж. Моргана (виплавляв 66% сталі). Загалом монополії виробляли 3/4 продукції США. Загальна протяжність залізниці у країні становила майже половину світової залізниці. Будуються великі трансконтинентальні залізниці, які сполучають західне та східне узбережжя: Північно-континентальна (Сан-Франциско — Нью-Йорк) та Південно-континентальна (Новий Орлеан — Південна Каліфорнія).

ТВОРЦІ СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ

Із дитинства Джон виховувався в повазі до Бога. Вів аскетичний спосіб життя, не пив, не палив. Він відзначався дивовижною працездатністю, завжди робив більше, ніж від нього вимагали. Згодом, набравшись досвіду, юнак позичив грошей у батька під відсотки та розпочав власну справу. Джон разом із компаньйоном заснував невелику транспортну фірму з перевезень товарів. У 1870 р. Рокфеллер створює компанію, яка займалася переробкою і транспортуванням нафти. Наприкінці ХІХ ст. розпочався активний розвиток автомобільної промисловості, що надало можливість імперії Рокфеллера охопити своїми тенетами весь світ.

У сфері грошового обігу федеральний уряд проводив послідовну політику зміцнення золотого стандарту, вилучення з обігу паперових грошей і повернення боргів золотими монетами. Наприкінці ХІХ ст. у США остаточно утверджується золотий стандарт.

У сільському господарстві відбувається зростання фермерських господарств (у 2,5 раза), освоєння фермерами нових територій на Заході (площа оброблюваних земель зросла у 2,2 раза), впровадження у виробництво сільськогосподарських машин і штучних добрив, зростання попиту на продукти харчування та сільськогосподарську сировину. США стає провідною країною з виробництва та експорту продуктів сільського господарства.

Наприкінці ХІХ ст. у США розпочинається процес витіснення дрібного сільськогосподарського виробництва великими господарствами при збереженні пережитків плантаційної системи: кроперства (коли колишні раби на умовах здольщини беруть в оренду землю у колишніх землевласників для обробітку); пеонажу (боргового рабства селян, що колись взяли позику і не змогли її повернути, а їх борг переходив із покоління в покоління). Поряд із бурхливим економічним розвитком зростають обсяги торгівлі: експорт зріс утричі, тоді як імпорт — лише удвічі.

2. Антимонопольне законодавство

До початку XX ст. у США нараховувалось 445 трестів (об’єднань низки підприємств, керованих одним центром) із загальним капіталом понад 20 млрд доларів. Вони виробляли 3/4 усієї промислової продукції. Могутність трестів нерідко породжувала у їх власників прагнення до розширення свого впливу шляхом усунення конкурентів. Вплив трестів позначився на житті всього американського суспільства: зростали ціни, розорялися дрібні та середні підприємці й частина фермерів, оскільки вони були неспроможні конкурувати з монополіями. Це викликало соціальне невдоволення. Для зміцнення своїх позицій трести обмежували права трудящих, котрі відповідали на це страйками, що часом набували загрозливого характеру.

Суспільне невдоволення зумовило заходи уряду щодо впливу трестів і збереження свободи підприємництва: у 1897 р. прийнято закон про торгівлю між штатами та установлення контролю над залізницями й недопущення змов між компаніями щодо ціноутворення; у 1890 р. — закон Шермана (започаткував федерально-антимонопольне законодавство). До кінця XIX ст. у 27 штатах були прийняті аналогічні закони, а в 15 — антимонопольні закони навіть були включені до конституцій.

МОВОЮ ДЖЕРЕЛА

«Будь-який договір, об’єднання в формі тресту чи в будь-якій іншій формі, чи договір із метою обмеження комерції чи торгівлі між штатами чи з іноземними державами оголошуються незаконними» (Витяг із статті закону Шермана 1890 р.).

Чому закон Шермана забороняв трести?

Закон Шермана був використаний власниками трестів та їх адвокатами для боротьби з профспілками. Вони оголосили профспілки трестами, а страйки — порушенням свободи конкуренції. Боротьба довкола закону Шермана показала, що пересічним американцям доведеться докласти чимало зусиль для захисту своїх прав.

Отже, наприкінці XIX ст. в умовах заміни вільної конкуренції пануванням монополій уряд відмовляється від політики державного невтручання і висуває розгорнуту програму соціально-економічного законодавства, направлену на захист інтересів немонополістичної буржуазії від великих корпорацій.

3. Політичне життя

Перемога Півночі над Півднем у Громадянській війні сприяла демократизації суспільства. Конституція США проголошувала свободу, рівність, народовладдя. Це перша країна, в якій утверджувався принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, що є визначальною ознакою правової держави.

В останній третині ХІХ ст. у США остаточно утвердилась республіка президентського типу та двопартійна політична система. Наприкінці ХІХ ст. суттєві ідеологічні відмінності між Республіканською та Демократичною партіями практично зникли. Для двопартійної політичної системи США останньої третини ХІХ ст. характерними стали нові явища політичного життя: «ринг» (добре організована група неофіційних партійних політиків); «партійна машина» (механізм діяльності партійного апарату з метою збереження партією влади); «босизм» (коли кандидата у президенти від тієї чи іншої партії обирало вузьке коло партійних лідерів («босів»)); поширення практики призначення босами кандидатів на федеральні посади за партійною належністю, що сприяло поширенню корупції).

У 1883 р. з метою зменшення зловживань було запроваджено конкурсні іспити при призначенні на державні посади. Проте цей закон часто обходили.

Важливою ознакою політичного життя США наприкінці ХІХ ст. було «укладання» міцного союзу між партійними босами та представниками великого бізнесу. Незалежно від того, республіканці чи демократи приходили до влади, внутрішня політика проводилась в інтересах великого бізнесу: великим компаніям надавали державні субсидії, роздавали дозволи на експлуатацію природних ресурсів країни, проводили сприятливі для великого капіталу закони (у 1883 р. було повністю скасовано податок на прибуток).

Головними темами політичного життя останньої третини ХІХ ст. були питання тарифів, грошовий обіг, трести. Між партіями існували суперечки щодо тарифних ставок: республіканці проголошували «великі тарифи — велика зарплата», тоді як демократи

ворить сенатор? Чому, на його погляд, партії схожі, як дві горошини з одного стручка?

4. Суспільні рухи. Суфражизм

В останній третині ХІХ ст. політичне життя США було відзначене, по-перше, зростанням організованості робітничого руху (1869 р., «Орден лицарів праці» — таємна робітнича організація, яка виступала за «визволення робітників від тиранії корпорацій і знищення рабства найманої праці»; 1886 р., Американська федерація праці — організація, що складалася переважно з кваліфікованих робітників і розглядала укладання колективних угод як засіб поліпшення умов праці; форми боротьби: лобізм, страйки) та, по-друге, наростанням страйкової боротьби. 1 травня 1886 р. робітники США розпочали загальний страйк, вимагаючи запровадження 8-годинного робочого дня. 3 травня 1886 р. у Чикаго поліція відкрила вогонь по робітниках, які зібралися на мітинг. Шестеро мітингарів загинуло. Наступного дня робітники зібралися на площі Хеймаркет на мітинг протесту проти дій поліції. Під час мітингу невідомий кинув у поліцейських бомбу (сім поліцейських загинуло). У відповідь поліція почала стріляти. Керівники страйку були заарештовані та звинувачені в організації терористичного акту. На суді це не було доведено, але присяжні визнали робітників винними. Четверо керівників було страчено. З того часу щороку американські робітники, а від 1889 р. і робітники інших країн світу на згадку про цю трагедію відзначають 1 Травня як День міжнародної солідарності трудящих. У 1894 р. тисячі безробітних, виклавши свої вимоги в Біллі про допомогу безробітним, вирушили до Вашингтона й вимагали від уряду вжити дієвих заходів у боротьбі з безробіттям. Та успіху досягти не вдалося.

У ці ж роки важливе місце у суспільно-політичному житті країни посідав суфражистський рух (боротьба жінок за рівні виборчі права з чоловіками). У 1890 р. Національна жіноча суфражистська асоціація (лідери: Е. Стенсон і С. Ентоні) та Американська жіноча суфражистська асоціація (лідер Л. Стоун) об’єднались у Національну американську суфражистську асоціацію. Проте на початку XX ст. лише 4 штати надали жінкам виборче право.

У країні, що проголосила рівність перед законом усіх незалежно від кольору шкіри, ганебним явищем залишався расизм. Расисти повсюдно безкарно нехтували права, особисті свободи й гідність афроамериканців та індіанців. Вони влаштовували над неугодними суди Лінча. Особливо реакційну роль в утвердженні расистського ладу на Півдні відіграв Верховний суд США, який: 1) узаконив заборони на міжрасові шлюби, введені в Південній Кароліні, Луїзіані, Міссісіпі та інших штатах Півдня (1882 р.); 2) узаконив расову сегрегацію у місцях громадського користування, оголосивши, що сегрегація можлива, якщо вона не заперечує рівності в умовах обслуговування (1896 р.); 3) ухвалив постанову про окреме навчання у школах, що було використано для запровадження сегрегованих (окремих для темношкірих і білих) навчальних закладів (1896 р.).

Розорення фермерів, їх відчайдушна боротьба сприяли виникненню загальнонаціональних рухів грейнджерів (виступали за зниження залізничних тарифів монополістами на залізницях), грінбекерів (виступали за збільшення кількості паперових грошей в обігу й відмову від золотих та срібних монет при розрахунках за борги), фермерських альянсів і популістів (вимагали вилучення у великих корпорацій надлишків землі та їх перерозподілу серед переселенців).

На кінець XIX ст. припадає останній збройний виступ індіанців за свої права. Це повстання племен сіу та апачі. У вирішальній битві 23 грудня 1890 р. індіанці зазнали поразки. Їх було загнано у спеціальні зони — резервації, де над ними була встановлена урядова опіка. Але незабаром і ці землі знадобилися федеральній владі. У 1887 р. було прийнято «закон Дауеса», за яким індіанців позбавили кращих земель, що залишалися в них.

5. «Справедливий курс» Теодора Рузвельта. «Нова демократія» Вудро Вільсона

У внутрішній політиці Т. Рузвельт проводив «справедливий курс» (курс реформ і державного регулювання економіки в інтересах збереження економічної та політичної стабільності американського суспільства). Ця політика передбачала: ухвалення антитрестівських законів (закон про запровадження інспекції на м’ясокомбінатах, акт про контроль над виробництвом продовольчих товарів і медичних препаратів, закон про контроль над залізницями та ін.); заходи з охорони природних ресурсів (закони про іригацію засушливих земель на Заході; у 36 штатах створено місцеві комісії з охорони лісів, водних шляхів; створено Національну комісію з охорони природи; великі площі громадських земель оголошено державними заповідниками).

Обійнявши посаду президента під гаслом «вільного підприємництва», В. Вільсон оголосив про настання ери «нової свободи» та «нової демократії». Він продовжив політику реформ Т. Рузвельта: 1914 р. було ухвалено новий «антитрестівський закон» (спеціально застерігав, що робітники і фермерські організації не можуть розглядатися як трести); змінено порядок виборів до Сенату (сенаторів стали обирати всенародним голосуванням) тощо.

ТВОРЦІ СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ

 РУЗВЕЛЬТ ТЕОДОР (1858-1919)

 

26-й президент США. У дитинстві часто хворів, але завдяки спорту загартував і зміцнив свій організм. Упродовж усього життя не полишав заняття боксом, верховою їздою, тенісом. Політикою почав займатися ще під час навчання у Гарвардському університеті. Після життєвої драми (смерті в один день дружини і матері) на певний час відійшов від активної публічної діяльності і займався фермерством, але з 1895 р. його кар’єра починає стрімко розвиватися: шеф поліції міста Нью-Йорк; заступник військово-морського міністра; губернатор Нью-Йорка; віце-президент США. Після смерті у результаті замаху президента У. Маккінлі 42-річний Т. Рузвельт займає найвищу посаду в країні. Лауреат Нобелівської премії миру (1906).

ВІЛЬСОН ТОМАС ВУДРО (1856-1924)

 

28-й президент США. У дитинстві були складнощі з навчанням, читати почав лише у 12 років. Наполеглива робота над собою та самоосвіта дозволили йому успішно закінчити Прінстонський університет, викладати у ньому, опублікувати наукові праці, певний час бути президентом цього освітнього закладу. У 1910 р. В. Вільсона обрали губернатором штату Нью-Джерсі, а через два роки переміг на президентських виборах. Він рішуче заявив свою незгоду з таким явищем, як «босизм». На міжнародній арені багато зробив для облаштування світового порядку після закінчення Першої світової війни, становлення міжнародної організації — Ліги Націй. Лауреат Нобелівської премії миру (1919).

 

6. Зовнішня політика США. Експансіонізм

У зовнішній політиці США виділяються дві тенденції: експансіонізм та ізоляціонізм. Прискорений розвиток американської економіки потребував джерел сировини та ринків збуту для товарів промисловості та сільського господарства. Допомогти американській економіці вирішити ці завдання могли два її союзники — американський флот та армія. Американські експансіоністські кола на чолі з адміралом Альфредом Тайєр Мехеном стверджували, що велич США пов’язана зі створенням військово-морських баз по всьому світу. Для цього необхідно вступити в боротьбу на морі. Ці настрої були популярні й серед звичайних фермерів, які найбільше потерпали у кризові роки наприкінці ХІХ ст. В американському суспільстві наприкінці ХІХ ст. поширювалась ідея «тягаря білої людини», який полягав у її місії привнесення в життя «відсталих» народів «високої культури». Основними напрямами зовнішньополітичної активності США стали Латинська Америка, басейн Тихого океану та Східна Азія. У 1884 р. США домоглися оренди на облаштування військово-морської бази в Перл-Харборі, що стала форпостом США у Тихоокеанському регіоні, а у 1898 р. Конгрес США надав Гавайським островам статус американської території. У 1899 р., поділивши з Німеччиною, США закріпили за собою архіпелаг Самоа, о. Тутуїла з гаванню Паго-Паго та інші острови. Приєднання Гаваїв співпало з іспано-американською війною (1898 р.), яка завершилась підписанням у Парижі договору (1898 р.), за яким до США відійшли острови Пуерто-Рико, Гуам, Уейк, Мідуей та інші. Іспанія також відмовлялася від Куби, яка проголошувалась незалежною державою, та продавала американцям за 20 млн доларів Філіппіни.

Активно діяли США й у Східній Азії. За підтримки Японії їм удалося нав’язати нерівноправний договір Кореї (1882 р.), домогтися концесії на будівництво залізниці Сеул — Чемульпо, розробку золотих копалень. Аналогічний договір з Китаєм укладено в 1899 р.

Отже, США домоглися міжнародного визнання оголошеної ними доктрини «відкритих дверей».

ТВОРЦІ СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ

 МЕХЕН Альфред Тайєр (1840-1914)

 

Американський військовий теоретик та історик. Автор праць, які обґрунтовували закономірності війн. Один з авторів теорії «морської сили», за якою завоювати панування на морі визнавалося основним законом війни та метою, яка забезпечує перемогу над супротивником і утвердження світового панування.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1.     Прочитати параграф відповідно до теми

2.     Переглянути відео 

Дата: 12.02.2022

Тема :Німеччина в останній третині ХІХ –  напочатку ХХ ст.        

Мета уроку : визначити особливості  політичного устрою Німецької імперії, розкрити характерні риси внутрішньої і зовнішньої політики держави ,порівняти погляди на розвиток Німеччини канцлера Бісмарка і імператора Вільгельма ІІ; розвивати вміння працювати в групі , з схемами,  підручником, іншими джерелами  інформації .

ВИВЧЕННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1.Німеччина 1871-1900 рр. Конституція 1871 р.

   Після виграної франко-прусської війни 1870-1871 рр. Північнонімецьким союзом та південно-німецькими державами було створено Німецьку імперію, яка була проголошена 18 січня 1871 р. у Версалі. Прусський король Вільгельм І став першим німецьким імператором, а Отто фон Бісмарк — рейхсканцлером. До складу Німецької імперії ввійшли всі 25 німецьких держав, крім Австрії (22 монархії та 3 вільні міста: Гамбург, Любек і Бремен). Німецька імперія стала однією з наймогутніших держав світу.

• Німецька імперія (німецькою мовою: Deutsches Reich), а інша назва — Другий Рейх (щодо Священної Римської імперії) або Друга імперія в Німеччині. Усе життя імперії підпорядковувалося імперській Конституції 1871 р.

За Конституцію Німеччини Главою імперії вважався німецький імператор (кайзер), яким міг бути лише король Пруссії. Він мав широкі повноваження у сфері зовнішніх зв’язків, очолював збройні сили, мав право оголошувати війну, призначати та відправляти у відставку канцлера (голову уряду) і вищих чиновників та офіцерів, скликати й розпускати парламент.

Імператор призначав імперського канцлера (голову уряду), який у Бундесраті керував постійними комітетами, підписував закони після імператора.

Імперський парламент складався з двох палат — Рейхстагу і Бундесрату (Союзної ради). Рейхстаг обирався загальним голосуванням, а Бундесрат складався з представників союзних держав, призначених їхніми урядами. Разом із Рейхстагом Союзна рада брала участь у розробці законодавства, утворювала постійні комітети. Бундесрат мав законодавчу й виконавчу владу, а Рейхстаг обговорював закони та затверджував бюджет. Проте можливості парламенту були обмежені — усі його рішення затверджувалися імператором.

У виборах брали участь лише чоловіки, жінки та військовослужбовці не мали виборчих прав. Буржуазія почала завойовувати права, потіснивши дворянство.

Німецькі держави, які входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги (парламенти), уряди, але їхня автономія була дуже обмеженою. Питання зовнішніх відносин, військові питання, митне і торгове законодавство, законодавство про податки, які йдуть на потребу імперії, визначення системи мір і вагів, законодавство про цивільне та кримінальне право, судочинство тощо відходили до компетенції імперії.

У Німецькій імперії було посилено імперський державний апарат, сформовано єдину армію. Поліція отримала додаткові повноваження. Було також запроваджено єдину грошову одиницю — марку. Економічному розвитку також сприяло створення загальнонімецької імперської пошти та Імперського банку.

2.Внутрішня політика Отто фон Бісмарка

      Фактичним організатором Німецької імперії став Отто фон Бісмарк, якого називають «батьком імперії». Імператор Вільгельм І повністю довіряв своєму канцлеру, і О. фон Бісмарк фактично керував державою протягом 20 років.

Найбільшу увагу канцлер приділяв промисловому зростанню Німеччини. У ході фінансової реформи було запроваджено єдину грошову одиницю імперії та створено Імперський рейхсбанк.

Це сприяло створенню єдиного внутрішнього ринку. Відповідно, завершення промислового перевороту, підтримка зовнішньої торгівлі, зростання виробництва перетворило Німеччину на світового лідера. Наприкінці XIX ст. Німецька імперія посідала друге місце після США з експорту товарів.

Уряд і парламент також працювали над покращенням соціальних умов життя і праці робітників. «Ера робітничого законодавства» привела до створення системи соціального страхування — Закон про охорону здоров’я (1883 р.), Закон про страхування від нещасного випадку (1884 р.), Закон про страхування від непрацеспроможності і за віком (1889 р.).

1889 року були запроваджені пенсії за старістю (від 70 років) та в разі втрати працездатності. 1891 р. робочий день був обмежений 11-годинами і була заборонена дитяча праця до 13 років. Німеччина стала першою державою із запровадженням робітничого соціального законодавства.

Також О. фон Бісмарк боровся із соціал-демократичною партією через терористичні замахи на імператора. 1878 року був прийнятий «Винятковий закон проти соціалістів», який ставив соціалістичні партії та робочі газети поза законом. Дванадцять років соціал-демократична партія перебувала в напівлегальному стані.

3.Перехід Німеччини до «світової політики»

Зовнішня політика Німецької імперії була спрямована на досягнення гегемонії в Європі та світі. Для підтримки своєї зовнішньополітичної діяльності німецькі дипломати та уряд почали шукати союзників.

Основним напрямком діяльності було обрано створення військово-політичного блоку проти Франції. Союзниками Німеччини стали Австро-Угорщина та Італія. Також для боротьби із соціал-демократією була залучена й Росія. 1873 р. Німеччина підписала союзний договір із Росією, а через деякий час договір підписала з Росією й Австро-Угорщина. Так виник Союз трьох імператорів. 1881 р. імператори підтвердили свої прагнення до союзу. Але вже 1875 р. під час Балканської кризи виникли перші суперечності. Німеччина та Австро-Угорщина виступили проти Росії на Берлінському конгресі. Остаточно Союз трьох імператорів розпався 1887 р.

 

Німеччина продовжувала діяльність зі створення військового блоку, і 1879 р. був підписаний договір з Австро-Угорщиною, до якого 1882 р. приєдналася Італія. Цей союз дістав назву Троїстого.

1887 року Німеччина підписала таємну угоду з Росією, проте налагодити відносини не вдалося, і Росія уклала союз із Францією.

Особливу увагу Німецька імперія приділяла формуванню власної колоніальної імперії. Німецькі колонії виникають в Африці (Того, Камерун, Німецька Східна Африка і Німецька Південно-Західна Африка), Азії (порт Циндао (Кайтчоу) на півострові Шаньдун) та Океанії (Нова Гвінея, Мікронезія (Науру, Палау, Маршаллові, Каролінські та Маріанські острови), Західне Самоа). Німеччина перетворилася на велику колоніальну імперію.

Після приходу до влади імператора Вільгельма II основною ідеологічною складовою держави стає доктрина пангерманізму.

Узагалюнююча інформація зі сфер життя Німецької імперії в останній третині XIX ст.

 

Напрямок діяльності	Події
Політична сфера	Ліквідація величезних відмінностей між німецькими державами. Германізація. 1871 р. — загальний Кримінальний кодекс. 1877 р. — загальне судочинство в придворній системі, цивільних і кримінальних процесах
Економічна сфера	Запровадження єдиної грошової системи. Створення Імперського рейхсбанку. Створення єдиного внутрішнього ринку. Завершення промислового перевороту. Швидкі темпи зростання промисловості. Перетворення на другу найбільшу державу після США, що експортує
Соціальна сфера	Створення системи соціального страхування: • закон про охорону здоров’я (1883 р.); • страхування від нещасного випадку (1884 р.); • страхування від неспроможності працювати та за віком (1889 р.); • прийнято закон про надання пенсії за старістю (від 70 років) та в разі втрати працездатності (1889 р.); • закон про 11-годинний робочий день і про заборону дитячої праці до 13 років (1891 р.)
Релігійна сфера	«Культуркампф» (1872-1876 рр.) — боротьба проти впливу католицької церкви — призначення на церковні посади; нагляд за початковими школами; заборона політичної агітації; громадянський шлюб; репресії проти священиків
«Світова політика» Німеччини	Доктрина пангерманізму. Створення з Австро-Угорщиною та Італією військово-політичного блоку проти Франції («Союз трьох імператорів»). Підписання 1873 р. союзного договору із Росією, Створення 1879-1882 рр. Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія). Формування власної колоніальної імперії

Створення в складі 25 німецьких держав (22 монархій та 3 вільних міст) Німецької імперії зробило Німеччину однією з наймогутніших держав світу. Державою керували Німецький імператор (кайзер) та канцлер (голова уряду). Більше двадцяти років цю посаду обіймав Отто фон Бісмарк, що провів низку реформ: фінансову, соціальну та релігійну («культуркампф»), «Ера робітничого законодавства» привела до створення системи соціального страхування. Німеччина стала першою державою із запровадженням робітничого соціального законодавства. Зовнішня політика Німецької імперії була направлена на досягнення гегемонії в Європі та світі. Наприкінці XIX ст. вона посідала друге місце після СІНА з експорту товарів.

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1. Опрацювати відповідний параграф підручника.

2. Виконати онлайн-тестування за посиланням:join.naurok.ua , код доступу

 1121462

Дата: 27.11.2021

Тема:Австрійська та Російська імперії

Мета:

аналізувати особливості розвитку тогочасної Австрійської імперії; з'ясувати, у чому полягав передберезневий період в історії Австрії; визначати особливості національного відродження слов'янських народів Австрійської імперії; характеризувати особливості розвитку тогочасної Російської імперії; аналізувати суспільні рухи 20—40-х рр. XIX ст. у Російській імперії.

1 ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО, СУСПІЛЬНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО ЖИТТЯ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ.

Австрійська імперія за своїм державним устроєм була абсолютною монархією з необмеженою владою імператора. Роль дорадчих органів при імператорі виконували Придворна військова рада, Гофрат (Палацова рада) і Таємна рада. Імператор призначав склад уряду й канцлера, що був його керівником. За правління Франца І (1806—1835 рр.) та Фердінанда І (1835—1848 рр.) визначальну роль в імперії відігравав міністр закордонних справ і фактичний глава уряду в 1809—1821 рр. та канцлер у 1821—1848 рр. Клеменс Меттерніх (1773—1859).

Австрійська імперія мала територію 576 тис. км² і була другою за розмірами після Росії. У Європі її називали «клаптиковою монархією», оскільки вона складалася з адміністративних утворень (королівства, провінції тощо) із багатонаціональним населенням. Австрійські німці в його складі становили дещо більше чверті населення. Влада у своїй політиці в національному питанні дотримувалася давнього імперського принципу «розділяй і володарюй».

Унаслідок політики канцлера К. Меттерніха народи багатонаціональної Австрійської імперії страждали від політичного та духовного гноблення. Освіта перебувала під контролем католицької церкви. Звичним явищем стали таємні суди, затримання неблагонадійних осіб на невизначений термін без висування звинувачень, друкування приватних і дипломатичних листів, політичний нагляд тощо.

Клеменс Меттерніх

Граф (пізніше — князь) Клеменс Меттерніх вважається одним із найвидатніших політиків XIX ст. На Віденському конгресі 1814—1815 рр. він став творцем нової системи міжнародних відносин у Європі після повалення Наполеона Бонапарта. К. Меттерніх вважав, що період існування відносно ізольованих одна від одної держав завершився, склалася їх спільність, і кожна своїми інтересами пов'язана з іншими. Саме він увів у тогочасну європейську дипломатію поняття «політика рівноваги в Європі», «політика союзів», «політика європейської безпеки». Однак для підтримання рівноваги в Європі К. Меттерніх наполягав на застосуванні «права сили» — втручання у справи інших держав із метою їх підпорядкування загальному ладу. Саме тому він став одним з організаторів Священного союзу.

За своїми поглядами К. Меттерніх був консерватором. Його зовнішня політика сприяла поверненню Австрії до складу великих держав. Однак за нього Австрійська імперія стала головним оплотом Реставрації в Європі, противником об'єднання Німеччини та Італії.

У внутрішній політиці К. Меттерніх намагався засобами політичної реакції зберегти панування над неавстрійськими народами імперії, які в цей час переживали період національного відродження. Він також багато зробив для збереження в країні «старих порядків» і привілеїв дворянства. Однак подолати революційний рух в Австрії К. Меттерніх не зміг.

Зростання політичного впливу Австрії на європейські справи не супроводжувалося досягненнями в розвитку її економіки. У 1815—1847 рр. вона залишалася аграрною країною, дві третини жителів якої працювали в сільському господарстві. Однак його розвиток гальмували залишки феодальних відносин. Розвитку промисловості перешкоджало втручання влади. Промисловий переворот розпочався в Австрії в 30—40-х рр. XIX ст. в її найбільш розвинених провінціях — Нижній Австрії та Чехії. Перша в імперії парова машина з’явилася на фабриці в Брно в 1816 р. Наприкінці 20-х рр. XIX ст. в Австрії було лише 11 парових машин, у 40-х рр. — 30, у середині XIX ст. — 900. Будівництво залізниць в імперії розпочалося в 1828 р., але в 1846 р. їх протяжність становила лише 148 км. У 1830 р. відкрилася перша пароплавна лінія, яка з’єднала Відень із Пештом в Угорщині.

Характерною для Австрійської імперії була нерівномірність розвитку її частин: одні провінції (Чехія, Ломбардо-Венеція, Нижня Австрія) виробляли основну частину промислової продукції, а інші (Галичина, Буковина, Далмація) відігравали роль аграрно-сировинних придатків, ринків збуту готової продукції.

2 ПЕРЕДБЕРЕЗНЕВИЙ ПЕРІОД.

Вплив Липневої революції у Франції призвів до загострення суперечностей в Австрійській імперії. Добу із 1830 р. до революції 1848—1849 рр. в історії Австрії називають передберезневим періодом (революція 1848—1849 рр. розпочалася в країні в березні). У цей час Австрію охопило громадсько-політичне піднесення. Представники більшості верств населення, за винятком правлячої верхівки, поділяли думку про необхідність здійснення в державі соціальних перетворень і реформування державного устрою. Незважаючи на суттєві відмінності в поглядах, вони погоджувалися в необхідності встановлення обмеженої монархії, скликання представницького органу влади із законодавчими функціями для прийняття Конституції, запровадження основних громадянських і політичних свобод.

НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ СТАНОМ на 1848 р.

Народ	Кількість, млн осіб
Слов'янські народи	18
Австрійські німці	7
Італійці	5
Угорці	5
Румуни	2
Разом	37

 

На початку 30-х рр. XIX ст. граф Іштван Семені, один із видатних діячів тогочасної Угорщини, розробив програму реформ, яка передбачала ліквідацію залишків кріпацтва й заміну панщини найманою працею в сільському господарстві, ліквідацію ремісничих цехів, підтримку національної промисловості, створення Національного банку та мережі кредитних установ. Однак уряд К. Меттерніха відкидав навіть можливість обговорення будь-яких перетворень в імперії.

3 НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ СЛОВ'ЯНСЬКИХ НАРОДІВ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ.

У період наполеонівських війн у Європі поширилися уявлення про те, що кожна нація має право на самовизначення. Унаслідок цих переконань народи Австрійської імперії стали все наполегливіше вимагати надання громадянських свобод і забезпечення національного рівноправ’я. В історії словенців, хорватів, сербів, чехів, словаків, поляків, українців, що перебували під австрійською владою, кінець XVIII — перша половина XIX ст. стали початком доби національного відродження.

Велику роль у цьому відігравали слов’янські просвітителі, яких називали «будителями». Чимало зробили для національного відродження чехів Йозеф Добровський (1753—1829), автор праць з історії мови та культури чехів, і Йозеф Юнгман (1773—1847), який створив підручник чеської літератури та чесько-німецький словник. Видатними діячами словацького відродження були Ян Коллар (1793—1852), поет, автор збірок словацьких народних пісень, і Людовіт Штур (1815—1856), який розпочав створення словацької літературної мови.

Вагомими були здобутки «будителів» західних українців, що перебували під владою Габсбургів. Михайло Поп-Лучкай (1789—1843) створив першу на західноукраїнських землях «Граматику слов’яноруську» та шеститомну «Історію карпатських русинів». Історик Денис Зубрицький (1777—1862) дослідив історію галицьких українців, корінного населення краю, в «Описі історії народу руського».

На національне відродження слов’ян, як і інших пригноблених народів Австрійської імперії, впливали здобутки угорців (мадярів) у боротьбі проти онімечування, а особливо — заміна середньовічної латини угорською мовою як офіційною мовою королівства. Однак угорці самі здійснювали мадяризацію слов’ян. Це ставало поштовхом для активізації національних прагнень слов’ян, зокрема закарпатських русинів, які перебували у складі Угорського королівства.

4 ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО, СУСПІЛЬНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО ЖИТТЯ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ.

У період 1815 1847 рр. Російська імперія стала найбільшою за площею державою світу, що простягалася на величезних територіях Східної Європи, Північної Азії та частині Північної Америки (Аляска). Кількість населення імперії впродовж першої половини XIX ст. збільшилася із 37 до 69 млн осіб, переважно завдяки приєднанню нових територій — Фінляндії, Царства Польського, Бессарабії, Північного Казахстану. Основна частина населення заселяла центральні й західні губернії, а на величезній території Сибіру проживало лише 3 млн осіб. Середня тривалість життя становила лише 27,3 року (у Великій Британії — 31,5 року) через велику дитячу смертність, нерозвиненість медичного обслуговування, періодичні епідемії. За складом населення Російська імперія була багатонаціональною державою, її народи сповідували всі світові релігії (християнство, іслам, буддизм), однак статус державної релігії мало лише православ’я.

За структурою російське суспільство залишалося фактично феодальним із поділом на привілейовані (дворянство, духовенство, купецтво, козацтво) і непривілейовані стани (селянство і міщанство). Найбільшим за кількістю станом було селянство — понад 30 млн осіб. Із них близько 20 млн становили кріпосні селяни. Вони вважалися «хрещеною власністю» дворян-поміщиків, яких на той час у країні налічувалося майже 600 тис. осіб.

За політичним устроєм Російська імперія була самодержавною (абсолютною) монархією. Російський імператор мав необмежену владу. Конституції та парламентських установ у країні не існувало. Правителями імперії в цей період були Олександр І (1801 — 1825 рр.) і Микола І (1825—1855 рр.).

Олександр І на початку свого правління підтримував проекти перетворення Росії на конституційну монархію, однак після розгрому Наполеона утвердився в думці, що саме самодержавство об’єднало народ для боротьби із французами, і тому не бажав його скасування.

Правління Миколи І розпочалося жорстоким придушенням виступу опозиційно налаштованих до самодержавства російських дворян та офіцерів. Микола І не підтримував ідей будь-яких змін в управлінні імперією та намагався «вдосконалити» його бюрократизацією та посиленням ролі поліції.

Однією з головних проблем внутрішньополітичного життя імперії стало кріпосне право. Ситуація, коли більшість населення складали кріпосні селяни, становище яких нагадувало рабське, ставала все небезпечнішою. Однак влада не наважувалася на рішучі зміни, оскільки її опорою були дворяни — власники кріпосних. Для національної політики імперії було характерне здійснення щодо неросійських народів політики національно-культурної асиміляції, ігнорування особливостей національного походження та історичних традицій, їх русифікація. Будь-які спроби неросійських народів боротися за національні права придушувалися.

За рівнем свого економічного розвитку Російська імперія значно поступалася тогочасним провідним країнам Заходу. Промисловий переворот розпочався в країні на межі 30—40-х рр. XIX ст. і розгортався дуже повільно. Йому заважала відсутність ринків вільнонайманої робочої сили та збуту продукції в умовах панування кріпосництва. Перші фабрично-заводські підприємства виникли в 30-х рр. XIX ст. у текстильній і гірничодобувній галузях промисловості.

Російська імперія була аграрною країною. Характер розвитку сільського господарства визначався пануванням кріпосницьких відносин. Урожаї були низькими, сільське господарство розвивалося за рахунок збільшення посівних площ із використанням примітивної техніки. Чимало господарств зберігало натуральний характер. Російська зовнішня торгівля була спрямована на постачання сировини (зерно, льон, деревина, залізо) до Західної Європи та завезення промислового обладнання, предметів розкоші й так званих «колоніальних» товарів (чай, кава, прянощі).

5 РУХ ДЕКАБРИСТІВ.

Відмова Олександра І від намірів реформування Російської імперії викликала велике розчарування в прибічників цього шляху. Відтоді в Росії виникло протистояння між владою, що діяла методами політичної реакції, і патріотами, які прагнули змін у суспільно-політичному житті. Пізніше їх стали називати декабристами.

Декабристи — учасники таємних організацій у Російській імперії, що готували державний переворот, спрямований проти самодержавства та кріпосного права. Підняли повстання в грудні (російською мовою — декабрь) 1825 р.

Перші таємні опозиційні організації створили гвардійські офіцери, учасники закордонних походів 1814—1815 рр. У 1816 р. виник «Союз порятунку», який через два роки трансформувався в «Союз благоденства». Його учасники виступали за ліквідацію кріпосного права, перетворення самодержавства на конституційну монархію. Однак через розбіжності в поглядах на шляхи реалізації цих намірів у 1821 р. союз розпався.

У 1821—1822 рр. на його основі виникли Південне товариство в українському місті Тульчин, очолюване Павлом Пестелем, та Північне товариство в Петербурзі, очолюване Микитою Муравйовим і Кіндратом Рилєєвим. Програми обох організацій передбачали ліквідацію самодержавства, кріпосного права, поділу на стани, упровадження конституцій із широкими громадянськими правами і свободами (друку, слова, зборів, віросповідання тощо). Південне товариство пропонувало запровадити пряме й рівне для всіх громадян виборче право, а Північне товариство — встановити для виборців високий майновий ценз.

Нові організації вдалися до змови й підготовки військового перевороту. 14 грудня 1825 р., після смерті Олександра І, члени Північного товариства вивели кілька гвардійських полків на Сенатську площу в Петербурзі, щоб зірвати присягу новому імператору Миколі І, але запізнилися. 29 грудня 1825 р. Південне товариство підняло повстання Чернігівського полку в Україні. Обидва виступи були придушені владою, яка потім жорстоко розправилася з їх учасниками.

6 СУСПІЛЬНИЙ РУХ у 30—40-х рр. ХІХ ст. В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ.

Правління Миколи І було періодом політичної реакції в Російській імперії. Глибокі соціальні суперечності обумовили виникнення в 30—40-х рр. XIX ст. різних напрямків суспільного руху, що пропонували відмінні шляхи розвитку Росії.

Урядовий табір представляли консерватори. Оскільки вони виступали за збереження самодержавного устрою Російської імперії в незмінному вигляді, їх називали «охоронцями». До них належали Сергій Уваров, Михайло Погодін, Микола Карамзін та інші. Ідеологічною базою прибічників урядового табору стала «теорія офіційної народності», уперше сформульована міністром народної освіти графом С. Уваровим у 1833 р.

В опозиції до урядового табору перебували ліберали, які виступали за реформування російської дійсності мирним шляхом. Ініціатором реформ, на їхню думку, мала стати державна влада. Наприкінці 30-х рр. XIX ст. серед лібералів сформувалися різні бачення шляху розвитку Росії. Вони розділилися на слов’янофілів (слов’янолюбів) та західників. Слов'янофіли підкреслювали самобутність шляху розвитку як російського, так і будь-якого іншого народу. Петро І, запроваджуючи в Росії європейські досягнення, порушив її природний шлях розвитку. Слов’янофіли вбачали можливість уникнення згубного західного шляху в селянській громаді, православ’ї та морально-релігійних якостях російського народу. Політичним ідеалом слов’янофілів було самодержавство допетровських часів, коли дарі правили, спираючись на підтримку народу, час від часу скликаючи земські собори. Вони виступали за негайну ліквідацію кріпосного права шляхом реформ. До основоположників слов’янофільства належали Олексій Хом'яков, Іван Киреєвський, Юрій Самарій та інші.

 

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ СУСПІЛЬНОГО РУХУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ в 30—40-х рр. XIX ст.

Західники вважали, що європейська цивілізація єдина, і штучне відокремлення будь-якого народу призведе до його занепаду. Західники звеличували роль Петра І в російській історії та схвалювали здійснені ним за європейськими зразками перетворення. Головною метою Росії, на їхню думку, є приєднання до європейського Заходу. При цьому вирішальне значення вони надавали не вірі, а розуму. На противагу селянській громаді західники висували вільну особистість. їх політичним ідеалом була конституційна монархія західноєвропейського зразка з обмеженням влади монарха парламентом, гарантіями свободи слова, друку, недоторканності особи та гласності суду. Опозиційно ставлячись до урядової політики, вони виступали за ліквідацію кріпосного права згори, вважали, що влада має змінити російську дійсність шляхом реформ. Основоположниками поглядів західників були Тимофій Грановський, Сергій Соловйов, Костянтин Кавелін та інші.

Іншими представниками опозиційних сил були радикали, які обстоювали необхідність зміни державного устрою Росії шляхом революції. За своїми поглядами переважна більшість російських радикалів були прибічниками поширених тоді в Європі соціалістичних ідей. Не поділяючи надій на реформування Росії існуючою владою, вони вважали, що лише завдяки революції буде знищено самодержавство та кріпосне право. Після цього необхідно створити нове соціалістичне суспільство, вільне від будь-яких форм гноблення людини людиною. Найвідомішими російськими радикалами-соціалістами були Михайло Буташевич-Петрашевський, Олександр Герцен, Микола Огарьов.

Результатом політики асиміляції та русифікації стала поява в Російській імперії національно-визвольних рухів. У їхньому складі були як ліберали, так і радикали, яких об’єднувало усвідомлення необхідності боротьби за збереження національно-культурних традицій своїх народів, ліквідацію самодержавства й національне звільнення неросійських народів імперії. Видатними представниками національно-визвольного руху цього періоду були Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Ніколоз Бараташвілі, Олександр Чавчавадзе, Грігол Орбеліані, Шимон Конарський, Адам Міцкевич, Валеріан Лукасиньський.

7 КРИМСЬКА ВІЙНА.

У середині XIX ст. російський імператор Микола І вирішив скористатися занепадом Османської імперії, яку він називав «хворою людиною Європи», посиливши свій вплив на Близькому Сході та Балканському півострові. Імператор прагнув підвищити міжнародний статус своєї держави.

Приводом до війни стали суперечки між католицькою та православною церквами щодо права опіки над християнськими святинями в Палестині. Миколу І вкрай образило те, що турецький султан передав це право католикам. У червні 1853 р. російська армія без оголошення війни окупувала залежні від Туреччини князівства Молдавію та Валахію. У відповідь турецький султан, заручившись підтримкою Великої Британії та Франції, оголосив війну Росії.

Кримська війна 1853—1856 рр. — війна, розпочата Росією проти Туреччини за панування в чорноморських протоках і на Балканському півострові. Пізніше перетворилася на війну Росії з коаліцією у складі Великої Британії, Франції, Османської імперії та Сардинського королівства.

Дії Росії викликали негативну реакцію в Європі, і країна опинилася в дипломатичній ізоляції. Турецькі війська спершу воювали вкрай невдало й зазнавали поразок від російської армії. 30 листопада 1853 р. російська ескадра знищила вдвічі

ЦІКАВІ ФАКТИ

Назва шапки «балаклава», що закриває обличчя, залишаючи лише отвори для очей, походить від назви міста Балаклава в Криму. За легендою, солдати британської армії під час Кримської війни 1853—1856 рр. опинилися в Криму без зимового обмундирування й настільки сильно мерзли, що в'язали собі такі шапки, щоб хоть якось захиститися від холоду та вітру.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Один француз-дотепник так охарактеризував російську армію періоду Кримської війни: «У російській армії солдати — із головами левів, офіцери — із головами віслюків, а генерали — узагалі без голів».

більшу турецьку ескадру в Синопській бухті. Турецька армія також була розгромлена російською в Закавказзі. Такий розвиток подій викликав занепокоєння в Європі. На початку березня 1854 р. Велика Британія та Франція оголосили Росії війну. Згодом до них приєдналося Сардинське королівство. Погрожувала війною й Австрія. Під міжнародним тиском Росія вивела війська з Молдавії та Валахії.

Тим часом командування англо-франко-сардинської армії розробило план експедиції до Криму. У вересні 1854 р. десант союзників, який прибув на парових броньованих судах, висадився на півострові. Російський дерев’яний флот не міг завадити цьому.

Технічна відсталість російської армії робила її перемогу у війні неможливою. Десант союзників завдав кількох поразок росіянам у Криму і взяв в облогу Севастополь. Облога міста тривала з 14 вересня 1854 р. до 30 серпня 1855 р. Проте зрештою російська армія була змушена відступити.

Падіння Севастополя визначало результат війни. Новий російський імператор Олександр II (1855—1881 рр.), розуміючи, що сили держави виснажені війною, вирішив її припинити.

Поразку Російської імперії в Кримській війні закріпили умови Паризького договору (30 березня 1856 р.). За ним Росія повертала Туреччині захоплену раніше фортецю Каре і передавала Південну Бессарабію залежній від турецького султана Молдавії. Росія позбавлялася права одноосібної опіки над християнами Молдавії, Валахії та Сербії. Союзники залишали Севастополь і Кримський півострів. Чорне море оголошувалося нейтральною територією, Росія позбавлялася права утримувати тут свій військово-морський флот.

Поразка в Кримській війні для російської влади стала переконливим свідченням необхідності подолання відсталості країни.

ВИСНОВКИ

• У суспільно політичному житті Австрійської імперії в 1815—1847 рр. панували консервативні тенденції, уособленням яких стала діяльність К. Меттерніха.

• Слов'янські землі у складі Австрійської імперії в цей період охопило національне відродження.

• У Російській імперії в цей час тривала політична реакція. Головною проблемою, відчутною для влади й опозиції, стало реформування життя країни. Проте правлячі кола не наважувалися на перетворення, що обумовлювало поступове відставання Росії від провідних держав Заходу. Поразка у Кримській війні чітко показала цю тенденцію.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1.     Прочитати параграф відповідно до теми

2.     Перегляньте відео

 

3.      Виконати онлайн-тестування за посиланням:

 join.naurok.ua - код доступу 1808389

 

Дата: 26.11.2021

Тема:Німеччина та Італія

Мета: сформувати в учнів уявлення про Німеччину та Італію у першій половині
XIX ст.; аналізувати політику революціонерів у Німеччині та Італії; розглянути
політичний і економічний розвиток Німеччини та Італії у 20—40-х рр. XIX ст.,
наслідки політики Австрійської імперії в Італії; визначати причини й наслідки
революцій в Італії; охарактеризувати постаті Ф. Ліста та Д. Мадзіні; порівняти
розвиток Німеччини та Італії; розвивати в учнів уміння оцінювати діяльність
політиків; висловлювати власну думку щодо впливу іноземного тиску на роз-
виток народів.

 

ВИВЧЕННЯ  НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Німецький союз. Особливості економічного розвитку

Більшість німецьких політиків і діячів культури розраховувала, що після перемоги над Наполеоном їх народ нарешті здобуде державну єдність та політичну свободу. Але ні сподівання не справдилися. Створений за рішенням Віденського конгресу Німецький союз існував лише на папері, позаяк не мав єдиного Уряду, спільного законодавства та збройних сил. Союзний сейм, який під головуванням представника Австрійської імперії збирався у Франкфурті-на-Майні, реальної влади не мав. Кожна з держав Німецького союзу мала свого монарха, уряд, армію, грошову систему та власні митні тарифи. У більшості німецьких держав існували абсолютні монархії, за яких громадяни не мали ніяких політичних прав і свобод.

Політична роздробленість заважала також економічному розвиткові країни. На тих землях, які під час наполеонівських війн входили до складу імперії, розпочався процес розкріпачення селян. Одначе тепер його було згорнуто. Це стримувало розвиток сільського господарства та формування ринку вільної робочої сили. Розвиткові промисловості та становленню єдиного національного ринку заважало існування митних кордонів між численними німецькими державами. Промислова революція розпочалася в Німеччині у 30-х pp. - пізніше, ніж в Англії та Франції. Найбільших успіхів промислове виробництво досягло у трьох районах: Рейнсько-Вестфальському, Сілезії та Саксонії'. Зростанню гірничої та хімічної промисловості сприяло використання машин і запровадження технічних винаходів. У 1822 р. в усій Німеччині працювало лише дві парові машини, 1847 р. - понад тисячу. У 1835 р. у країні було збудовано першу залізницю завдовжки всього 6 км. Це було на десять років пізніше, ніж в Англії, та на п'ять, ніж у Франції.

У 1834 р. 18 німецьких держав об'єднались у митний союз, учасники якого скасовували мито на товари, що ввозилися. Одначе це не вирішувало складних проблем.

Потреби економічного розвитку Німеччини вимагали подолання роздробленості країни.

2. Боротьба за демократичні реформи та єдність Німеччини

Створення Німецького союзу привело до поширення в Німеччині надій на те, що таке згуртування забезпечить економічну єдність німецьких держав, сприятиме впровадженню ліберальних конституцій. Ці надії не справдилися.

Мрії про єдину Німеччину, в якій будуть забезпечені конституцією невід'ємні права людини та громадянина, набули поширення насамперед у студентському середовищі. У 1815 р. студенти Єнського університету створили товариство, яке пропагувало ідею національного об'єднання Німеччини. Ці вимоги вони поєднували з виступами проти реакційних порядків. Восени 1817 р. студенти влаштували святкування 300-річного ювілею Реформації у Вартбурзі. Вони привселюдно спалили на багатті символи існуючих порядків, з-поміж яких були: австрійський поліцейський кий, офіцерський корсет, "Кодекс жандармерії". Ці події для австрійського канцлера Меттерніха стали приводом розпочати кампанію проти "надзвичайного лібералізму" та "бунтівного духу" німецького студентства. Одначе рух за демократизацію суспільного життя та об'єднання країни не припинявся.

У 1819 р. на з'їзді німецьких монархів у Карлсбаді було ухвалено заходи для придушення опозиційних настроїв. В університетах запровадили жорсткий контроль, багато осіб опинилось у в'язницях, розпочався поліцейський терор.

 

3. Активізація опозиційного руху у 30-40-х pp. Фрідріх Ліст

Липнева революція 1830 р. у Франції викликала нове зростання опозиційних настроїв у німецьких державах. Висувалися вимоги боротьби за демократичні реформи та національне об'єднання Німеччини.

Переслідування й репресії не могли зупинити поширення руху за нову Німеччину. Багатьом патріотам довелося виїхати з країни. У 1834 р. в Швейцарії виникло товариство "Молода Німеччина". Члени цієї таємної організації вбачали свою мету в боротьбі за об'єднання Німеччини та створення республіки. У програмних документах товариства висувалися вимоги свободи друку і зборів, запровадження вільної підприємницької й торговельної діяльності, скасування феодальних повинностей. Здійснити це збиралися революційним переворотом за допомогою груп змовників, які мали усунути від влади уряди німецьких держав. Висилка у 1836 р. німецьких емігрантів зі Швейцарії привела до розпаду "Молодої Німеччини".

Однією з найвпливовіших фігур у національному русі Німеччини 30-40-х pp. був професор-економіст Фрідріх Ліст (1789-1846). Пропагуючи ідею об'єднання Німеччини, він перший всебічно розкрив взаємозв'язок між розвитком економіки і національним об'єднанням Німеччини. У своїй основній праці "Національна система політичної економії" він показав, як саме політична роздробленість Німеччини заважає її економічному розвиткові. Ліст обґрунтував необхідність економічного об'єднання Німеччини через створення єдиної національної економіки. Лише тоді, вважав він, німці зможуть "піднестися на висоту національної величі". Однак у своїй праці Ліст пішов набагато далі аналізу напрямів економічного розвитку. Він уважав економічні інтереси відображенням потреб нації. "Вся моя теорія, - писав Ліст, - побудована на тлумаченні природи національного інтересу, який є посередником між індивідуальним і загальнолюдським". На тогочасний світ Ліст дивився як на "світ націй", що мають власні інтереси і діють задля досягнення сприятливих умов для їх задоволення. На думку сучасних дослідників, Ліст став одним із засновників німецького економічного націоналізму, вбачаючи в ньому дієву силу побудови нації та національної держави. 

Отож, 1815-1847 pp. став часом становлення сил, які виступали за об'єднання країни І створення єдиної німецької держави, вимагали запровадження конституційного ладу з гарантіями основних політичних прав громадян. Різноманітні форми прояву цих вимог свідчили про підтримку їх більшістю німецької нації.

4. Італія після Віденського конгресу

Рішення Віденського конгресу негативно вплинули на розвиток Італії. Її знову було переділено на вісім невеликих королівств і герцогств, а північно-східна частина - Ломбардо-Венеціанське королівство - увійшла до складу Австрійської імперії на правах автономії. В усіх державах півострова було відновлено абсолютну владу монархів, панівними силами знову стали дворянство й духівництво, негативно налаштовані до всього нового, що принесли революційна та наполеонівська епохи. Ліквідація панування Наполеона не спричинила національного визволення Італії, французьке гноблення поступилося австрійському, оскільки всі італійські держави опинились у більшій або меншій залежності від Австрії. Однією з найвідсталіших держав Італії була Папська область, яка знаходилася під світською владою папи. З-поміж усіх італійських держав лише Сардинське королівство (П'ємонт), користуючись зі свого знаходження між Францією та Австрією, наважувалося проводити самостійну політику.

Між італійськими державами існували митні кордони, в кожному королівстві та герцогстві діяли власні системи мір І ваг, грошові системи, закони. Роздробленість країни стала головною перешкодою для економічного розвитку країни. За рівнем промислового розвитку Італія значно поступалася Англії, Франції, навіть Пруссії. Промислова революція розпочалася тут лише у 30-40-х pp. XIX ст. Слаборозвинена промисловість не могла забезпечити працею тих, хто не мав її на селі. Розвиток сільського господарства відбувався дуже повільно внаслідок існування феодальних пережитків. Селяни не мали землі та орендували землю у землевласників, віддаючи за це частину врожаю. Деякі працювали батраками лише за їжу. Злидні, голод, відсутність праці перетворювали селян на жебраків та волоцюг.

Роздрібненість Італії заважала розвиткові внутрішньої торгівлі. Для того щоб перевезти товари річкою По, слід було 21 раз заплатити мито.

Ломбардо-Венеціанське королівство не дістало автономії, як передбачалося рішеннями Віденського конгресу, а управлялося австрійцями. Італійців позбавили можливості обіймати будь-які важливі посади. На території королівства була розташована австрійська армія, лютувала всемогутня австрійська поліція. Жорстока цензура контролювала пресу, переслідувала будь-які національно-ліберальні ідеї. Все це спричинило те, що в Ломбардії активніше, ніж в Інших областях, зростав національно-визвольний рух.

Національно-визвольний рух в Італії очолили карбонарії, які з'явилися ще за французького панування. То була таємна, суворо законспірована організація. Після 1815 р. карбонарії створили розгалужену мережу своїх вент (осередків) в усіх державах Італії. Серед карбонаріїв були представники ліберального дворянства, буржуазії та інтелігенції. Своєю головною метою вони вважали боротьбу за незалежність Італії. Стосовно майбутнього устрою незалежної Італії більшість карбонаріїв підтримувала створення конституційної монархії.

Отож, становище, в якому опинилась Італія за рішеннями Віденського конгресу, спричиняло необхідність боротьби за національне визволення та об'єднання країни.

5. Революції 20-30-х pp. XIX ст.

Період від кінця XVIII ст. до 1870 р. в італійській історії називають епохою "Рісорджименто" (Відродження). То був період розгортання національно-визвольного руху, боротьби за відродження Італійської державності. Термін "національне відродження" згодом став використовуватися для характеристики національно-визвольних рухів інших європейських народів. Революції 20-30-х pp. були складовою частиною епохи "Рісорджименто".

У липні 1820 р. першими в Італії підняли повстання неаполітанські карбонарії. Революція тривала тиждень і завершилася перемогою. Повсюдно лунали слова гімну карбонаріїв: "Деспотизм знищено, тиранія загинула і аристократія ніколи не буде вас гнобити!" Король вимушений був підписати конституцію і скликати парламент.

Тим часом європейські монархи на засіданні Священного союзу обговорили становище в Неаполі та доручили Австрії придушити революцію. Австрійська армія завдала поразки неаполітанцям і відновила в Неаполі абсолютну монархію. Усіх учасників революції чекала жорстока розправа.

Тим часом революційний рух спалахнув на Півночі Італії - У П'ємонті. Якщо головною вимогою неаполітанців було запровадження конституційної форми правління, то тут, поряд з австрійськими володіннями, висувалося гасло національної незалежності всієї Північної Італії. Повстання очолили карбонарії - офіцери п'ємонтської армії. Було проголошено конституцію і створено тимчасовий уряд. Але австрійська армія придушила революцію.

Після революційних подій у Неаполі та П'ємонті по всій Італії жорстоко переслідували карбонаріїв. Однак, офіційно ліквідована організація таємно готувалася до продовження   боротьби. Цього разу активно діяли карбонарії Центральної Італії. Під впливом Липневої революції 1830 р. у Франції в лютому 1831 р. спалахнули повстання у Пармі, Модені, Папській області. Попервах повстанці перемагали, але внаслідок інтервенції австрійців у Центральну Італію зазнали поразки.

Ці невдачі змусили італійських патріотів шукати нові форми боротьби. Однією з причин поразки карбонаріїв було те, що вони діяли ізольовано в різних частинах Італії. У 1831 р, в Марселі колишній карбонарій Джузеппе Мадзіні (1805-1872) створив "Молоду Італію" - єдину загальноіталійську національно-революційну організацію. Він сформулював принцип "кожній нації - держава" і розпочав боротьбу за його реалізацію. Створити італійську національну державу Мадзіні вважав за можливе завдяки революції, здійсненій "з народом і для народу". "Молода Італія" мала на меті об'єднання Італії в єдину незалежну демократичну республіку. 

Палкий ентузіазм та відданість Мадзіні справі визволення Італії сприяли швидкому поширенню впливу "Молодої Італії". В різних місцях Апеннінського півострова з'являлися її місцеві осередки, які повинні були готувати загальноіталійську революцію. Одначе неодноразові спроби підняти повстання виявилися невдалими. Внаслідок цього Мадзіні дійшов висновку, що найближчим часом здійснити італійську революцію неможливо. З-поміж членів "Молодої Італії" вирізнявся Джузеппе Гарібальді (1807-1882). За участь у революційній змові, організованій Мадзіні 1834 p., його було засуджено до смертної кари, і він емігрував до Південної Америки. Там він знаходився до 1848 p., будучи серед тих, хто виборював незалежність південноамериканських республік

6. Діяльність поміркованих лібералів наприкінці 30 - на початку 40-х pp.

Невдала спроба здійснити об'єднання Італії революційним способом спричинила те, що від середини 30-х рр- в італійському національно-визвольному русі на перший план вийшли помірковані ліберали. Серед них були великі землевласники та підприємці, представники інтелігенції. Ліберали вважали, що єдино можливим способом об'єднання Італії є перетворення зверху, за допомогою реформ. їх Ідеолог Вінченцо Джоберті майбутню Італію уявляв як федерацію окремих держав, створену за згодою їхніх монархів "без крові, без хвилювань, без революцій". Свою практичну діяльність ліберали спрямовували на сприяння зростанню національної самосвідомості італійців. Протягом 1839- 1847 pp. вони дев'ять разів збирали загальноіталійські конгреси вчених. Хоча політичні проблеми відкрито на них не обговорювалися, ця форма спілкування сприяла згуртуванню сил поміркованих лібералів та виробленню їхньої програми дій. З часом ставлення лібералів до австрійців ставало більш різким. У 1846- 1847 pp. у багатьох їхніх газетах і журналах з'являлися заклики до загальноіталійської війни проти Австрії.

Документи. Факти. Коментарі

З таємної інструкції "Молодої Італії" про засоби боротьби за національну незалежність

"... Засоби, за допомогою яких "Молода Італія" намагається  здійснити свою мету, є виховання та повстання... Виховання - пресою, прикладом, словом... повинно стати у своїх наслідках принципом національного виховання... Повстання повинно у своїх рисах нести зародок програми майбутньої італійської нації. Там, де відбуватиметься повстання, повинен бути італійський прапор, італійська думка, італійська мова. Маючи на меті відродити народ, воно розпочнеться в ім'я народу та спиратиметься на народ, яким до цього нехтували.

... "Молода Італія" відрізняє стадію повстання від стадії революції. Революція розпочнеться тоді, коли повстання переможе. Стадія повстання, тобто період від початку повстання до визволення всієї території Італійського континенту, повинна керуватися тимчасовою диктаторською владою, сконцентрованою в невеликих колах людей. Щойно територію буде визволено, будь-яка влада повинна зникнути перед Національною Радою, єдиним джерелом будь-якого авторитету в державі... "

 

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Прочитати параграф відповідно до теми

2. Виконайте онлайн завдання за посиланням:

join.naurok.ua - код доступу 4447461

 Дата 19. 10. 2020 (здати до 22.10.2020)

Урок контролю і корекції навчальних досягнень учнів із розділу «Європа в час Французької революції та наполеонівських війн»

Дата _______________________  Прізвище, ім’я _______________________

І рівень (0,5 бала)

1

1. Вкажіть періодизацію Всесвітньої історії  у 9 класі:

а) XVI – XVIII ст.            б) кінець XVIII - XIX ст

в) V–XV ст.                      г) 1953 – початок ХХІ ст.

2

2 . В якому році відбулось взяття Бастилії?

а) 1789 році                 б) 1780 році                

в) 1889 році                 г) 1769 році                

3

3.  Яка держава зазнала найбільших територіальних втрат

після Віденського конгресу 1814 року?

а) Росія                     б) Англія    

в) Пруссія                 г) Франція

4

4. Яка країна була ініціатором створення Священного союзу?

а) Росія                     б) Англія    

в) Пруссія                 г) Франція

5

5. Вищий орган станового представництва у Франції:

а) Установчі збори    б) Верховна Рада   

в) Державна Дума      г) Генеральні Штати

6

6. Король Франції, за правління якого у Франції розпочалася революція:

а) Людовік ХV                      б) Людовік ХІV

в) Людовік ХІ                        г) Людовік ХVІ

ІІ рівень (1 бал)

7. Дайте визначення терміна:

Індустріальне суспільство - ______________________________________________________________

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Контрибуція - _______________________________________________________________________________

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

8. Хто автор цих рядків ?

«Людина народжується вільною, однак постійно почуває себе закутою в кайдани… …Доки народ, змушений підкорятися, коритися, він чинить добре; проте коли народ, маючи можливість розірвати пута, здійснює це, він чинить ще краще: оскільки народ, що повертає собі свою свободу з огляду на ті права, за якими її в нього відібрали, мав право повернути її собі – тому що не існувало б жодних підстав відбирати її в народу.»

9.Хто був засланий на острів Ельба?

___________________________

                

ІІІ рівень (1,5 бала)

10. Причини Французької революції.

____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

11.  Назвіть поняття, яке відповідає наведеному визначенню

 

1.Форма державного правління, за якої вища влада належить парламенту, — це __________________________________________.

2. Епоха у всесвітній історії, коли у всіх сферах суспільного життя

сформувалися основи нового індустріального суспільства, — це _____________________________________________________.

3.  Об’єднання  найактивнішої  частини  певної  соціальної  верстви, яке намагається бути виразником його політичних ідей, — це ______________ .

4.  Основний  Закон,  що  регулює  права  громадян  та  систему  влади

у державі, — це __________________________.

5. Форма держави, у якій главою держави є монарх, але уряд створюється і контролюється парламентом, — це _________________________________ .

 

 

IV рівень (3 бала)

12.  Висловіть свою думку щодо якобінської диктатури?

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

 

Клас: 9

 

Дата: 18.01.2021

 

Тема:Основні тенденції соціально-економічного і політичного розвитку провідних країн Західної Європи та Америки

 

Вивчення нового матеріалу:

1. Економічний розвиток

Остання третина XIX ст. - початок XX ст. характеризувалися подальшим розвитком у провідних країнах світу індустріального суспільства, яке у вказаний період переживало період індустріалізації - створення великої машинної індустрії, що виготовляє машини та обладнання і є базовою для подальшого розвитку промисловості За цей період промислове виробництво виросло майже втричі. Особливо швидко розвивалася важка промисловість.

Найбільших успіхів було досягнуто в металургії, машинобудуванні, транспорті. Виплавка сталі, чавуну, добування вугілля, виробництво машин та обладнання стали показниками могутності країн. Разом з появою нових галузей - електротехнічне, хімічної - це докорінно змінило повсякденне життя людей.

Розгортання індустріалізації, тобто створення великих підприємств, потребувало нових форм організації виробництва І великих фінансових вкладень.

Для залучення капіталу з метою вирішення великих економічних завдань набуло поширення акціонування - об'єднання капіталу декількох власників із подальшим отриманням прибутку та розподілом його залежно від внесеної частки. Те, що значні фінансові ресурси були зосереджені в руках вузького елітарного прошарку банкірів І промисловців, І зумовило їхнє панування в економічному та, політичному житті суспільства. Цей вузький прошарок дістав назву фінансової олігархії.

Створення великої машинної індустрії призвело до концентрації виробництва і до народження нових форм виробничих об'єднань - картелів, синдикатів, трестів, концернів, тобто монополій. і раніше інших країн цей процес розпочався у США і набув _там найбільшого розмаху. Монополії намагалися встановити своє монопольне панування на ринку в провідних галузях промисловості, їм ставало дедалі тісніше в національних кордонах від "надлишку" капіталу. Експансія його в слаборозвинені країни давала можливість одержувати вищі прибутки. їх отримували, наприклад, завдяки процентам за позички, субсидіюванню будівництва залізниць, розробленню сировинних ресурсів.

Монополія - не встановлення підприємцем або групою підприємців контролю над однією чи кількома галузями виробництва з метою збільшення прибутків і ліквідації конкуренції.

Основними формами монополістичних об'єднань стали картелі, синдикати, трести й концерни.

Картель - об'єднання підприємств однієї галузі. Учасники об'єднання укладають угоди щодо цін і розподілу ринків збуту, зберігаючи свою власність і комерційну самостійність.

Синдикат - об'єднання підприємств, що виробляють однорідну продукцію. Учасники синдикату зберігають власність на засоби виробництва і виробничу самостійність, але втрачають самостійність комерційну. Вироблена продукція реалізується як власність синдикату через створену для цього контору.

Трест - об'єднання підприємств, які втрачають будь-яку самостійність. Власники підприємств отримують акції на суму внесеного паю.

Концерн - об'єднання підприємств різних галузей господарювання - торговельних фірм, банків, транспортних компаній, що перебувають під єдиним фінансовим контролем одного чи кількох підприємців.

Монополізація промисловості стала серйозним випробуванням принципу ринкової економіки - вільної конкуренції. Вона призвела й до зміни ділових взаємин підприємців. В окремих галузях господарства монополісти почали обмежувати вільну конкуренцію, а іноді й гальмували поширення прогресивних технологій. Проте, монополізація не знищила конкуренцію, вона лише перенесла її в іншу площину: розгорталася боротьба між Монополістичними об'єднаннями вже на світовому ринку.

Стрімке зростання промисловості зумовило, з одного боку, розширення внутрішніх ринків, а з іншого - сприяло зростанню - зовнішньої торгівлі, яка, спираючись на вдосконалення транспорту, стала вагомим чинником економічного життя, а ще - основним стимулом для збільшення виробництва. Національним виробникам робилося затісно на внутрішньому ринку (товарів вироблялося більше, ніж їх міг купити власний споживач), і вони прагнули завоювати нові ринки збуту. Це зумовлювало гостру боротьбу за контроль над ринками. Для витіснення конкурентів почали застосовувати різні способи і методи. Найбільш поширеним став демпінг, тобто імпорт тих чи Інших товарів за заниженими цінами з метою розчавити конкурентів, захопити ринок, а вже потім диктувати свої умови. У відповідь на захист національного виробника ставала держава, яка за допомогою різних заходів починала обмежувати доступ іноземних товарів (вводилися високі ввізні мита, встановлювалися ліміти тощо). Така державна політика, що заступила вільну торгівлю (фритредерство), дістала назву протекціонізму. Іноді введення жорстких протекціоністських заходів призводило до загострення міждержавних відносин, "митних війн" і, відповідно, до дестабілізації міжнародного становища. Економічний фактор ставав вагомим і в міждержавних відносинах.

Обмеження в торгівлі, висока вартість доставляння товару і, відповідно, зростання собівартості зумовили появу нового явища в економічному розвитку. Замість вивозу товару промислово розвинені країни почали вивозити капітал у ті країни, де норма прибутку є значно вищою. Вивіз капіталу зробився вагомим чинником в остаточному формуванні світового ринку. Це зв'язало багато регіонів світу з європейськими центрами промисловості та банків. Лідерами у вивозі капіталу були Англія, Франція, Бельгія та ін.

Ще однією важливою тенденцією в розвитку провідних країн світу було зростання ролі держави в економічних процесах. Держава перетворювалася з "нічного охоронця" в регулятора економічних процесів. Державні субсидії, замовлення, регулювання ставали вагомими чинниками економічного розвитку, особливо в тих країнах, які дещо забарилися з початком промислового розвитку: Німеччині, Росії, Італії, Австро-Угорщині, Японії.

2. Розвиток сільського господарства

У розвитку сільського господарства чітко визначилися два напрями, два варіанти господарювання: фермерський, що яскраво проявився у США й Канаді, та прусський (еволюція поміщицького господарства). Сутність цих напрямів полягала в переході сільського господарства від натурального до товарного. Фермерський шлях передбачав здійснення цього процесу відразу, тоді як прусський полягав у поступовому пристосуванні відносин, що склалися на той час, до потреб ринкової економіки. У Європі мало місце поєднання цих напрямів. Незалежно від того, в який спосіб розвивалося сільське господарство, виробництво його продукції помітно зросло, проте воно не встигало за розвитком промисловості.

Сільське господарство європейських країн, що базувалося на дрібному селянському господарстві, починаючи з 70-х pp. XIX ст. вразила тривала криза. Розвиток транспорту привів до того, що сільськогосподарська продукція зі США, Канади, Аргентини, Австралії була значно дешевшою від європейської.

Європейські селяни, потрапивши в лабети конкуренції, масово розорялися, продавали свої ділянки, майно і переселялися до міст, де поповнювали найбідніші верстви міського населення. В Англії такий прошарок суспільства, як селянство, взагалі зник.

Ті, хто зміг витримати конкуренцію, були вимушені пристосовувати своє господарство до нових умов, вимог ринку, запроваджувати нові технології. Процес пристосування до нових умов був тяжким і дошкульним. Іноді він супроводжувався значними селянськими виступами, особливо в країнах Східної Європи.

3. Колоніальна експансія. Імперіалізм

Формування світової системи господарства на основі експансії європейського капіталу нерідко здійснювалося насильницькими методами. На зламі XIX-XX ст. завершився процес створення колоніальних імперій. Вони стали основною ознакою великих держав - Великої Британії, Франції, Німеччини, США, Росії, Японії.

Ці нові явища в розвитку країн послужили підґрунтям для створення різних економічних і політичних теорій, які прагнули пояснювати те, що діється в світі.

Англійський економіст Дж. Гобон у книзі "Імперіалізм" (1902 р.) описав нові особливості капіталізму. Він відзначив, що Англія почала отримувати прибуток від вивозу капіталу у 5 разів більший, ніж від експорту товарів. Також він дійшов висновку, що фінансисти прагнуть і політичного диктату в країнах, де знаходяться найприбутковіші капіталовкладення. Банки, не докладаючи ніяких зусиль для розвитку промисловості, отримували значні прибутки, надаючи позики іншим державам. Зовнішня політика Англії та Франції сприяла забезпеченню ринків для вигідного вкладення капіталів. Отож, колоніальна експансія була безпосередньо пов'язана з переростанням промислових груп (монополій) у держави-кредитори.

Розуміння сутності імперіалізму прагнули розширити німецький соціал-демократ Р. Гільфердінг і російський соціал-демократ В. Ленін. Останній, зокрема, зробив висновок, що імперіалізм - це найвища та остання стадія капіталізму, коли особливо посилюється нерівномірність розвитку держав і зростає їхня агресивність. Він сформулював основні ознаки імперіалізму:

•   поєднання вільної конкуренції та монополії;

•   злиття промислового і банківського капіталу та утворення фінансової олігархії;

•   територіальний та економічний поділ світу;

•   переважний вивіз капіталу;

•   встановлення тісних зв'язків фінансового капіталу з державою.

У повному обсязі ці ознаки були притаманні лише групі великих держав. До того ж ринкове господарство виявило значний потенціал пристосування до змінних умов життя, і період імперіалістичної експансії не став останньою стадією розвитку ринкової економіки. Але В. Ленін, не бажаючи скоригувати свої висновки згідно з реаліями життя, використав їх для виправдання необхідності здійснення революції в Росії, як "найслабшої в ланцюгу імперіалістичних держав".

Отже, наприкінці XIX ст. завершився процес становлення індустріального суспільства в країнах Західної й Центральної Європи та Північної Америки. Ці країни утворювали зону "передового розвитку", так званий перший ешелон.

Південна, Південно-Східна і Східна Європа, Росія, Японія, які теж стали на шлях індустріального розвитку, належали до другого ешелону

Решта країн були економічно відсталими і потребували про- ведення модернізації господарства. Наявний у них традиційний спосіб виробництва не забезпечував прогресу. Під цим кутом зору можна говорити про певні позитивні риси колоніалізму, який руйнував старе, традиційне господарство _і включав колонії у прогресивніший на той час економічний процес. Згодом це пришвидшило розвиток, хоч і однобічний, відсталих регіонів.

4. Політичний розвиток. Робітничий рух

Попри значну кількість революцій у XVIII-XIX ст., в Європі зберігалося чимало пережитків минулого. Тут утворилося лише три республіки - Франція, Швейцарія, Сан-Марино, в інших державах так і залишилася монархія. У політичному житті важливу роль продовжувала відігравати родова аристократія, яка складала військову еліту та бюрократію.

Економічні зміни привели до того, що найчисленнішим класом суспільства стали наймані робітники. На відмиту від селян і ремісників вони були позбавлені власних засобів виробництва, а отже, гарантованих можливостей до існування. Вони заробляли собі на прожиття, продаючи свою робочу силу власникам підприємств, та були постійними жертвами нестійкого, циклічного розвитку ринкової економіки. Втрата роботи ставала для них справжньою життєвою катастрофою, відкидала до межі голодного існування.

Природне прагнення робітників до забезпечення відносних гарантій своєї соціальної стабільності, породило масовий робітничий і соціалістичний рух, домінуючою Ідеологією якого у другій половиш XIX - на початку XX ст., став марксизм.

До початку XX ст. робітничий рух домігся значних успіхів. Майже в усіх країнах було створено профспілки й соціал-демократичні партії, які координували свою діяльність у межах 2-го інтернаціоналу, що був. утворений замість 1-го Інтернаціоналу в 1889 р.

 

 Серед соціалістів не було єдності щодо способів боротьби за інтереси робітників. Ліві течії вважали, що вони можуть бути задоволені лише знищенням існуючих відносин через соціалістичну революцію", "диктатуру пролетаріату" і усуспільнення власності.

Помірковані соціалісти бачили можливість задовольнити основні вимоги робітників, удавшись до реформування суспільних структур через представницьку демократію та соціальне законодавство.

Робітничий рух став основною силою в боротьбі за демократію. Політичний устрій більшості європейських держав був ще далеким від неї. Загальне виборче право, до того ж тільки для чоловіків, існувало в кількох країнах. У більшості правом голосу користувалася незначна частка населення. Представницькі органи відігравали допоміжну роль.

Під тиском робітничого та різноманітних демократичних рухів у країнах Заходу почалась "епоха реформізму". Вона забезпечила відносний соціальний мир з 1870 р, до 1917 р. її ініціаторами були здебільшого ліберальні партії. Завдяки реформам, що їх пощастило провести у країнах Заходу, було створено перші системи соціального страхування, зміцнено демократичні інститути, закладено основи механізмів державного регулювання соціально-економічних процесів.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Прочитати § 15.

2.Дайте відповідь на запитання(письмово):

 

1.  Які нові риси в розвитку індустріального суспільства з'явилися наприкінці XIX - на початку XX cm.?

2.               Що таке монополія ? Які типи монополій існують ?

3.               Чому нові явища в розвитку провідних країн світу назвали імперіалізмом? Які його основні риси?

4.               З ясуйте основні риси політичного розвитку індустріальних країн Заходу.

5.               Охарактеризуйте зміни, що сталися в соціальній структурі індустріального суспільства.

6.               Як вплинув робітничий рух на демократичні процеси кінця XIX - початку XX cm.?

Дата:12.04.2021

Урок контролю та корекції навчальних досягнень учнів із розділу«Міжнародні відносини друга половина ХІХ – початок ХХ століття»

 

1.Коли було створено ІІ Інтернаціонал?

А) 1864 р.Б)1889 р.В)1919 р.

 

2. Конфлікт між якими державами був ключовим на початку XX ст.?

А) США та Англією  Б) Росією та Японією  В) Англією та Німеччиною

 

3. Коли було створено Союз трьох імператорів?

А) 1864 р.Б) 1873 р.В) 1882 р.

 

4. Колонія – це: 

А) територія, яка перебувала у складі економічно розвинутої держави;

Б) невелика територія у складі конфедерації;

В) автономія у складі домініону;

Г) напівзалежна територія у складі федерації.  

 

5. Метрополіями в останній третині ХІХ ст. були:

А) Португалія, Іспанія, Голландія, Англія та Німеччина;

Б) Португалія, Іспанія, Голландія, Англія та США;

В) Португалія, Іспанія, Голландія, Англія та Франція;

Г) Португалія, Іспанія, Голландія, Російська та Австро-Угорська імперії.  

 

6. Країни-колонії знаходилися в:

А) Азії;

Б) Африці;

В) Америці;

Г) Азії, Африці та Америці.

 

7. Франція у 1830 році відновила свої колоніальні загарбання, захопивши територію африканської країни:

А) Туніс;

Б) Марокко;

В) Алжир;

Г) Судан.  

8. У І половині ХІХ ст. Капська колонія на півдні Африки і Аден на півдні Аравійського півострова стали володінням:

А) Англії;

Б) Франції;

В) Голландії;

Г) Португалії.   

 

9. У зовнішній політиці Китай дотримувався політики:

А) «відкритих дверей»;

Б) «регіоналізму»;

В) «самоізоляції»;

Г) «глобалізації».

 

10. Наслідком англо-китайської війни 1840-1842 рр. (Перша «опіумна війна») та англо-франко-китайської війни 1856-1860 рр. (Друга «опіумна війна») став: 

А) вплив Російської імперії в Китаї;

Б) вплив Португалії і Голландії в Китаї;

В) вплив Російської імперії, Португалії, Голландії та Франції в Китаї;

Г) вплив Англії та Франції в Китаї.

 

11. Опишіть збройні конфлікти на початку ХІХ століття.

Дата: 19.04.2021

Тема: Наука і техніка

Вивчення нового матеріалу

1. Подорожі європейців і розвиток географічних знань. На початок XIX ст. європейцям були відомі лише прибережні райони більшості континентів. їхні внутрішні райони, особливо в Азії, Африці, Південній Америці, Австралії, були майже не досліджені. Неосвоєними залишалися й південний і північний полярні райони.

У 1820 р. російська морська експедиція під керівництвом Тадея Беллінсгаузена та Михайла Лазарева відкрила новий материк — Антарктиду. Проте суворий клімат завадив подальшому вивченню континенту.

У середині XIX ст. британський місіонер і дослідник Девід Лівінгстон здійснив кілька подорожей Центральною та Південною Африкою. Англієць Генрі Стенлі першим серед європейців перетнув Африку зі сходу на захід та відкрив і дослідив басейн річки Конго.

У 1860—1861 рр. англійські дослідники Роберт Берк і Віллє О’Хара вперше перетнули Австралію з півдня на північ.

Дослідженням природи та населення Океанії займався уродженець України Микола Миклухо-Маклай. Поживши серед аборигенів Нової Гвінеї (папуасів) та познайомившись ближче з їхнім життям, він категорично заперечував ідеї расизму — зверхності одних рас над іншими.

Завдяки експедиціям російських вчених Петра Семенова-Тян-Шанського та Миколи Пржевальського були досліджені внутрішні райони Сибіру й Центральної Азії.

Французькі дослідники першими досягли головного міста високогірного Тибету — Лхаси. Англійці Джордж Еверест і Годвін Остін дісталися Гімалаїв та зробили опис найвищої вершини світу — гори Джомолунгма.

На кінець XIX ст. були складені достатньо повні карти материків. Єдиною недослідженою частиною світу залишалася Антарктида.

2. Розвиток науки. Перша половина XIX ст. стала періодом швидкого розвитку природничо-математичних наук, що було пов’язано з новими потребами суспільства.

Розгортання технічного прогресу вимагало розуміння законів механіки, властивостей матеріалів, що використовувалися у виробництві, знайдення способів обчислення швидкості, тиску тощо. Ці та багато інших завдань були розв’язані вченими різних країн.

Завдяки працям французького вченого Антуана Лорана де Лавуазье хімія стала самостійним науковим напрямком. За дорученням Паризької академії наук А. Л. Лавуазье брав участь у вивченні суто технічних проблем, зокрема повітроплавання, громадської гігієни. Хімік Клод Луї Бертолле встановив, що особливості хімічних реакцій залежать від маси та властивостей речовин, які взаємодіють, і від умов реакції. Праці К.Л. Бертолле знайшли застосування в промисловому виробництві. Так, для виготовлення вибухових речовин, сірників досі використовують відкриту ним так звану бертолетову сіль. Він також розробив спосіб відбілювання полотна хлором, чим скористалася легка промисловість.

З ім’ям чеського природознавця Грегора Менделя пов’язують виникнення науки про спадковість. Г. Мендель вивів закономірності передачі спадкових ознак і цим започаткував розвиток генетики, яка вивчає спадковість і мінливість організмів.

У другій половині XIX ст. природознавство поглибилося завдяки розвитку мікробіології, імунології, ембріології, бактеріології. Визначними представниками цих наукових напрямків були Роберт Кох у Німеччині, Ілля Мечников у Росії, Луї Пастер у Франції. Так, Л. Пастер розробив метод пастеризації для збереження продуктів, дослідив хімічний процес бродіння. Усе це дозволило вдосконалити методи приготування харчових продуктів.

Своєрідним підсумком діяльності природознавців різних країн стало відкриття в 1869 р. Дмитром Менделєєвим одного з фундаментальних законів природи, який дістав назву періодичного закону Менделєєва.

Визначними центрами природознавчих досліджень у XIX ст. стали університети Берліна, Відня, Парижа, Петербурга. Кінець XIX — початок XX ст. були часом великих наукових відкриттів, що зумовили перегляд старих уявлень про навколишній світ і здійснили революцію в природничих науках.

Найбільшим досягненням XIX ст. вважається відкриття Чарльзом Дарвіном теорії еволюції тваринного й рослинного світу. Це була справжня революція в галузі біології. У 1859 р. вчений видав книгу «Походження видів шляхом природного відбору». Завдяки теорії Ч. Дарвіна вдалося не тільки пояснити різноманітність видів, а й упорядкувати весь природний світ. Також уперше по-науковому було поставлене питання про походження людини. Сам вчений висловив припущення, що людина походить від якогось спільного з мавпою предка.

Англійський фізик Джозеф Томсон у 1897 р. відкрив першу елементарну частинку — електрон, що входить до складу атома. Виявилося, що атом, який до того вважався останньою неподільною мірою матерії, сам складається із дрібних частинок. Вивчаючи ефект радіоактивності, французькі фізики Антуан Сезар, Александр Едмон та Антуан Анрі Беккерелі, П'єр і Марія Кюрі дійшли висновку, що деякі елементи довільно випромінюють енергію. Це поставило під сумнів тогочасне розуміння закону збереження енергії.

У 1901 р. німецький фізик Макс Планк установив, що енергія виділяється не безперервним потоком, як вважали раніше, а окремими пучками — квантами.

У 1911 р. англійський фізик Ернест Резерфорд запропонував першу планетарну теорію будови атома, відповідно до якої атом подібний до Сонячної системи: навколо позитивного ядра рухаються електрони — негативні частинки. У 1913 р. цю теорію доповнив данський фізик Нільс Бор, який висунув припущення про стрибкоподібний перехід електрона з однієї орбіти на іншу. При цьому структура атома змінюється: він отримує або поглинає квант енергії. Ідеї М. Планка та Н. Бора стали фундаментом для окремого розділу сучасної фізики — квантової механіки.

Докорінно змінилися традиційні уявлення про простір, час і рух. У 1905 р. 26-річний німецький фізик Альберт Ейнштейн опублікував працю «До електродинаміки тіл», у якій було закладено основи теорії відносності. А. Ейнштейн довів, що швидкість світла у вакуумі є сталою, не залежить від напрямку та швидкості руху джерела світла та є граничною для передачі будь-яких взаємодій. Квантова механіка й теорія відносності похитнули основи традиційної фізики. Нові відомості про будову матерії спричинили появу нових міждисциплінарних наук. Тісний зв’язок між фізикою та хімією обумовив формування такої дисципліни, як фізична хімія, що досліджує фізичні явища під час хімічних реакцій.

 

Швидкими темпами розвивалися електро- і фотохімія, хімія органічних речовин природного походження (біохімія) і хімічна фармакологія.

Спираючись на досягнення біології (вчення про клітинну будову організмів), теорію чеського натураліста Грегора Менделя про чинники, що впливають на спадковість, німецький вчений Август Вейсман та американський вчений Томас Морган створили основи генетики — науки про передачу спадкових ознак у рослинному й тваринному світі.

Класичні дослідження фізіології серцево-судинної системи та органів травлення здійснив російський вчений Іван Павлов. Вивчивши вплив вищої нервової діяльності на перебіг фізіологічних процесів, він розробив теорію умовних рефлексів.

Досягнення біологічних наук стали потужним поштовхом до розвитку медицини. Продовжуючи дослідження визначного французького бактеріолога Луї Пастера, співробітники Пастерівського інституту в Парижі вперше розробили запобіжні щеплення проти сибірки, курячої холери та сказу. Німецький мікробіолог Роберт Кох і його численні учні відкрили збудників туберкульозу, черевного тифу, дифтерії, сифілісу та винайшли ліки проти цих хвороб.

Завдяки успіхам у хімії медицина поповнилася низкою нових препаратів. Лікарі різних країн світу розробляли основи наукової санітарії та гігієни, заходи профілактики й запобігання епідемій.

3. Досягнення техніки та їх прикладне значення. Перехід від мануфактурного до фабричного виробництва та винахід наприкінці XVIII ст. парового двигуна уможливили розвиток технічного прогресу в промисловості. Суть нового етапу технічного прогресу, що розгорнувся в першій половині XIX ст., полягала у створенні машин за допомогою машин. Отже, у промисловості однією з головних галузей стало машинобудування.

Виготовлення машин потребувало великої кількості металу, тому металургійна промисловість почала вдосконалюватися. Англійський інженер Генрі Бессемер винайшов для виробництва чавуну, заліза та сталі обертову піч — конвертер, а французький інженер П'єр Мартен — піч для виготовлення сталі високої якості. Як самостійна галузь виникла хімічна промисловість. Значні досягнення мала текстильна промисловість. Завдяки механізованому нанесенню малюнка на тканину замість 50 робітників цю роботу виконували двоє.

Прикладом технічного прогресу в першій половині XIX ст. стали зміни в друкарстві. На початку століття для друку використовували ручний верстат. Згодом він поступився місцем механічному, який також постійно вдосконалювали. Так, у 1816 р. в Лондоні друкували 1100 примірників газети «Тайме» на годину, а в 1850 р. — уже 10 тисяч.

Швидкими темпами відбувався розвиток транспорту. Основним засобом пересування на суходолі стали залізниці. На морських шляхах вітрильники поступово витіснялися пароплавами. У 1807 р. відбулося випробування першого пароплава Роберта Фултона. На початку століття в США та Англії з’явилися перші автомобілі з паровим двигуном. Швидкість їхнього руху в Англії обмежувалася 4 км/год.

Парові машини знайшли застосування в сільському господарстві. У 40-х рр. XIX ст. в Англії з’явилися перші парові молотарки, а через деякий час і парові плуги. Звідси вони стали поширюватися в інші країни.

Почали вдосконалюватися й засоби зв’язку. Дуже швидко поширилися винайдені в 1836 р. американським винахідником Семюелом Морзе телеграфний апарат і код (азбука) Морзе.

Необхідність розвитку світової торгівлі сприяла спорудженню каналів. Найбільшим із них став Суецький канал, будівництво якого в 1859 р. розпочав французький інженер Фердінанд Лессепс. Через десять років воно було закінчене.

Свідченням успіхів нової техніки стали залізничні тунелі. У 1843 р. було завершено будівництво такого тунелю під Темзою. Почали вдосконалюватися конструкції мостів. У 1818—1826 рр. в Англії інженер Томас Телфорд спорудив перший залізничний навісний міст.

Досягнення наукової думки другої половини XIX ст. пришвидшили розвиток нової техніки та технологій. На передній план вийшли електроенергетика, машинобудування, металургія, гірнича, хімічна промисловість, транспорт. Найбільшим кроком в енергозабезпеченні промислового виробництва й транспорту стало отримання електроенергії в більших обсягах за допомогою динамо-машин, перші зразки яких з’явилися в 70-х рр. XIX ст.

Технічною подією великого значення стала поява нового класу моторів, які сконструювали німецькі винахідники Ніколаус Отто (1876 р.) і Рудольф Дизель (1897 р.). Ці компактні високоекономічні двигуни, що працювали на рідкому пальному, швидко знайшли застосування в першому автомобілі Г. Даймлера і К. Бенца (1886 р., Німеччина), першому літаку братів Райт (1903 р., США) і першому дизельному локомотиві (тепловозі) компанії «Клозе-Шульцер» (1912 р., Німеччина).

 

У металургії важливими технічними винаходами на початку XX ст. стали конвертерний (томасівський) спосіб виплавлення сталі з чавуну з великими домішками сірки й фосфору, виплавлення високовуглецевої сталі та різних феросплавів у дугових, а потім в індукційних електропечах, а також отримання алюмінію та міді методом електролізу. У 1891 р. в Німеччині було запущено перший прокатний стан, якому надавали руху електромотори. В обробці металовиробів почали використовувати електро- та газозварювання. У гірничій справі набули поширення бурильні пристрої та дискові врубові машини з електричним приводом. Промислове введення крекінг-процесу — розкладу сирої нафти на різні фракції (частини) під дією високих тисків і температур — дозволило отримати в значних кількостях легке рідке пальне, передусім бензин, необхідний для автомобільної промисловості.

Нові методи отримання аміаку розширили виробництво азотної кислоти та інших азотних сполук, необхідних для виробництва штучних добрив, барвників і вибухових речовин.

У промисловому й транспортному будівництві використовувалися якісні марки сталі. Усе ширше застосовувався залізобетон. Зі сталевих і залізобетонних конструкцій споруджувалися різні будівлі, мости, тунелі великих розмірів.

Завдяки винаходу котлів із високим перегрівом пари, автоматичних гальм тощо серйозних змін зазнало транспортне машинобудування. У 1904 р. було пущено перший електропоїзд.

Прискорене впровадження у виробництво нової техніки супроводжувалося збільшенням підприємств і переходом їх на випуск масової стандартизованої продукції. Основною технологією для цього стало конвеєрне виробництво. Його сутність полягає в тому, що робочі механізми й робочі місця, відповідно до технологічного процесу, подрібнено на низку простих операцій, які здійснюються безперервно. Уперше в повному обсязі таку технологію було застосовано на автомобільних заводах Генрі Форда (США). Поряд із ним на початку XX ст. звичним явищем стали телефон, який винайшов Александер Грейам Белл у 1876 р., фонограф (Томас Алва Едісон, 1877 р.), радіоприймач (Гульєльмо Марконі та Олександр Попов, 1895 р.), кіно (брати Луї Жан та Огюст Люм'єр, 1895 р.), електричне освітлення вулиць, цехів, квартир тощо. У 1881 р. з’явився трамвай, а невдовзі й метро.

Значні досягнення відбулися і у військовій техніці. У 1883 р. з’явився кулемет американського інженера Хайрема Максима. Почалося створення авіації. Флот отримав броньовані кораблі з гарматами великого калібру й підводні човни.

4. Основні тенденції розвитку філософії. Найяскравіше основні тенденції розвитку філософії кінця XVIII — першої половини XIX ст. втілилися в працях німецьких вчених — Іммануїла Канта (1724—1804), Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831) і Людвіга Феєрбаха (1804—1872). Праці І. Канта та Г. Гегеля піднесли тогочасну філософську думку на новий щабель, створили передумови для подальшого розвитку вчення про будову Всесвіту, причини руху й занепаду живої природи, методи й завдання пізнання, призначення та межі людської діяльності.

Основоположником німецької класичної філософії був І. Кант. До матеріалістичного вчення, яке не визнає вищої духовної сили, він додав твердження про непізнаваність світу, який існує лише у свідомості людини. Найбільше його «...вражали дві речі: зоряне небо над нами та моральний закон усередині нас». Отже, у працях І. Канта поєднувалися два напрямки розвитку філософії — матеріалізм та ідеалізм.

Ідеалізм І. Канта досяг свого завершення у філософії Г. Гегеля. За основу всіх явищ природи й суспільства він брав початок, який визначав як «світовий розум», «світовий дух», «абсолютну ідею». Г. Гегель шукав зв’язки між логікою та історією, обожнював державу. Вчений дійшов висновку про шкідливість революційних перетворень у Німеччині та необхідність підтримки конституційної монархії як найкращої форми державного правління. Під впливом Г. Гегеля формувалися погляди Л. Феєрбаха. Відкинувши ідеалізм свого вчителя, він рішуче перейшов на позиції войовничого атеїзму. Революція в природничих науках, становлення індустріального суспільства, криза традиційної системи світогляду спонукали до переосмислення умов життя, що змінилися, і поставили питання про його сенс. У середовищі творчої інтелігенції та діячів науки поширювалися песимістичні настрої, очікування неминучих соціальних заворушень. Водночас більшість населення сподівалася на краще. Джерелом для цього були відносно мирний розвиток Європи в 1871—1914 рр. і віра в безмежні можливості людського розуму.

Частина філософів звернулася до класичної філософської спадщини Г. Гегеля (неогегельянство), інша — до І. Канта (неокантіанство). У руслі тогочасних філософських пошуків перебувала й російська релігійно-філософська думка (Дмитро Мережковський, Микола Бердяев).

У філософській полеміці нерідко стикалися протилежні погляди, теорії. Так, американський прагматизм пропонував вдатися до розв’язання практичних проблем, що виникали в реальному житті. Прибічники «філософського» життя Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше виступали проти раціоналізму. Ф. Ніцше головну увагу приділяв критиці християнства й раціоналізму, які нібито «пригнічують волю до життя».

Він пропонував подолати цей гнітючий вплив через визволення життєвих сил людини, щоб торувати шлях до надлюдини, яка стоїть по той бік добра і зла. Такі висловлювання Ф. Ніцше справедливо розцінювалися як виправдання насильства, підрив позитивних моральних цінностей людської цивілізації.

Значний вплив мало вчення французького філософа Анрі Бергсона про інтуїцію, яку він протиставляв інтелектуальним методам пізнання та розглядав як своєрідний інстинкт, що дозволяє проникнути в сутність речей.

Не менш значним був вплив вчення про психоаналіз, основи якого заклав австрійський вчений Зігмунд Фрейд. Головне в психоаналізі — це відкриття несвідомого. Вчення про несвідомі імпульси, мотивації, потяги дозволило З. Фрейду створити психотерапевтичний метод лікування неврозів, відновлення душевної рівноваги хворих. Із часом психоаналіз поширився на філософію, історію, вивчення культури та мистецтва.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в країнах Європи та США набула поширення соціологія — наука про розвиток суспільства. Також стали популярними різні містичні окультні вчення, релігійна філософія та східні релігії.

5. Освіта. Технічний прогрес XIX ст. потребував значної кількості освічених людей. Тому та система освіти, яка існувала в попередню добу й залежала від церкви, уже не відповідала потребам часу. У країнах Європи розвиток освіти в XIX ст. відбувався в напрямку забезпечення загальної безкоштовної початкової освіти й надання їй світського характеру.

Упродовж XIX ст. у всіх країнах Європи та США були проведені освітні реформи. їх напрямок і конкретні заходи в кожній країні були продиктовані традиціями, рівнем розвитку освіти та ступенем проникнення в суспільство ліберальних ідей.

В Австрії обов’язкова початкова освіта була запроваджена ще у XVIII ст., тому реформи йшли в напрямку визначення нового змісту й характеру освіти, боротьби із впливом церкви.

В Англії рішучий крок у реформуванні освіти був зроблений урядом Вільяма Гладстона в 1870 р. із прийняттям закону про загальну обов’язкову початкову освіту. Згідно із законами 1880 і 1891 рр., вона стала повністю безкоштовною. У державних школах був ліквідований вплив церкви, але збережено викладання Закону Божого.

У Франції безкоштовна обов’язкова початкова освіта для дітей 6—13 років була запроваджена в 1881—1882 рр. Скасовувалося також викладання Закону Божого. Проте залишався вільним один день для тих, хто хотів здобути і релігійну освіту, але не в приміщеннях державних шкіл.

Безкоштовне, хоча й не обов’язкове навчання існувало і в США. У першій чверті XIX ст. тут розгорнувся масштабний громадський рух за створення мережі державних середніх шкіл. Перша така школа була відкрита в 1821 р. в Бостоні. Завдяки ліберальним реформам 60—70-х рр. XIX ст. в Російській імперії теж була запроваджена система початкової освіти, але вона не вважалася обов’язковою. На той час рівень освіти населення Росії був найнижчим порівняно з європейськими державами.

Відбулися зміни і у вищій освіті. Виникла низка технічних університетів, які зосередилися на випуску спеціалістів для промисловості. Також у провідних вищих навчальних закладах світу відкривалися кафедри математики, фізики, хімії та інших дисциплін. Збільшувалася кількість студентів у них, але вища освіта була доступною лише для заможних людей.

Висновки

Наука в XIX — на початку XX ст. стала відігравати зовсім нову роль у суспільстві. Вона перестала бути лише засобом пізнання світу й використання знань для практичних потреб. У свідомості людей вона посіла місце релігії, пояснювала світобудову. Завдяки науці на кінець XIX ст. був здійснений промисловий прорив, а сама наука стала перетворюватися на виробничу силу.

Домашнє завдання:

1.     Прочитати § 27

2.     Складіть у зошиті таблицю «Наукові досягнення XIX — початку XX ст.».

Галузь науки	Прізвище вченого	Наукове відкриття