9 ІСТОР УКР

 

Дата: 10.02.2023

РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1905 – 1907 РР. НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Революція 1905 – 1907 рр.

Початок XX ст. для багатьох народів світу позначився революційними потрясіннями, глобальною кризою. Як результат — розпочалася світова війна.

Реформи 60-70-х років вивели Російську імперію на шлях модернізації, змінили її соціальне обличчя. Однак процес модернізації відбувався украй суперечливо.

1905 року в Російській імперії розпочалася революція.

Революція – докорінний переворот, глибокі якісні зміни в житті суспільства, які призводять до ліквідації віджилого суспільного ладу й утвердження нового.

 

«Причини революції 1905-1907 рр.»

Політичні:

1)самодержавна форма правління; 2)відсутність демократичних прав і свобод; 3) знищення будь-яких проявів волелюбності; 4)падіння авторитету царату у зв’язку з поразкою в російсько-японській війні. 5) поява політичних партій, розширення сфери їхніх дій, посилення впливу на народні маси.   Економічні:

1)Суперечливі процеси модернізації; 2)невирішеність аграрного питання; 3)збереження поміщицьких землеволодінь; 4)малоземелля і безземелля селян.    Соціальні:

1) збереження станових привілеїв; 2) відсутність робітничого законодавства, жорстока експлуатація працівники; 3) тяжке становище народних мас; 4) масове безробіття; 5) тяжкий національний гніт.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Діяльність українських громад у І та II Державних думах.

У виборах до І Державної думи українські соціалістичні партії, підтримавши в цьому загальноросійські партії, участі не брали. Українська радикально-демократична партія та Українська народна партія взяли участь у виборах. І Державна дума працювала в Петербурзі 27 квітня — 8 липня 1906 р. Із 497 її депутатів дев’ять губерній Наддніпрянщини представляли 102 депутати.

Для обстоювання своїх інтересів українські депутати 1 травня 1906 р. створили власну парламентську громаду, до якої увійшли 45 депутатів. Головою Української думської громади став адвокат і громадський діяч із Чернігівщини Ілля Шраг (1847—1919 рр.). Політична платформа громади містила вимоги надання Україні в її етнографічних межах політичної автономії, запровадження української мови в школах, судових та адміністративних органах. Щодо аграрного питання одна частина депутатів-українців обстоювала передачу селянам частини поміщицької землі за викуп, друга — конфіскацію поміщицьких земель та їх націоналізацію.

Велику допомогу депутатам-українцям надавав М. Грушевський, що поселився в той час у Петербурзі. Він організував видання друкованого органу місцевої громади українців — місячника «Украинский вестник». На думку М. Грушевського, метою журналу було «пояснювати українське національне питання з історичного, побутового, соціального і економічного боку, вказати місце і значення України між інших територій нової демократичної Росії».

 

Вимоги надання Україні політичної автономії в її етнографічних межах, запровадження української мови в школах, судових та адміністративних органах

Перебудова імперії на конституційних засадах, національно-територіальна автономія України, амністія політичним в'язням, свобода слова, друку, зборів, пересувань, союзів і віросповідань, українізація школи, судочинства й церкви.

Діяльність «Просвіта»

 17 жовтня 1905 р. Микола II підписав Маніфест, за яким було даровано демократичні права: свободу слова, друку, особистості, зборів, профспілок, скликання законодавчої Державної Думи. Було скасовано Емський указ. Почали виходити українські газети і журнали. У Лубнах виходить перша україномовна газета «Хлібороб», щоденна «Громадська думка» («Рада»). У Києві, Одесі, Катеринославі, Чернігові, Ніжині були засновані «Просвіти», які проводили культурно-освітню роботу. М. Садовський створив перший в Україні український стаціонарний театр. М. Грушевський переїхав до Києва, де заснував українське наукове товариство (УНТ). Уперше відбулись вибори до Державної Думи, які стали першим досвідом парламентської діяльності українців Наддніпрянщини.

Близько чотирьох сотень членів налічувало товариство «Просвіта» в Катеринославі. Там роботу запровадили в чотирьох секціях: драматичній, вокально-музичній, літературній та бібліотечній. Згодом відкрили й читальню. «Просвіта» у Кам’янці-Подільському домоглася права вести ввести українську в початкових школах. Того ж самого року з’явилося товариство «Просвіта» і в Києві, де його започаткували видатні діячі української культури Борис Грінченко, Микола Лисенко, Григорій Коваленко та ін. Історик Микола Аркас (1852-1909) організував «Просвіту» в Миколаєві. Організувати «Просвіту» було нелегко, бо кожне товариство повинно було затверджувати власний статут і діяти як самостійна організація чи філія. У зв’язку з цим доля кожної організації повністю залежала від місцевого губернатора. І все ж, попри всі перешкоди, на середину 1907 р. в Україні вже діяло 35 організацій «Просвіти». Там, де це вдавалося, діячі «Просвіти» налагоджували контакти з українським селом. «Просвіта» не лише поширювала українську літературу, а й ідеї та знання, які могли б витягти село з відсталості».

Результати та значення Російської революції 1905—1907 рр.:

завершилася поразкою та не привела до розв’язання основних протиріч у розвитку країни;

спонукала уряд до проведення низки реформ, сприяла активізації соціально-політичного життя та розгортанню національно-визвольних рухів народів Російської імперії;

відіграла позитивну роль для українського руху (було скасовано Емський указ, з’явилася україномовна преса, розгорнули діяльність різні українські організації);

спричинила скасування викупних платежів селян за землю, запроваджених 1861 р.;

перше набуття досвіду парламентської діяльності українцями Наддніпрянщини.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1)           Прочитайте § 25 або вищезазначений матеріал.

2)           Зробіть опорний конспект.

 

Дата: 16.12.2022

 

Тема: Суспільно-політичне життя у 60-80-х рр. 19 ст. західноукраїнських земель

 Мета: охарактеризувати особливості суспільно-політичного життя західноукраїнських земель у 60-80 рр. ХІХ ст., проаналізувати діяльність суспільно-політичних течій, що сформувались на цих землях, її значенням для України.

Отже, сьогодні ми з вами дізнаємось про особливості суспільно-політичного життя західноукраїнських земель у 60-80 рр. ХІХ ст. та проаналізуємо діяльність суспільно-політичних течій, що сформувались на цих землях, її значенням для України.

 Вивчення нового матеріалу

План

1.      Москвофіли

2.      Народовці

3.      Товариство «Просвіта» та Літературне товариство ім. Т. Шевченка

 

У другій половині ХІХ століття на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорської імперії сформувалося дві течії: москвофіли та народовці (українофіли).

 

 

Критерії	Москвофіли	Народовці
представники	Д. Зубрицький, А. Добрянський, Б. Дідицький, Я. Головацький	В. Шашкевич, К. Климкович, Ф. Заревич, Є. Згарський, В. Барвінський, Ю. Романчук,
суспільні верстви	частина греко-католицького духівництва й інтелігенції Галичини, Буковини та Закарпаття	молодої української інтелігенції (студентів, учителів), національної буржуазії, уніатського та православного духовенства.
мета	культурна єдність з Росією, щоправда, за водночас підкресленої лояльності до Габсбурзької монархії	розвивати традиції українського національного життя, культурницько-освітньою діяльністю обстоюючи самобутність українського народу
Діяльність:	·         видавали газети і журнали; у галицьких селах москвофіли відкрили 181 народну читальню. ·         1882 р. – судовий процес над «москвофілами», яких звинуватили у зраді, звів нанівець діяльність цієї організації.	·         виникнення першого професійного театра ·         утримували клуби, театральні колективи, читальні та бібліотеки, влаштовували концерти, літературно-музичні вечори
Товариства	«Галицько-руська матиця», Товариство ім.Качковського, «Руське касино», «Руська рада»	Літературне товариство ім.Т.Шевченка; «Просвіта», «Руська бесіда», «Народна рада»
Періодичні видання	«Слово», «Галичанин», «Руське слово», «Бесіда», «Живе слово»	«Діло», «Батьківщина», «Свобода», «Літературно-науковий вісник»
особливості	Фінансова підтримка з боку Росії	За рахунок пожертв

Дайте відповідь на запитання(усно):

·         Що спільного було в їхній діяльності?

·         Чим пояснюється змагальність двох основних течій у суспільно-політичному житті?

·         Чому політична організація народовців виникла пізніше за москвофільську?

 

 «Просвіта» та Літературного товариства ім. Т. Шевченка

 

	«Просвіта»	Літературне товариство ім. Т. Шевченка
Створення	1868 р. у Львові	1873 р. у Львові
Голова	педагог і композитор Анатоль Вахнянин	Михайло Грушевський
Мета	·         поширення письменності, освіти	розвиток української словесності
Діяльність	·         видавала твори видатних українських письменників, шкільні підручники, літературно-наукові альманахи, популярні брошури, створювала читальні, поширюючи свої заходи й на селян ·         заснування власної наукової бібліотеки з читальнею (1869) та видання «Читанки для сільських людей» під назвою «Зоря»	·         культурно-просвітницька робота, науково-дослідницька діяльність ·         створено «Видавничу спілку» для видання української художньої літератури й науково-популярних книжок ·         сформовано першу і протягом тривалого часу єдину наукову українознавчу бібліотеку ·         сформовано у Львові першу школу українських істориків

 

 

Узагальнення

Які твердження стосуються суспільно-політичної течії народовців у західноукраїнських землях?

·         Створили товариство «Просвіта», яке видавало популярні українські книжки, відкривало читальні тощо.

·         Пропагували ідеї російських слов’янофілів і намагалися запровадити штучне «язичіє».

·         Заснували 1870 р. громадсько-політичну органі зацію «Руська рада».

·         Створили перше в Галичині культурно-розважальне товариство «Руська бесіда».

·         Їхніми лідерами були О. Барвінський, В. Барвінський, Ю. Романчук, К. Левицький, С. Смаль-Стоцький.

·         Об’єднували частину греко-католицького духівництва й консервативної інтелігенції.

·         Орієнтувалися на реакційні кола царської Росії й мали від них матеріальну підтримку.

·         Через періодичні видання «Вечерниці», «Правда», «Діло», «Батьківщина» пропагували національні й культурно-освітні ідеї.

 

Які твердження характеризують внесок Наукового товариства ім. Т. Шевченка у розвиток української науки та освіти?

·         Було фактично першою українською Академією наук, водночас виконувало функції і університету, і дослідних інститутів.

·         Його діяльність заклала основи розвитку української літературної мови в західноукраїнських землях.

·         Сприяло пожвавленню громадсько-культурного життя західноукраїнських земель – заснувало культурно-освітню організацію Галицько-руська матиця.

·         Через обмін науковою інформацією й участь у міжнародних конгресах представляло українську науку на міжнародному рівні.

·         Видавало праці українських учених, письменників, громадських діячів як Східної, так і Західної України.

·         Згуртувало навколо себе інтелектуальні сили українського народу, сприяло розвиткові української культури.

 

Домашнє завдання

·         Прочитати § 21.

·         Підготувати повідомлення про культурне життя поляків на території України в 19 ст.

Дата: 25.11.2022

Тема. Національний рух та суспільно-політичне життя в 60-х рр. 19 ст.

Мета: з’ясувати дату підписання Валуєвського циркуляру, визначити його вплив на динаміку розвитку українського руху; з’ясувати роль інтелігенції в розвитку українського національного руху та осучасненні суспільства.

 

Вивчення нового матеріалу.

 

 

1.     Діяльність хлопоманів.

 

 

Визначення поняття	Хлопомани — народницько-культурна течія української інтелігенції на Правобережній Україні в 50-60-х рр. XIX ст, яка прагнула зближення з народом
Мета	• Ліквідація царизму й кріпацтва. • Встановлення демократичної республіки на засадах рівноправного добровільного співжиття українців, росіян і поляків
Лідери	В. Антонович, Т. Рильський, Б. Познанський
Постать в історії	Володимир Антонович (1834-1908) — український історик, археолог, етнограф, археограф. Закінчив медичний та історикофілологічний факультети Київського університету. У 1861 р. приєднався до «хлопоманів». Один із організаторів Київської громади. У 1863-1880 рр. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, з 1878 р. — професор російської історії Київського університету, з 1881 р. — голова Історичного Товариства Нестора Літописця, організатор археологічних з'їздів в Україні, член-кореспондент Російської Академії наук (з 1901 р.)
Програмні засади	• Викладені у статуті В. Антоновича «Моя сповідь». • Правобережжя є українською територією, а не польською. • Українська мова є самостійною, а не польським діалектом. • Необхідно повернутися до українського народу, зрадженого поляками
Діяльність	• Дотримання народних звичаїв, спілкування українською мовою, носіння українського народного одягу. • Збирання українського фольклору. • Просвітницька робота в селі, підвищення національної самосвідомості селян
Результати і значення	• 1861 р. — припинили ходіння по селах внаслідок поліційного тиску, приєдналися до інших українських груп. • Діяльність хлопоманів свідчила про розкол польського руху

 

 

 

 

 

 

2.     Виникнення громад та їхня культурно-освітня діяльність наприкінці 50-х — на початку 60-х років

Визначення поняття	Громади — напівлегальні непартійні культурницькопросвітницькі об'єднання української інтелігенції
Учасники	В. Бєлозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Куліш, В. Антонович
Діяльність	• Виникнення першої громади в 1859 р. у Петербурзі. • Поширення літературних творів Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, Л. Глібова тощо. • Організація недільних та щоденних шкіл для дорослих. • Написання українських підручників (Т. Шевченко, П. Куліш). • Збирання коштів на видання української літератури. • Організація публічних лекцій та громадських бібліотек. • Створення мережі громад (Київ (1861 р.), Полтава, Одеса, Харків, Чернігів, Москва, Катеринодар)
Преса	• Видання в Петербурзі першого українського літературнонаукового щомісячного журналу «Основа», який існував у 1861-1862 рр. • Видання Чернігівською громадою «Чернігівського листка» (1861-1863 рр.) — щотижневої газети, яку редагував Л. Глібов
Припинення діяльності	Розгромлені в 1863 р. внаслідок Валуєвського циркуляру: закриті недільні школи, заарештовані активні учасники громадівського руху, припинено видання громадівської преси

 

 

3.     Валуєвський циркуляр.

Визначення поняття	Валуєвський циркуляр — це таємний указ міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва від 18 липня 1863 року
Причини видання	• Занепокоєння серед місцевих реакціонерів та урядових кіл активізацією українського культурно-просвітницького руху. • Посилення нападок, доноси реакційного духовенства і чиновництва до царя щодо діяльності громад
Зміст	• Проголошення П, Валуєвим того, що «малоруської мови не було, немає й бути не може»; • Наказ призупинити видання всіх книг «малоросійською» мовою, тобто українською мовою, окрім творів красного письменства
Наслідки	• Фактичне припинення існування української літератури в межах Російської імперії. • Призупинення національного відродження (перерва тривала понад 10 років)

 

 

 

4.     Польське повстання 1863-1864 рр.

Попрацюйте з підручником (с. 145 - 146).

-       Опрацюйте текст підручника. Запишіть конспект за планом.

Назва:  

Хронологічні межі:

Причини:

Території:

Результати:

 

Домашнє завдання.

1)    Прочитати  § 16 підручника;

2)    Виконати  завдання 13 (с. 148, підручник)

Дата: 21.10.2022

Тематичне оцінювання з розділу « Українські землі у складі російської імперії наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ століття».

Мета: перевірити рівень засвоєних знань

Завдання виконайте за посиланням join.naurok.ua ,код доступу 4711489

 

 Дата: 14.10.2022

Практична робота . Робота з історичними джерелами про долю «Русалки Дністрової» та її авторів

Мета: визначити значення альманаху «Русалка Дністровая» для розгортання українського національного руху на західноукраїнських землях.

Перед виконанням практичної роботи прочитайте параграф 9.

Завдання практичної роботи знаходяться у підручнику ст.77 - 79

 

Дата: 31.05.2022,03.06.2022

УЗАГАЛЬНЕННЯ ЗА КУРСОМ

 «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. 9 КЛАС»

Понад сто років, що були висвітлені на сторінках підручника, були важливими в історії України. Це доба великих змін у житті українців та їхньому світогляді. Незважаючи на те, що в цей період українці були повністю позбавлені національної державності, були розділені між двома імперіями, вони зуміли знайти в собі сили усвідомити свою окремішність і боротися за національне визволення. Другою важливою зміною в житті українських земель був їх швидкий промисловий розвиток (зокрема, східних і південних районів), особливо у другій половині XIX ст., втягування їх у світове господарство.

Національне відродження, що охопило різні регіони України наприкінці XVIII — на початку XIX ст., маючи свої регіональні особливості, у 60-ті роки XIX ст. злилося в єдиний національний рух, в якому виокремлювалися два струмені: на західноукраїнських землях, що перебували під владою Австро-Угорщини, і у Наддніпрянській Україні, що була під владою Російської імперії. Розвиваючись у складних умовах переслідувань і заборон (особливо в Російській імперії), набуваючи різних організаційних форм наприкінці XIX ст., український рух став перед проблемою вироблення чіткої власної політичної програми. Цей процес політизації призвів до появи трьох основних політичних течій: соціалістичної, ліберальної (національно-демократичної) і націоналістичної. Обстоюючи національні інтереси українського народу, кожна з течій головним і першочерговим висувала одне з положень: соціальне визволення, здобуття демократичних свобод або відродження української держави.

Трагедією українського руху стало те, що різні течії так і не змогли прийти до єдності дій у боротьбі за Українську державу. До того ж лише в Галичині, яка стала «українським П’ємонтом», українські політичні партії незалежно від політичних уподобань проголосили, що метою їхньої боротьби є здобуття незалежності України.

Таким чином напередодні Першої світової війни український рух, хоча і був вагомим чинником політичного життя двох імперій, не досяг тієї консолідованості, яка б могла привести до здобуття незалежності. Тому українські діячі напередодні Першої світової війни починають покладати велику надію на зовнішні сили.

 

    Дорогі діти! Це остання тема з історії в цьому році, сподіваюсь, що 1 вересня ми зустрінемо з вами у стінах рідної школи, гарних канікул!

 

Дата: 24.05.2022

Тема:ТРАДИЦІЇ ТА ПОБУТ УКРАЇНСЬКОЇ СІМ’Ї

Мета: 1. Визначити, які зміни відбулися у побуті та повсякденному житті українців у другій половині XIX — на початку XX ст.

2. На підставі аналізу наведеного тексту визначити, які риси характерні для української традиційної сім’ї цього періоду.

3. Шляхом дискусії сформувати уявлення про вплив соціально-економічних змін на розвиток українського суспільства.

 

І. Ознайомтеся із запропонованим: матеріалом, дайте відповіді на запитання і виконайте завдання.

На початок XX ст. у побуті населення українських земель відбулися суттєві зміни. Вони були викликані стрімкою технологізацією виробництва та модернізаційними процесами, що охопили суспільство, насамперед урбанізацією, зміною ролі жінки, зростанням освіченості тощо. Зміни у побуті обумовили певні зрушення і в звичаях та традиціях українського населення. Такі процеси були характерні й для інших країн та народів за доби індустріалізації. Проте в Україні вони мали свої особливості (збереження патріархальності у сімейних відносинах, прив’язаність до землі значної частини міщан та ін.). Спосіб життя окремих людей визначався їхніми матеріальними можливостями, рівнем освіти, культури, духовними потребами.

Селяни на початку XX ст.

1) Родина. Станом на кінець XIX ст. зміни призвели до остаточного розпаду великих патріархальних родин, які під одним дахом об’єднували декілька поколінь і сімей.

Панівною формою сім’ї в Україні була мала родина.

2) Взаємини між членами селянської родини. Головою сім’ї та розпорядником усіх господарських робіт в сім’ї був батько. Розпорядок дня залежав від господарського стану сім’ї, від розміру господарства, наявності працездатних в сім’ї і, зрозуміло, від пори року. Спадкоємцями майна після батька, як правило, були сини, що одержували рівні частки, за винятком молодшого. Він отримував більше, якщо з ним залишалися жити старики-батьки після розділу. Жінці належало тільки майно, що входило в придане. Воно становило її особисту власність (іноді навіть із земельним наділом) і називалося материзною. Материзна ніколи не включалася в загальносімейне майно, не ділилася між членами сім’ї, а передавалася у спадщину по жіночій лінії. Відсторонення жінок од права спадкування загальносімейним майном свідчило про її нерівність і залежне становище в сім’ї. Дочки в родині займали підлегле становище; після заміжжя вони переходили в чужий рід, в чужу сім’ю і тому їм не належало частки у загальносімейному майні.

У малій сім’ї, що часто складалася з батьків, неодружених дітей і одного одруженого сина, ще доволі сильною була залежність і підпорядкування її членів сім’ї їхнім чоловікам. У побуті зберігалося чимало патріархальних пережитків, а взаємини нагадували взаємини в великій або нерозділеній сім’ях. У заможних селянських родинах патріархальна влада голови сім’ї була найбільш деспотичною. Воля і розпорядження його були законом для всіх членів сім’ї.

Молодому подружжю в таких сім’ях доводилося підкорятися волі батьків, бути залежними від батька, як голови сім’ї, а невістка цілком підпорядковувалася свекрусі, яка розпоряджалася домашнім господарством і продуктами та розподіляла роботу по господарству між молодшими жінками. Перевантажена роботою у будинку, по господарству, доглядом за дітьми, невістка терпіла чимало образ від свекрухи, яка прагнула перекласти на неї більшість домашніх клопотів.

3) Виховання дітей. У перші роки життя виховання і догляд за дитиною були обов’язком матері, однак їй часто доводилося на весь день залишати малюків на старших дітей або зовсім без нагляду. Любов і ласка у вихованні поєднувалася з вимогливістю, з прищепленням побутових звичок і трудових навичок. Діти в родині росли в дусі послуху і поваги до рідних та старших. Особливо засуджувалися лінь, небажання допомагати родині, недбайливе ставлення до праці. Велику увагу в селянській родині приділяли заохоченню. Для розвагу дітей було обмаль часу. Вони допомагали по господарству, бавили молодших братів і сестер, пасли худобу і т. д. Матеріальна незабезпеченість змушувала батьків посилати на заробітки дітей-підлітків.

4) Сімейні звичаї та обряди. Весілля. Батьки прагнули рано видати заміж дочку або одружити сина (для дівчини шлюбний вік починався з 16 років, для хлопця — з 18 років). Це пояснювалося насамперед господарськими причинами: сім’я чоловіка отримувала додаткові робочі руки; дівчину віддавали раніше зі страху, щоб вона не залишилася незаміжньою, що в народі вважалося негожим.

У шлюб здебільшого вступали рівні за своїм матеріальним становищем сторони. Заможні родини майже ніколи не родичалися з біднотою.

За звичаєвим правом українського народу, згода тих, хто вступав у шлюб, була не обов’язковою. Чого не скажеш про батьків. Шлюб завжди супроводжувався весіллям з його багатою обрядовістю. Важливе значення народ надавав саме традиційному весільному обрядові, а без нього, хоча вінчання відбулося, спільне життя молодих не допускалося.

З усіх звичаїв та обрядів найяскравішим і цілісним був весільний обряд.

 

Весільний одяг на Півдні України на початку XX ст.

Він складався з декількох основних частин, кожна з яких мала своє певне значення і зміст. Весілля в Україні справляли переважно у певний час весни, осені та зими, вільний від польових робіт.

Весілля зазвичай починалося зі сватання нареченої. Посли нареченого — старости — як правило, літні поважні люди домовлялися про шлюб з батьками нареченої. Через два тижні після сватання влаштовували так звані заручини, які, по суті, повторювали сватання, але в більш урочистій обстановці, у присутності всіх родичів і з виконанням багатьох звичаїв. Відмова від весілля після заручин була неможливою.

На заручинах домовлялися про час весілля. У суботу ввечері в супроводі багатьох обрядів і пісень випікали коровай — весільний хліб, що мав спочатку магічне значення; а в XIX ст. і пізніше він символізував багатство і забезпеченість сім’ї; в нього клали гроші «на щастя», і наприкінці весілля ділили, обдаровуючи кожного з присутніх на весіллі з тим, щоб вони взяли участь у побажанні добробуту і щастя молодій сім’ї.

Головним у всьому весільному дійстві було виконання основних весільних обрядів, що складали саме весілля і відбувалися, як правило, в неділю. Цього дня відбувалося розплітання коси у нареченої, покривання її голови, викуп, посад, прощання з родичами, розділ короваю і вінчання в церкві.

5) Родини і хрестини та інші обряди. Чимало звичаїв та обрядів супроводжували і таке сімейне торжество, як народження дитини. У родині відзначали хрестини одразу після хрещення дитини в церкві. На хрещенні велика роль належала кумам. У традиційній частині хрестин основним обрядом вважалося загортання немовляти у вивернутий вовною нагору кожух та вкладання його на покуті (червоний кут). Після церковного хрещення в будинку немовляти влаштовувалося частування, обов’язково з обдаровуванням матері новонародженого та бабусі і приготуванням традиційних страв.

6) Міська родина. Процеси промислового розвитку призвели до швидкої урбанізації українських земель, що наклало значний відбиток на шлюбно-сімейні відносини. Проте слід зазначити, що українці неохоче переселялися до міст і становили меншість міського населення. Більшість міського населення у Наддніпрянській Україні становили росіяни, євреї, поляки та ін. На західноукраїнських землях — поляки, румуни, угорці, євреї, німці, вірмени та ін.

Переселення значної частки населення з села у місто породило таке явище, як маргінальність.

Маргінал — це особи, соціальна група, які перебувають не у характерній для цієї особи, соціальної групи відносинах, нормах, традиціях.

Значна частина українських сімей намагалась зберегти зв’язок з селом, мала присадибне господарство. Це пояснюється страхом відірватися від свого попереднього звичного соціального середовища, а також тим, що більшість українців становили некваліфіковану робочу силу, яка отримувала мізерну заробітну плату, якої ледь вистачало на прожиття.

Зазвичай чоловіки отримували вищу заробітну плату, ніж жінки. Натомість на жінку лягала значна частина роботи з обслуговування сім’ї. Важким було для жінки-робітниці і материнство. Відпусток до і після пологів, медичної допомоги і дитячих закладів не було. Доводилося часто залишати малюків на піклування старших дітей.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1.     Прочитайте вищезазначений матеріал

2.     Дайте відповідь на запитання(усно):

·        Який регіон українських земель мав найбільшу частку в населенні національних меншин?

·        У якому регіоні України спостерігалося швидке зростання населення упродовж XIX ст.?

Дата: 20.05.2022

Тематичне оцінювання за розділом: « Повсякденне життя та культура України в середині ХІХ – на початку ХХ століття».

Мета: перевірити рівень засвоєних знань

Завдання  виконайте за посиланням:join.naurok.ua , код доступу 5794268

Дата: 17.05.2022

Практичне заняття: Традиції та побут української сім’ї

Мета: визначити, які зміни відбулися в побуті та повсякденному житті українців в другій половині ХІХ- на початку ХХ ст.

Завдання виконати за підручником ст. 274-277

Дата: 10.05.2022

 Практичне заняття: на основі аналізу доступних джерел укласти історичний портрет мецената, діяча української науки чи мистецтва другої половини ХІХ – на початку ХХ століття.

Мета: ознайомитись з видатними  постатями нашої Батьківщини в період другої половини ХІХ – початку ХХ ст.; удосконалювати набуті знання і навички у працюванні з історичними джерелами; формувати вміння вести пошукову роботу; виховувати патріотичні почуття на матеріалі історії рідної Батьківщини.

Дата: 03.05.2022

Тема: Література, театр і музичне мистецтво в Україні в середині ХІХ – на початку ХХ ст.

 

Дата: 26.04.2022

Тема: 22.04.2022

ТЕМАТИЧНЕ ОЦІНЮВАННЯ З РОЗДІЛУ «УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ XX СТ. ПЕРЕД ВИКЛИКАМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ»

Завдання виконайте за посиланням:join.naurok.ua , код доступу 

4578679

 Дата: 19.04.2022

Практичне заняття:”Програмні документи товариства “Просвіта”/”Сокіл”/”Січ””

Мета:

На сьогоднішньому практичному занятті , ви ,шановні 9ти класники,повинні застосувати майже усі вміння  юного історика,а саме що стосується інформації  :

·         аналізувати

·         системазувати і порівнювати

·         узагальнювати та робити висновки

Отож,

1.     Опрацюйте подану нижче інформацію із теми: “Програмні документи товариства “Просвіта”/”Сокіл”/”Січ” та систематизуйте  у порівняльній  таблиці.( Час заснування, мета, учасники і т.д.): https://drive.google.com/open?id=1-2fx0dp2j9qPZ0kjkTueYdsrPvjX-v-1

 

2.     Висловіть власну думку щодо заснування даних товариств.

Дата: 12.04.2022

 Тема: Піднесення українського національного руху

      

Дата: 08.04.2022

Тема. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях на початку XX ст.

Мета: схарактеризувати особливості розвитку українського національного руху в Галичині на початку XX ст.; визначити, у чому полягала активізація українського руху в тогочасній Галичині; розповісти, як відбувалася боротьба за український університет; пояснити, як відбувалася боротьба за загальне виборче право й реформу «крайового статуту».

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Особливості розвитку українського руху в Галичині на початку XX ст.

На початку XX ст. в Австро-Угорській імперії значно активізувалося суспільно-політичне життя. У різних регіонах загострювалися суперечки з питання про необхідність реформування її державного устрою, виникали невідомі раніше політичні об’єднання, виділялися нові лідери з власним баченням розв’язання проблем. Така ситуація спостерігалася і на західноукраїнських землях. Для суспільно-політичного життя Галичини визначальним залишалося польсько-українське протистояння. Діячі польського руху, ведучи боротьбу за відродження своєї державності, фактично ігнорували права українців. Однак на початку XX ст. залишати поза увагою український рух у Галичині вже було неможливо. Завдяки діяльності українських політичних партій, громадських організацій, культурно-освітніх товариств тощо в пригнобленої безправної селянської маси сформувалося свідоме розуміння своїх політичних інтересів, що сприяло появі українства. Відбулися зміни у співвідношенні сил між поляками та українцями в Галичині. Хоча перші й надалі утримували владу в краї, українці значно перевищували їх своєю свідомістю та згуртованістю. Завдяки цьому українські діячі розгорнули боротьбу за здобуття нових політичних прав для українців. Її основними формами були передвиборча агітація, демонстрації, сутички з поліцією, народні віча, парламентська діяльність тощо. Політична боротьба поєднувалася із соціальними протестами галицьких селян і робітників. Водночас розгорталася робота з організації українського національного життя: стабільно діяла мережа освітніх, культурних, наукових установ, кооперативів тощо.

Вагомі здобутки українського руху в Галичині в обстоюванні національних інтересів українців, досягнуті наприкінці XIX — на початку XX ст., свідчили про набуття ним загальноукраїнського характеру. Унаслідок цього тогочасні українські діячі вважали Галичину «українським П’ємонтом».

На початку XX ст. українсько-польські відносини в Галичині загострилися. Протиборство сил розгорталося насамперед за шляхи розв’язання селянського питання, за створення українського університету, проведення виборчої реформи та надання українським землям автономії у складі Австро-Угорщини.

 

 

2. Активізація українського руху в Галичині.

Посиленню українського руху в Галичині на межі XIX—XX ст. сприяла боротьба за відокремлення Східної Галичини, переважно української за складом населення, від Західної, переважно польської, і створення з неї окремого коронного краю разом із Буковиною. У 1900 р. в Галичині й Буковині відбулися численні народні віча (збори) під гаслами поділити Галичину на польську й українську частини та приєднати до останньої українські землі Буковини. За ініціативою українських народовців висувалися також вимоги запровадження прямого і таємного голосування на виборах. Велику роль в організації та проведенні цих зборів відігравало галицьке студентство.

3. Селянський страйк 1902 р. та український рух.

На початку XX ст. в Галичині особливої гостроти набуло селянське питання. Великі землевласники, переважна більшість яких була поляками, користувалися безвихідним становищем малоземельних і безземельних селян і примушували їх за мізерну платню виконувати сезонні роботи у своїх маєтках. У 1902 р. Львівський, Тернопільський та інші повіти Східної Галичини охопив масовий селянський страйк, у якому взяло участь близько 200 тис. селян. Страйкарі вимагали підвищення платні за свою працю й упорядкування процесу еміграції.

Українські громадсько-політичні діячі підтримали боротьбу селянства. 29 вересня 1902 р. на спеціальному засіданні Народного комітету відбулося обговорення питання про селянський страйк. У рішенні, ухваленому його учасниками, страйк визначався як корисний для українського народу. Для підтримки страйкуючих було вирішено створити спеціальний фонд. Водночас Народний комітет закликав галицьких депутатів австрійського парламенту та крайового сейму виступити на захист інтересів страйкуючих селян.

У свою чергу поляки прагнули забезпечити підтримку своїх інтересів, поширюючи заклики: «Українці намагаються витіснити нас зі спадкових земель». Користуючись своїм впливом в адміністрації краю, де було чимало поляків та їхніх прибічників, землевласники спрямовували проти страйкуючих підрозділи військових та жандармів. Однак страйкуючі вистояли й примусили землевласників піти на поступки. Страйк сприяв зростанню національної самосвідомості українського селянства Галичини й посиленню в нього довіри до українських політичних партій краю як захисників його інтересів.

4. Боротьба за український університет.

Боротьба за український університет стала важливим питанням для Галичини. Австрійська влада в 1871 р. дозволила замінити у Львівському університеті німецьку мову викладання на польську або українську. Оскільки рішення про це приймали викладачі університету, більшість із яких становили поляки, то цей навчальний заклад перейшов на польську мову викладання. Протести студентів-українців та української громадськості щодо цього ігнорувалися.

Студенти, підтримані українськими політичними партіями краю, розгорнули боротьбу за створення у Львові українського університету. 8 жовтня 1901 р. відбулося академічне віче, на якому поряд зі студентами, що висували цю вимогу, був присутній М. Грушевський. У вічі взяли участь понад 3 тис. осіб. Воно започаткувало серію політичних демонстрацій на підтримку українського університету в краї. Справа набула широкого розголосу. Голова УНДП, посол австрійського парламенту Ю. Романчук 19 листопада 1901 р. вніс на розгляд палати депутатів резолюцію щодо заснування українського університету у Львові. Того самого дня в місті відбулося ще одне студентське віче за участю близько 600 осіб, які підтримали цю вимогу. Однак парламент не поспішав розглянути це питання, і правлячі кола Галичини також ніяк на нього не реагували. 3 грудня 1901 р. 440 студентів-українців подали до адміністрації Львівського університету заяви про вихід із нього та виїхали продовжувати навчання до Відня, Праги й Кракова. Ця акція винесла питання українського університету на поверхню суспільно-політичного життя краю. Проте поляки поступатися українцям не бажали. Міська рада Львова навіть закликала польську молодь силою не допустити заснування українського університету. Польські студенти створювали «боївки», які нападали на студентів-українців. Останні у відповідь організовували власну самооборону. У липні 1910 р. під час однієї зі збройних сутичок загинув лідер українського студентського руху А. Коцко. Також було поранено чотирьох українських і двох польських студентів.

Віденський уряд, намагаючись розв’язати конфлікт у Галичині, у 1912 р. надіслав інструкції до адміністрації краю, вимагаючи не допускати різного ставлення до поляків та українців. Значно збільшувалися грошові видатки на культурні й господарські потреби українців Галичини. Уряд зобов’язувався запровадити українську мову в навчальний процес Львівського університету та діяльність державних установ краю. До 1916 р. у Львові для українців мав бути збудований окремий університет.

5. Українські політичні партії Галичини на початку XX ст.

На початку XX ст. в Галичині існували сформовані наприкінці XIX ст. українські політичні партії. На відміну від Наддніпрянщини тут їхня діяльність відбувалася в легальних умовах.

Соціалістичну течію українського руху суспільно-політичного життя краю представляла Русько-українська радикальна партія (РУРП). Стратегічною метою діяльності партії було здійснення перетворень в економіці «згідно зі здобутками наукового соціалізму». Висувалося завдання досягнення «матеріального добробуту всіх робітничих людей». У національному питанні РУРП виступала за розвиток крайової автономії й «піднесення почуття національної самосвідомості та солідарності в масах усього русько-українського народу через літературу, збори, з’їзди, товариства, демонстрації, відчити, печать та ін.». Початок XX ст. партія зустріла ослабленою через тривалі дискусії про цілі та методи боротьби. Від 1904 р. вона активізувала діяльність й розпочала реорганізацію.

У 1905 р. на з’їзді РУРП було схвалено нову програму, що складалася з ідеї поєднання соціальної та національно-визвольної боротьби українського народу. Розв’язання національного питання радикали пов’язували з федералізацією Австро-Угорщини й об’єднанням в одну адміністративну одиницю українських частин Галичини та Буковини. Програма також містила вимоги загального виборчого права, свободи зборів, товариств, слова, науки та преси. Радикали вимагали запровадження 8-годинного робочого дня для робітників, викупу земель у поміщиків за рахунок громадських фондів і передачу їх селянам.

Радикали розгорнули активну роботу в масах. Вони пропагували селянські страйки, організовували масові віча й демонстрації з вимогою проведення земельної реформи. Лише в 1903—1904 рр. РУРП здійснила понад 110 зборів і віч. Одночасно радикали вели агітацію за прийняття нового справедливого виборчого закону. Після здійснення владою виборчої реформи 1907 р. діяльність партії поширилася на австрійський парламент. У 1911 р. РУРП мала п’ять послів в австрійському парламенті, а в 1913 р. — шість послів у Галицькому крайовому сеймі. Разом із націонал-демократами радикали заснували Український парламентський союз. Одночасно з цим деякі діячі партії активно працювали над організацією січового руху в Галичині. Зокрема, значну роль у його становленні відіграв один із лідерів РУРП К. Трильовський.

Українська соціал-демократична партія (УСДП) була автономною секцією Соціал-демократичної робітничої партії Австрії. Партія відстоювала соціалістичні позиції, мала на меті підтримку робітничого руху та здійснення соціальних реформ. Однак галицькі соціал-демократи зазначали, що боротьба в ім’я ідеалів соціалізму — це також боротьба за національне визволення. Визнаючи необхідність боротьби за соціалізм, вони відкидали радикальні й неправові її форми, відстоюючи можливість здобуття влади виключно парламентським шляхом.

У суспільно-політичному житті Галичини соціал-демократи відігравали роль лівої опозиції. Вони займали відверто ворожі позиції щодо політичних партій греко-католицького духовенства, москвофілів та націонал-демократів. На початку XX ст. УСДП здійснила в Галичині низку заходів, спрямованих на здобуття підтримки селянства. Так, вона взяла активну участь у селянському страйку 1902 р., співпрацюючи при цьому з іншими українськими партіями. Під час революції 1905—1907 рр. у Росії УСДП допомагала у виданні соціалістичної літератури партіям Наддніпрянщини. Протягом квітня—грудня 1905 р. галицькі соціал-демократи організували в містах і селах краю понад 300 зборів, мітингів і демонстрацій солідарності з українцями та народами Російської імперії. УСДП вела активну боротьбу за виборчу реформу, організовуючи віча та збори. У лютому 1906 р. у Львові відбулося 40-тисячне віче українців на підтримку вимоги запровадження загального, рівного, безпосереднього й таємного виборчого права. Одним із його організаторів стали соціал-демократи. Після виборів до австрійського парламенту на основі загального виборчого права в травні 1907 р. соціал-демократи отримали в ньому два мандати.

Від 1907 р. галицькі соціал-демократи припинили співпрацювати з Польською партією соціал-демократичною Галичини та Силезії (ППСД), оскільки поступово перетворювалися на її секцію й почали діяти самостійно. У 1907—1911 рр. УСДП розгорнула широку пропагандистську, агітаційну й культурно-просвітницьку роботу. На квітень 1913 р. вона організувала в Галичині 13 українських культурно-просвітницьких товариств «Воля». Самостійна УСДП виступала за власну українську політику, вела роботу серед українських робітників, боролася проти їх полонізації, організовувала мітинги й демонстрації на підтримку українського університету, вимагала завершення виборчої реформи в Галичині, брала участь у парламентських виборах. Однак під час виборів 1911 р. соціал-демократи не змогли провести своїх кандидатів до парламенту.

Вагоме місце в суспільно-політичному житті Галичини посідала Українська національно-демократична партія (УНДП), утворена наприкінці XX ст. групою радикалів, що дотримувалися націоналістичних поглядів, й основною масою народовців. Саме тому членів партії в краї часто називали народовцями. Націонал-демократи в соціально-економічних питаннях дотримувалися в цілому ліберальних позицій, хоча й заявляли про необхідність звільнення українців від визиску інших народів. Ситуацію в економіці вони сподівалися змінити шляхом поступових реформ. У національному питанні УНДП виступала прибічницею боротьби за незалежну й соборну Україну. Водночас першочерговою вимогою вона вважала національно-територіальну автономію українських частин Галичини й Буковини у складі Австро-Угорщини. Щодо Наддніпрянської України націонал-демократи ставили на перший план допомогу підросійським українцям у боротьбі за перетворення Російської імперії на конституційну федерацію із забезпеченням відповідних політичних прав для українців.

Ліберально-демократичні засади УНДП дозволили їй здобути багато прихильників і посісти домінуюче становище в західноукраїнському суспільно-політичному житті. Діяльність партії спрямовувалася на досягнення автономії українських земель в Австро-Угорщині й протистояння польському засиллю в Галичині. У грудні 1902 р. на партійному з’їзді було вирішено перейти до політики масової самооборони й опозиції щодо польської адміністрації в краї. Це передбачало розгортання широкої роботи в масах, проведення страйків, організацію руху за загальне виборче право. Головну увагу планувалося приділяти пробудженню національної свідомості селянства.

Націонал-демократи брали активну участь у селянському страйку 1902 р. та інших виступах селян, надаючи їм характеру організованого руху. Вони, як й інші українські партії, боролися за відкриття українського університету та виборчу реформу. Після виборів 1907 р. УНДП здобула 17 мандатів в австрійському парламенті й стала віддавати перевагу парламентським формам діяльності. Один із лідерів галицьких націонал-демократів К. Левицький очолював створений у 1911 р. Український парламентський союз. Однак у цей період партія суттєво послабила масову роботу серед широких верств населення Галичини.

Консервативна течія суспільно-політичного життя Галичини була представлена Католицьким русько-народним союзом (КРНС). Він виступав за визнання австрійської та місцевої влади в краї, гостро критикував соціалізм, діяв на захист існуючих порядків. Його ідеолог митрополит А. Шептицький заявляв, що всі негаразди, у яких опинилися трудящі, можна побороти працьовитістю, ощадністю, тверезістю й вірою в Бога. Діяльність союзу сприяла збереженню національно-культурних традицій галицьких українців, але залишити вузькі межі просвітництва він не зміг і не набув великого впливу в краї.

У грудні 1911 р. на основі КРНС утворилася Християнсько-суспільна партія (ХСП). Вона критикувала націонал-демократів за їх непослідовну «католицьку» політику й одночасно підтримувала їхню боротьбу за національно-територіальну автономію Галичини та Буковини, український університет і виборчу реформу. ХСП часто виступала з критикою москвофілів. Завоювати широкої популярності в Галичині партія не змогла.

Галицькі москвофіли в січні 1900 р. утворили власну Руську народну партію (РНП). Партія відстоювала національну єдність українців із росіянами, виступала за повний перехід українців на українську мову. Для поліпшення становища працюючого населення РНП пропонувала поділити великі маєтки на дрібні ділянки землі для селян, зменшити податки, організувати дешеві кредити. Вплив РНП, як і москвофільства загалом, у Галичині поступово зменшувався, відображаючи процес зростання національної свідомості українського населення краю.

6. Боротьба за загальне виборче право та реформу крайового статуту.

Галицькі громадсько-політичні діячі закликали українців краю вести боротьбу за введення загального виборчого права. Завдяки цьому вони змогли б здобути представництво в австрійському парламенті та крайовому сеймі, відповідне до своєї кількості у складі населення. 22 січня 1906 р. австрійський імператор Франц Йосиф зустрівся з делегацією, очолюваною галицьким греко-католицьким митрополитом А. Шептицьким, учасники якої звернулися до нього з проханням про внесення змін у виборче законодавство для населення краю. На підтримку цих вимог у Львові 2 лютого 1906 р. відбулося народне віче, у якому взяли участь близько 50 тис. осіб.

У січні 1907 р. австрійська влада здійснила реформу системи виборів до парламенту держави, згідно з якою в країні вперше запроваджувалося загальне й рівне виборче право. У результаті реформи на виборах у травні 1907 р. українці збільшили своє представництво в австрійському парламенті до 27 депутатів від Галичини та п’яти — від Буковини. Однак польська адміністрація краю постійно переслідувала український рух у Галичині, різними способами перешкоджала українцям здійснювати своє волевиявлення на виборах. У 1908 р. під час виборів до Галицького крайового сейму за її сприяння здійснювалися махінації з виборчими округами, підтасовка бюлетенів у день виборів і розправи над виборцями-українцями. Так, у день голосування внаслідок побиття жандармами були поранені й загиблі серед українських селян.

У Галицькому сеймі українські депутати вели наполегливу боротьбу за права українців краю парламентськими методами (подання, запити, петиції, переговори, обструкції тощо). Австрійська влада не бажала загострення конфлікту з українцями в Галичині, особливо в умовах наближення війни, і змусила поляків піти на поступки.

14 лютого 1914 р. Галицький сейм прийняв законопроект про реформу крайового статуту, відповідно до якого відбувалися місцеві вибори. За нею галицькі українці збільшили своє представництво до 62 місць, тобто 27 %. Це порушувало монополію поляків на владу в Галичині й відкривало для українського руху перспективи для подальшої боротьби за поділ краю на польську та українську частини. Однак реформу сейму так і не було здійснено, оскільки за кілька місяців розпочалася Перша світова війна.

ПІДСУМКИ УРОКУ

• Піднесення українського національного руху в тогочасній Галичині спричинило перетворення її на «український П’ємонт». Цей рух набував масового характеру й супроводжувався швидким зростанням національної свідомості галицьких українців.

• У цей період галицькі громадсько-політичні діячі завдяки наполегливій боротьбі змогли здобути підтримку серед селянства й досягти певних результатів у боротьбі за український університет.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1.     Прочитайте параграф відповідно до теми ( параграф 27, 28-29)

2.     Виконайте онлайн-тести за посиланням:join.naurok.ua , код доступу 7346642

Дата: 05.04.2022

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ. ІДЕЇ АВТОНОМІЇ ТА САМОСТІЙНОСТІ В ПРОГРАМАХ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ НАДДНІПРЯНЩИНИ.

Мета:  підбити підсумки  і закріпити вивчений матеріал.

Завдання. Виконайте практичну роботу за підручником ( ст. 235-236)

Виконану роботу (по можливості) відсилайте на електронну почту  gribinnick.olga@gmail.com

Дата: 29.03.2022

 

Тема. Суспільно-політичне становище у 1907 – 1914 рр

Мета: визначити основні тенденції та суперечності процесу соціально-економічного розвитку українських земель початку ХХ ст.; аграрної реформи П. Столипіна в Україні; модернізації суспільно-політичного життя у Наддніпрянській Україні.

 

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Якою була політика російського самодержавства щодо України в пореволюційні роки

Після поразки революції 1905-1907 рр. у Російській імперії запанувала реакція. У цих умовах царський уряд проводив відверту антиукраїнську політику. Через утиски й переслідування одна за одною в містах припиняли діяльність культурно-освітні організації. Закривалися українські періодичні видання, було заборонено й передплату. Знову заборонили викладати українською мовою в навчальних закладах, де це встигли запровадити під час революції. Набула чинності цензурна заборона на вживання у будь-яких публікаціях назви «Україна». Відновлено обмеження на ввезення і поширення книжок українською мовою. В Україні тривалий час діяв воєнний стан - стан посиленої чи надзвичайної охорони. Діяли військово-польові суди, які засуджували учасників заворушень до страти та ув’язнення. У містах і селах лютували каральні військові, козачі і чорносотенні загони.

Словник

Шовінізм - агресивна форма націоналізму, проповідь національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої, схильність до розпалювання міжнаціональної ворожнечі й ненависті.

Головним провідником імперської реакційної політики від 1906 р. був голова Ради міністрів Петро Столипін. який у своїй діяльності спирався на ідеологію російського шовінізму. Політичні переконання Столипіна безпосередньо стосувалися України. У 1908 р. в Києві було створено «Клуб російських націоналістів міста Києва». Завдяки особистому протегуванню Столипіна та державній підтримці він став однією з найвпливовіших політичних сил у Російській імперії.

Основне завдання клубу визначалося як «боротьба з українофільством», яке, на думку його ідеологів, підривало коріння «російської православної цивілізації».

Тож діяльність клубу була спрямована проти українського руху.

Іншим ударом по українському рухові став циркуляр Столипіна від 20 січня 1910 р. із забороною реєструвати будь-які інородницькі («инородческие») товариства. Циркуляр також дозволяв губернаторам на їхній розсуд закривати вже зареєстровані товариства. В окремій інструкції міністр пояснював губернаторам, що заборона поширювалася на українські та єврейські організації. Це роз’яснення стало першим в історії фактом офіційного визнання з боку вищих посадових осіб Російської імперії окремішності української та російської націй. Унаслідок згаданого циркуляра український рух знов опинився в підпіллі.

2. Навіщо імперським ідеологам була потрібна «справа Бейліса» і яку роль у ній відіграла громадськість

Насаджуючи російський великодержавний шовінізм, царська влада прагнула розпалити ненависть до «інородців», тобто представників інших національностей (не росіян), посіяти взаємну ворожнечу між представниками національних меншин, зокрема, мала на меті підбурити українців до антисемітських акцій.

Показовим є один з найбільш резонансних судових процесів того часу - «справа Бейліса» 1913 р. Прикажчика цегельного заводу киянина Менделя Бейліса, єврея за національністю, було звинувачено в убивстві з ритуальною метою християнського хлопчика Андрія Ющинського.

Чорносотенна преса розгорнула антисемітську агітацію, підбурюючи до єврейських погромів. Слідство тривало понад два з половиною роки й викликало протести передових діячів культури всієї імперії. На захист Бейліса виступила демократична російська та українська інтелігенція. У громадській кампанії взяли участь В. Короленко, М. Коцюбинський, М. Заньковецька, М. Садовський та ін. Громадські протести перешкодили намірам перетворити суд у «справі Бейліса» на суд над «інородцями».

Під тиском незаперечних доказів, протестів громадськості колегія присяжних засідателів, незважаючи на численні кривосвідчення чорносотенців, виправдала Бейліса.

3. У чому суть та якими були наслідки аграрної реформи Столипіна в Україні

Як ви вже знаєте, перешкодою, що гальмувала розвиток ринкових відносин у сільському господарстві, було поміщицьке та общинне землеволодіння. У 1905 р. в Україні налічувалося близько 45 % дворів з общинним землеволодінням. Общинна форма землеволодіння була найбільш поширеною у Харківській губернії та Південній Україні, де вона охоплювала від 91 до 96 % усіх селянських дворів. На Чернігівщині общинники становили близько 50 %. Незначною була їхня кількість на Правобережній Україні й на Полтавщині.

 

У 1906 р. цар Микола II підписав указ, згідно з яким кожен селянин отримував в особисту приватну власність земельний наділ, що перебував у розпорядженні сільської общини. Селяни, які виходили з общини, повинні були або переселятися із села на хутір, або, зберігаючи садибу в селі, перенести своє господарство на відведену індивідуальну ділянку (відруб).

Від 1907 р. до 1911 р. в Україні виділилося на хутори та відруби 226 520 селянських господарств, що становило майже половину їхньої загальної кількості. Проте більшість хуторян мали вбогі господарства, які руйнувалися й занепадали. Для малоземельних селян вихід з общини означав цілковите розорення. Він позбавляв їх можливості користуватись общинними вигонами, водопоями та іншими угіддями, без яких вони не могли довго протриматися на відведеній ділянці землі. Тому біднота чинила опір руйнуванню общини.

Біднота, одержавши надільну землю у власність, продавала її за безцінь заможним селянам і остаточно пролетаризувалася. У 1906—1912 рр. в Україні продали свої наділи близько 263 тис. селянських дворів. Це ще більше посилило процес розшарування села на заможних селян і бідноту.

В Україні унаслідок концентрації земельних наділів у руках заможних власників, використання ними машин, добрив, розширення посівних площ збір зерна збільшився майже у півтора разу (1909-1913).

Важливою ланкою нової аграрної політики було заохочення переселення селян на малоосвоєні регіони Російської імперії. Найбільше трудових мігрантів з України - майже 1 млн осіб - виїхало до Південно-Західного Сибіру й Північного Казахстану (Сірий Клин) і Далекого Сходу (Зелений Клин). Незабаром близько 70 % переселенців повернулося в Україну.

Наслідки аграрної реформи Столипіна

• Створення нових можливостей для капіталізації сільського господарства

• Формування потужної верстви середнього та заможного селянства, яке не лише годувало країну, а й забезпечувало найважливіші статті її експорту

• Застосування машин і добрив у господарствах поміщиків та заможних селян, а відтак зростання продуктивності сільського господарства

• Прискорення обезземелення селянства, поява великої кількості безробітних, посилення майнового розшарування селян

• Переселення частини українських селян у малоосвоєні райони азіатської частини імперії

• Зростання соціальної напруги в суспільстві

4. Які особливості мав національний рух 1908-1914 рр.

В умовах неможливості діяльності українських політичних партій для координації українського національного руху в підросійській Україні на початку 1908 р. в Києві виникла нелегальна громадсько-політична організація - Товариство українських поступовців (ТУП) на зразок ЗУБО. Ініціаторами її заснування були представники Української демократично-радикальної партії. До ТУП долучилися також частина українських есдеків та окремі представники інших партій і безпартійні. Нова організація об’єднала тогочасну українську національну еліту. Її членами були, зокрема, М. Грушевеький, Є. Чикаленко, С. Єфремов, В. Винниченко, І. Шраг та ін.

ТУП обстоювало три основні ідеї: парламентаризм, перебудову Російської держави на федеративних засадах, національно-територіальну автономію України. Діяльність ТУП була спрямована на українізацію шкільної освіти, впровадження української мови в громадських установах, суді, церкві тощо.

Керівним органом ТУП була Рада, яку обирали на щорічних з’їздах організації. Відбувалися такі зібрання нелегально, здебільшого в будинку Є. Чикаленка в Києві. Осередки організації - «громади ТУП» діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі та Москві.

Резонансною подією, яка стала навіть предметом обговорення в Державній думі, було виголошення доповіді Дмитром Донцовим «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» на II Всеукраїнському студентському з’їзді в 1913 р. у Львові. У ній Д. Донцов обґрунтував ідею сепаратизму як протиставлення ідеї самостійництва: «Актуальним є не гасло самостійності - мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією, актуальним, більш реальним, більш конкретним і скорше здійсненним є гасло відірвання від Росії, - політичний сепаратизм».

Антиукраїнська політика тривала й після смерті Столипіна 1911 р. Її кульмінація припала на березень 1914 р., коли імперська влада заборонила урочистості з нагоди 100-ї річниці народження Тараса Шевченка. Урядові заборони спричинили масові демонстрації студентів у Києві та інших містах України.

З критикою урядових заборон виступила частина депутатів Державної думи, зокрема кадети і трудовики. Лідер кадетів П. Мілюков наголошував на безглуздості заборони та на можливих негативних наслідках її.

Каральні урядові заходи в умовах громадського спротиву і справді не досяглії мети: національно свідома українська громадськість відзначила Шевченків ювілей, організувавши демонстрації, мітинги, урочисті зібрання. Так, 25 лютого (10 березня н. ст.) більшість студентів Києва не прийшли на лекції у свої навчальні заклади. День святкування перетворився на акцію протесту проти заборони вшанування 100-річчя Шевченка.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1.    Прочитати параграф відповідно до теми

2.    Переглянути відео 

 

  ДАТА: 25.03.2022

ТЕМА:РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1905 – 1907 РР. НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Мета: сформувати  знання про події російської революції 1905—1907 рр. в Україні, охарактеризувати процес активізації громадсько-політичного життя в Україні в зазначений період.

 

 

ВИВЧЕННЯ  НОВОГО МАТЕРІАЛУ

 

1.Початок революції. Революційні події в Наддніпрянській Україні в січні—серпні 1905 р.

На початку XX ст. ускладнилося внутрішньополітичне становище в Російській імперії. Економічна криза та поразка в російсько-японській війні 1904—1905 рр. підірвали авторитет влади. Нерозв’язаність аграрного питання, невдоволення більшості робітників умовами праці, відсутність демократичних свобод, прагнення підприємницьких кіл брати участь в управлінні державою, а також національне гноблення неросійських народів створили підґрунтя до вибуху народного невдоволення. У різних регіонах Російської імперії проходили демонстрації та страйки, де висувалися політичні вимоги. У неділю 9 січня 1905 р. в Санкт-Петербурзі відбулася велика мирна демонстрація, учасники якої хотіли вручити царю петицію стосовно покращення умов праці. Проте влада розцінила це як бунт і наказала військам стріляти по демонстрантах. Загинуло близько тисячі осіб. Події «кривавої неділі» викликали загальне обурення та стали початком Першої російської революції 1905—1907 рр.

У січні 1905 р. в імперії застрайкували 440 тис. робітників. Протягом квітня—серпня 1905 р. в Наддніпрянщині відбулося 300 страйків, у яких брали участь понад 100 тис. робітників. Улітку ця боротьба набула переважно політичного характеру. Страйкарі виступали під гаслом «Геть самодержавство!». Одночасно розгортався селянський рух, який мав стихійний характер і здебільшого завершувався погромом поміщицьких маєтків.

Під впливом виступів робітників і селян похитнулася опора російської влади — армія. Першим великим виступом у збройних силах Російської імперії стало повстання на панцернику «Потьомкін» 14 червня 1905 р., більшість матросів якого становили українці. Одним із небагатьох офіцерів, що підтримали повсталих, став інженер-механік Олександр Коваленко. Він був одним із засновників РУП, а під час повстання входив до складу революційного комітету, що керував ним.

Після прибуття до Одеси повсталі вирішили підтримати місцевих страйкуючих робітників. Спроба відданих владі 12 кораблів Чорноморського флоту розстріляти бунтівний панцерник успіху не мала. Матроси ескадри відмовилися стріляти в «Потьомкіна» і зустріли його вигуками «Ура!». Побоюючись поширення повстання на інші кораблі, російське командування відвело їх до Севастополя. 25 червня 1905 р. в умовах нестачі вугілля й продовольства «Потьомкін» увійшов до румунського порту Констанца й здався владі. Повстанці стали політичними емігрантами, а деякі згодом таємно повернулися на Батьківщину.

Розвиток революції змусив владу піти на поступки. 18 лютого 1905 р. імператор Микола II підписав маніфест, у якому оголосив про створення спеціальної комісії для з’ясування причин заворушень та оприлюднив свій намір скликати законодорадчу Державну думу. б серпня 1905 р. з’явився новий маніфест про створення виборного законодорадчого органу — Державної думи. Ліберальні кола цей крок влади задовольнив, проте революцію він не зупинив.

2. Жовтневий страйк. Маніфест 17 жовтня 1905 р. та його наслідки

 На початку жовтня 1905 р. в Москві та Петербурзі розпочався загальноросійський політичний страйк. Головними вимогами страйкарів були запровадження демократичних свобод і скликання Установчих зборів. У Наддніпрянській Україні страйк підтримало понад 120 тис. осіб. Прагнучи його придушити, уряд запровадив у країні воєнний стан. Навчання у вищих навчальних закладах було призупинено, фабрики й заводи взяли під контроль війська та поліція. Проте страйк тривав. У Харкові та Катеринославі відбулися збройні сутички страйкуючих із поліцією.

Під час Жовтневого політичного страйку виникли нові форми самоорганізації робітників — ради робітничих депутатів. Вони відігравали роль органів влади робітників. Перша рада виникла на початку жовтня 1905 р. в Катеринославі. Усього впродовж жовтня-листопада ради з’явилися у 50 містах і робітничих поселеннях Наддніпрянщини. Одночасно зі створенням рад відбувалося об’єднання робітників у професійні спілки. На українських землях за роки революції утворилося 280 профспілок, що об’єднували кілька тисяч робітників.

Наростання хвилі народних протестів примусило імператора Миколу II оприлюднити 17 жовтня 1905 р. Маніфест «Про вдосконалення державного порядку», яким народу надавалися громадянські свободи — недоторканності особи, друку, совісті, зборів, зібрань, спілок. У ньому містилася також обіцянка залучити до виборів у Державну думу всі верстви населення й визнати Думу законодавчим органом, без схвалення якої жодний закон не набуватиме чинності.

Маніфест 17 жовтня 1905 р. став причиною розколу серед прихильників революції. Ліберали вважали боротьбу з владою виграною. Радикали прагнули продовжити революцію та знищити самодержавство. Консерватори від прибічників влади вимагали скасування Маніфесту й збереження самодержавства.

У Наддніпрянській Україні після оприлюднення Маніфесту 17 жовтня ситуація залишалася напруженою. Радикали організовували мітинги, закликаючи до повалення монархії. Відбувалися єврейські погроми, організовані чорносотенцями. Останні вважали євреїв, які становили велику частку професійних революціонерів, винуватцями революції. Наймасштабніші погроми відбулися в Києві, Одесі, Катеринославі та містах Донбасу.

Поява Маніфесту 17 жовтня суттєво змінила суспільно-політичне життя як Російської імперії в цілому, так і Наддніпрянської України. Проголошені ним політичні свободи сприяли появі нових легальних загальноросійських партій. Ліберали утворили «Союз 17 жовтня» (октябристи) та Конституційно-демократичну партію (кадети). Найвпливовішою організацією консерваторів-чорносотенців став «Союз руського народу». Загальноросійські партії соціал-демократів та соціалістів-революціонерів стали легальними й використали це для посилення боротьби із самодержавством. Усі загальноросійські партії активно діяли в Наддніпрянщині. Українські політичні партії також перейшли від нелегальної роботи до відкритої пропаганди й діяльності.

Чорносотенці — спільна назва членів крайньо правих організацій у Росії в 1905—1917 рр., які виступали під гаслами монархізму, великодержавного шовінізму та антисемітизму.

Селянський рух. Із перших місяців революції активізувалося селянство. Вістря боротьби селян було спрямоване проти поміщиків, у яких вони вбачали своїх головних ворогів. У січні—березні 1905 р. заворушення виникали переважно в окремих селах, де відносини між поміщиком і громадою були особливо складними. Селяни громили поміщицькі маєтки, розкрадали майно, захоплювали й перерозподіляли землі, іноді вбивали поміщиків або їх управителів.

У травні-червні 1905 р. виступи селян охопили цілі райони. На той час вони вирували в 64 із 94 повітів дев’яти губерній Наддніпрянщини. Завдяки агітації боротьба селян стала набувати організованого характеру, з’явилися політичні гасла. Серед селян поширювалися листівки із закликами підтримувати боротьбу робітників проти самодержавства. Улітку 1905 р. було сформовано Всеросійський селянський союз. Особливо активно його місцеві комітети діяли в губерніях Наддніпрянщини.

Восени 1905 р. відбулося нове піднесення селянських виступів, які подекуди супроводжувалися збройними сутичками з поліцією та армією. У селі Великі Сорочинці Полтавської губернії в грудні 1905 р. відбулося одне з найбільших повстань селян у роки революції.

3. Наростання революційних подій. Грудневі збройні повстання

Восени 1905 р. спалахнули революційні виступи на флоті та в армії. 11—16 листопада 1905 р. відбулося повстання моряків на головній базі Чорноморського флоту в Севастополі, очолюване лейтенантом Петром Шмідтом. Розпочалося воно на крейсері «Очаків», до якого приєдналися 12 кораблів. Повстання було придушене, а його керівника за вироком суду розстріляно.

18 листопада 1905 р. в Києві озброєні солдати трьох рот саперної бригади (близько 800 осіб), очолювані підпоручиком Борисом Жаданівським, приєдналися до страйкуючих робітників Південноросійського заводу. Урядові війська відкрили вогонь по колоні. Загальні втрати з обох сторін становили понад 250 осіб. Б. Жаданівського засудили до розстрілу, який потім замінили на безстрокову каторгу. Збройні виступи військових відбувалися також в інших гарнізонах. Узагалі в 1905 р. в Наддніпрянщині у виступах солдатів і матросів узяли участь близько 15 тис. осіб.

Визначальною подією революції 1905—1907 рр. стало повстання, яке розпочалося 7 грудня 1905 р. в Москві під керівництвом російських соціал-демократів та есерів. У Наддніпрянській Україні збройні виступи спалахнули 12—16 грудня в Катеринославі, Харкові, Олександрівську та містах Донбасу.

15—18 грудня регулярні військові частини придушили повстання в Москві. Збройні виступи було припинено і на Донбасі. Після поразки грудневих повстань революційний рух став слабшати, а влада перейшла в наступ, обмежуючи свободу слова, здійснюючи арешти революціонерів тощо. У 1906—1907 рр. відбувався поступовий спад революційної боротьби, коли кількість робітничих і селянських виступів помітно зменшилася. Опозиційні сили намагалися продовжувати боротьбу в Державній думі парламентськими методами.

4. Українські політичні партії під час революції

У 1905 р. українські політичні партії були непідготовленими до революційного вибуху й керівництва боротьбою проти самодержавства в Наддніпрянщині. Однак у роки революції вони докладали чимало зусиль для розгортання роботи серед населення.

На початку революції РУП перебувала у стані розколу й гострої внутрішньопартійної дискусії. Лише після оприлюднення Маніфесту 17 жовтня та повернення її провідників із-за кордону становище дещо змінилося. Проте час було згаяно, і тактику РУП сформувала лише в період спаду революції. Хоча її місцеві осередки вже навесні й восени 1905 р. працювали серед селянства. У грудні 1905 р. на з’їзді було ухвалено програму РУП. Партія змінила назву, ставши Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). Вона оголосила, що боротиметься проти самодержавства, за автономію України, вільний розвиток національно-культурного життя, права робітників тощо. Однак розгорнути діяльність партія не змогла, оскільки наприкінці 1905 — на початку 1906 р. більшість її активних членів були заарештовані. Проте партія продовжувала свою роботу. У 1906—1907 рр. завдяки зусиллям УСДРП було влаштовано ряд страйків, налагоджено широку видавничу діяльність. Партія брала активну участь у виборах до II Державної думи та провела туди одного зі своїх депутатів. Хвиля арештів після завершення революції призупинила діяльність УСДРП.

Українська соціал-демократична спілка в роки революції діяла успішніше. Ставши складовою РСДРП, вона використовувала її партійну мережу, зв’язки тощо. Спілка фактично очолила керівництво масовим робітничим рухом у Наддніпрянщині й намагалася впливати на селянство. Негативним наслідком співпраці з РСДРП стало те, що, оголосивши себе єдиним представником українських робітників, спілка в повсякденній роботі поступово перейшла на російську мову та втратила будь-які ознаки національної організації. Значним успіхом спілки стали вибори до II Державної думи, куди вона провела 14 депутатів. Після того як Думу було розпущено, майже всі її місцеві осередки було розгромлено, а провідників заарештовано. На кінець 1907 р. спілка фактично припинила існування.

Початок революції спонукав українських ліберальних демократів подолати розкол та об’єднатися. Наприкінці 1905 р. на основі Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП) постала нова організація — Українська демократично-радикальна партія. Однак значної популярності вона не набула. Долучившись до передвиборчої боротьби, вона провела до І Державної думи лише одного представника — українського земського діяча, землевласника з Полтавщини В. Шемета. Участь українських ліберальних демократів у революції 1905—1907 рр. особливого значення не мала. Однак загалом за цей період вони здійснили перехід від культурницької до політичної діяльності.

Українська народна партія (УНП) у роки революції головним своїм завданням вважала поширення впливу на маси та пропаганду своїх ідей. Одним із засобів досягнення цього вона визначила поєднання націоналістичних гасел із соціалістичними. Проте ідеї УНП не знайшли підтримки та призвели до її політичної ізоляції. У 1905 р. члени партії намагалися організувати видання легальних друкованих органів — «Самостійна Україна» у Львові, «Запоріжжя» в Катеринославі, — однак їхні спроби були невдалими. У червні 1905 р. УНП відмовилася від гасла «Самостійна Україна» і вирішила об’єднатися з УДП та УРП. Проте вони цю пропозицію відхилили. Із цього часу партія поступово занепала. Після 1907 р. відомості про УНП відсутні.

5. Український національно-культурний рух

У роки революції 1905—1907 рр. влада була змушена здійснити певні поступки народам імперії в національно-культурній сфері. У Наддніпрянщині розвитку українського культурно-освітнього руху сприяло скасування Емського указу 1876 р. Важливу роль у прийнятті цього рішення відіграла позиція російської Академії наук, яка висловилася за зняття обмежень стосовно української мови.

Офіційне рішення про скасування обмежень, запроваджених Емським указом, з’явилося в травні 1906 р. Однак на цей час розгортання революції дало змогу українству здійснити важливі заходи. Так, у Наддніпрянщині розпочалося видання української преси. 3 листопада 1905 р. в Лубнах вийшов друком номер першої української газети «Хлібороб». У Києві став виходити щомісячний журнал «Нова громада», редактором якого був Б. Грінченко, а з 1907 р. замість «Київської старовини» було прийнято рішення видавати українською мовою журнал під назвою «Україна». Загалом у краї через рік після Маніфесту 17 жовтня виникло 17 українських видавництв і виходило близько 20 періодичних українських видань різних жанрів.

 

Революція 1905—1907 рр. привела до поширення із західноукраїнських земель до Наддніпрянщини мережі «Просвіт». 30 жовтня 1905 р. в Одесі було відкрито першу таку організацію. У травні 1906 р. «Просвіта ім. Т. Шевченка» з’явилася в Києві. Її головою став Б. Грінченко. На середину 1907 р. в Наддніпрянщині діяли 35 «Просвіт». Вони здійснювали видавничу діяльність, організовували в селах читальні, розповсюджували українські видання, допомагали створювати різноманітні товариства («Український учитель», «Технік», «Український агроном», «Наша кооперація») тощо. Неофіційним друкованим органом просвітянського руху стала газета «Рада», яка видавалася з 1906 р. в Києві. Її видання фінансували українські меценати Є. Чикаленко та В. Симиренко.

 

6. Діяльність українських громад у І та II Державних думах

У виборах до І Державної думи українські соціалістичні партії, підтримавши в цьому загальноросійські партії, участі не брали. Українська радикально-демократична партія та Українська народна партія взяли участь у виборах. 27 квітня — 8 липня 1906 р. в Петербурзі працювала І Державна дума. Із 497 її депутатів дев’ять губерній Наддніпрянщини представляли 102 депутати.

Для відстоювання своїх інтересів українські депутати 1 травня 1906 р. створили власну парламентську громаду — Українську думську громаду, до якої увійшли 45 депутатів. Її головою став адвокат і громадський діяч із Чернігівщини Ілля Шраг (1847—1919). Політична платформа громади включала вимоги про надання Україні в її етнографічних межах політичної автономії, запровадження української мови в школах, судових та адміністративних органах. Щодо аграрного питання одна частина депутатів-українців виступала за передачу селянам частини поміщицької землі за викуп, друга — за конфіскацію поміщицьких земель та їх націоналізацію.

Велику допомогу депутатам-українцям надавав М. Грушевський, що жив у той час у Петербурзі. Він організував видання друкованого органу місцевої громади українців — місячника «Український вісник». На думку М. Грушевського, метою журналу було «пояснювати українське національне питання з історичного, побутового, соціального і економічного боку, вказати місце і значення України між інших територій нової демократичної Росії».

За період діяльності І Державної думи члени Української громади розробили законопроекти про національні права, автономію України та рідну мову. На жаль, підготовлені законопроекти розглянуто не було.

Вибори до II Державної думи українські (як і загальноросійські) соціалістичні партії не бойкотували, а тому її склад значно «полівішав». До II Державної думи входили 518 депутатів, і працювала вона з 20 лютого 1907 р. Від дев’яти губерній Наддніпрянщини було обрано 102 депутати. 4 березня 1907 р. 47 українських депутатів заснували думську громаду, що мала назву Українська трудова громада. Вона видавала часопис українською мовою «Рідна справа — Вісті з Думи», що виходив два рази на тиждень. Утворюючи свою громаду, українські депутати склали відозву, у якій містилася їхня політична платформа: перебудова імперії на конституційних засадах, автономія України, амністія політичним в’язням, свободи слова, друку, зборів, совісті, пересувань і спілок, українізація освіти, судочинства й церкви. Щодо аграрного питання, то єдиної позиції нова громада також не мала.

Українською громадою на розгляд II Державної думи було внесено поправки до законопроектів про народну освіту, що передбачали організацію курсів української мови, літератури та історії для вчителів, запровадження викладання української мови в учительських семінаріях на українських землях, організацію українознавчих кафедр у Київському, Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах. Були також підготовлені законопроекти про організацію автономії й місцевого управління в Наддніпрянщині. Проте 3 червня 1907 р. II Державну думу розпустили, і плани Української громади не були реалізовані. Ці події вважаються датою закінчення революції. У Російській імперії установився режим Третьочервневої монархії, який тримався на багнетах армії та репресіях.

Революція 1905—1907 рр. завершилася поразкою й не розв’язала основних суперечностей у розвитку країни. Однак вона спонукала уряд до проведення низки реформ, сприяла активізації суспільно-політичного життя й розгортанню національно-визвольних рухів народів Російської імперії та, зокрема, українців.

Висновки

Революція 1905—1907 рр. була однією з найважливіших подій суспільно-політичного життя Російської імперії та вплинула на розвиток усіх народів, що перебували в її складі.

У роки революції активізувався й політизувався український національний рух, позитивні зрушення відбулися в національно-культурному житті українців.

Участь у діяльності І та II Державних дум дали змогу українцям Наддніпрянщини вперше набути досвіду парламентської діяльності. І хоча жодного закону, корисного для України, прийнято не було, депутати-українці, об’єднавшись у громаду, мали можливість висловити національні потреби народу і закарбувати їх у суспільній думці.

 

 

 

ПРИЧИНИ РЕВОЛЮЦІЇ 1905-1907 РР.

 

Соціальні:

1) збереження станових привілеїв;

2) відсутність робітничого законодавства, жорстока експлуатація працівники;

3) тяжке становище народних мас;

4) масове безробіття;

5) тяжкий національний гніт.

 

              Політичні:

1)самодержавна форма правління;

2)відсутність демократичних прав і свобод;

3) знищення будь-яких проявів волелюбності;

4)падіння авторитету царату у зв’язку з поразкою в російсько-японській війні.

5) поява політичних партій, розширення сфери їхніх дій, посилення впливу на народні маси.

 

Економічні:

 

1)Суперечливі процеси модернізації;

2)невирішеність аграрного питання;

3)збереження поміщицьких землеволодінь;

4)малоземелля і безземелля селян.

 

 

  ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1)           Прочитати параграф відповідно до теми

            2) Виконати онлайн-тести за посиланням: join.naurok.ua , код доступу

2536230 

           

 Дата: 22.03.2022

Тема. Політизація українського національного руху.

Мета: охарактеризувати процес утворення українських політичних партій; визначити основні тенденції та суперечності модернізації суспільно-політичного життя у Наддніпрянській Україні; проаналізувати політичну діяльність Є. Чикаленка, М. Міхновського, С. Петлюри, Д. Донцова, М. Грушевського.

 

Вивчення нового матеріалу.

 Зі спогадів Є. Чикаленка: «Ювілей Котляревського 1903 р. справив величезне враження не тільки на присутніх на ньому, а через російську пре су і на широкі кола всієї України. Заборона читати привітання українською мовою і протест українців проти цього, приїзд великого числа делегатів від різних інституцій з Галичини, на чолі зі старим Романчуком, головою українського парламентарного клубу у Відні, їхні промови українською мовою, проголо шені звиклими, часом дуже талановитими промовцями, бага тьом людям уперше розкрили очі на український рух.

Взагалі такі публічні, прилюдні виступи українців значно розбудили свідомість у широких масах як міських, так і селян ських, що виразно помічалося за попитом на українську книж ку, який після ювілею Котляревського помітно зріс, і багато ро сійських книгарень у провінції почали закуповувати з нашої книгарні книжки, бо їх уже стали вимагати широкі кола».

Політизація українського національного руху у Галичині надихали і східноукраїнських діячів.

У 1897 р. було створено Загальну українську безпартійну організацію (ЗУБО), ініціаторами якої стали В. Антонович та О. Кониський. Метою організації було об’єднання всіх українських діячів національного руху. Члени організації опікувалися друком і поширенням українськомовних видань та влаштуванням святкувань річниць відомих діячів української культури. Члени ЗУБО взяли участь у відкритті пам’ятника І. Котляревському у Полтаві влітку 1903 р. Ця подія стала всеукраїнським «святом української інтелігенції».

У грудні 1903 р. в Києві пишно відзначили 35-річчя мистецької діяльності композитора Миколи Лисенка, а ще через рік вшановували І. Нечуя-Левицького з нагоди 35-річчя його літературної творчості.

Основним завданням цих заходів та діяльності ЗУБО була легалізація української мови.

У 1900 р. харківські студенти Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Лев Мацієвич та Михайло Русов створили Революційну українську партію (РУП) – першу політичну партію в підросійській Україні. Вона проголосила себе виразником інтересів селянства. Програмовим документом партії стала видана у 1900 р. брошура адвоката М. Міхновського «Самостійна Україна».

У грудні 1902 р. Міхновський вийшов з організації та створив Українську народну партію. У грудні 1904 р. РУП розпалася остаточно. Частина рухівців під керівництвом Мар’яна Меленевського та Олександра Скоропис-Йолтуховського створили Український соціал-демократичний союз – «Спілку». Незабаром «Спілка» увійшла до складу Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).

Решта членів РУП – Микола Порш, Симон Петлюра й Володимир Винниченко - у грудні 1905 р. перейменували свою партію в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

З програми УСДРП: «Партія добивається: 1. Демократичної республіки, де вища державна влада... належить одному виборчому законодавчо му зібранню народних представників. 2. Автономії України з окремим представничим зібранням (соймом), котрому належить право законодавства у внутрішніх справах, що торкаються території України... 7. Широкого самоврядування місцевого й краєвого для всього населення держави. 8. Необмеженої волі слова, друку, совісті, зібраннів, спілок і страйків. 9. Недоторканності особи, помешкання й листування... 11. Знищення всяких привілеїв класів, сословій, походження, полу, віри й націй. 12. Рівноправності всіх мов у школах, судах, місцевих гро мадських і урядових установах».

 

 «Українські політичні партії під російської України в складі Російської республіки»

Назва партії	Рік	Лідери	Програмові засади
Революційна українська партія (РУП)	1900	Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов	Створення «Єдиної, нероздільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кубань-пічку»
Українська народна партія	1902	М. Міхновський	Самостійна Українська Республіка працюючого люду, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від капіталу
Український соціал-демократичний союз – «Спілка»	1904	М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський	Прагнула об’єднання з РСДРП
Українська соціал-демократична робітнича партія	1905	М. Порш, С. Петлюра, В. Винниченко	Демократичної республіки, де вища державна влада... належить одному виборчому законодавчо му зібранню народних представників…
Українська демократична партія	1904	О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко	«1. Заведення парламентського ладу, участь народу в державних справах. 2. Демократичні свободи. 3. Автономія України та Український Крайовий Сейм та Федерація Росії. За народами, які проживають на території України (росіянами, євреями, поляками та ін.), визнається рівне право з українцями на задоволення їхніх національних, економічних та культурних потреб. 4. Економічні питання: а) восьмигодинний робочий день, б) державну пенсію немічним... 5. Визнаючи, що орудувати землею мають тільки ті, що самі власноручно її обробляють, вважаємо конечним: а) передача казенних і т. д. земель до фонду крайового сейму, б) викуп земель у поміщиків і передача їх за гроші селянам».
Українська радикальна партія	1905	Б. Грінченко, С. Єфремов
Українська демократично-радикальна партія	1905

Домашнє завдання.

1.1.   Прочитати  параграф відповідно до теми

2.  2.     Виконати онлайн-тести за посиланням:join.naurok.ua, код доступу 7750451

Дата: 15.03.2022

Тема. Соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини на початку ХХ століття

Мета: визначити основні тенденції та суперечності процесу соціально-економічного розвитку українських земель початку ХХ ст.; індустріальної модернізації на українських землях; навчити учнів застосовувати терміни « монополізація, концентрація»; розглянути діяльність промисловців-меценатів та розвиток кооперативного руху.

Вивчення нового матеріалу

1.Розвиток промисловості

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. завершився промисловий переворот і розпочався перехід до індустріальної модернізації.  Уже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не тільки лідером Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрівський, Петровський, Донецько- Юр'ївський) виробляли близько 25 % загальноросійського чавуну. 

Концентрація промислового виробництва підготувала ґрунт для процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш "концентрованих" галузях – металургійній, кам'яновугільній, залізорудній та ін. На початку століття виростають синдикати "Продвагон" (1901), "Продамет" (1902), "Трубопродажа" (1902), "Гвоздь" (1903). Це були досить могутні об'єднання. Найбільшою з них був заснований у 1901 р. синдикат «Продамет» — товариство для реалізації продукції металургійних заводів. Він давав 75% листового заліза Російської імперії і у 1904 р. контролював 60% видобутку кам’яного вугілля Донбасу. У квітні 1887 р. у Києві створили цукровий синдикат — перше монополістичне об’єднання в Україні та Росії; у грудні — Південноросійське Дніпровське металічне товариство з основним капіталом 5 млн крб.
У 1895 р. прийняли закон, за яким міністерство фінансів разом із цукрозаводчиками визначало норму споживання цукру в країні. Вона становила 10,5 фунтів цукру на рік (1 фунт за російською системою мір — приблизно 409 г). Ця кількість цукру на душу населення була значно нижчою, ніж у розвинутих країнах світу. Цукор, вироблений понад норму, експортували й продавали за заниженими цінами (так, усередині країни цукор-рафінад продавали по 6 крб 15 коп. за пуд, а у Лондоні — по 2 крб 38 коп.). Така політика зробила цукрову промисловість однією з найприбутковіших. Саме Україна стала потужним загальноросійським виробником цукру.

Продовжували розвиватися харчова й легка галузі промисловості. Питому вагу в структурі економіки мала горілчана (винокурна) галузь харчової промисловості. Значна кількість підприємств цієї галузі розташовувалася на Півдні України. Для горілчаної галузі, як і для цукрової, характерними були концентрація виробництва, застосування нової техніки і технологій. Розвивалися тютюнова й олійна галузі. Тютюнові фабрики діяли в усіх губерніях Наддніпрянщини, але найбільше — на території Київської губернії (21 підприємство). Розпочалось активне інвестування іноземного капіталу в харчову промисловість. Інвесторів приваблювала дешева робоча сила, родючі чорноземи, мінеральні ресурси. До 96% усіх іноземних капіталів припадало на Францію, Велику Британію, Німеччину і Бельгію.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і почав бурхливо розвивати промислове виробництво, то південно- західний район орієнтувався переважно на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відстало від інших регіонів України.

Однак, незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в. селах проживало 80 % населення.

2.Економічна криза 1900-1903рр.

Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900-1903 рр. переживала економічну кризу. Робота зі схемою

Економічна криза (складний загострений стан в економіці, занепад, спад виробництва, недовантаження виробничих потужностей, зростання безробіття, розлад промислового і сільськогосподарського виробництва), якими були причини її виникнення (існування суперечностей між суспільним характером виробництва і приватним характером привласнення його результатів, диспропорції розвитку окремих галузей, стихійний процес виробництва, перевиробництво товарів, що супроводжувалось кризою збуту).

Широкого розмаху набув страйковий рух. Люди буди не задоволені умовами своєї роботи.

3.Діяльність промисловців – меценатів

На початку ХХ ст. в українських землях активно розвивалося підприємництво. За даними перепису 1897 р., понад 100 тис. людей записували своєю рідною мовою українську і жили за рахунок прибутку від капіталу і нерухомого майна. До підприємництва залучалася частина поміщиків, які створювали на своїх землях товарні господарства, забезпечені сучасною технікою і фахівцями відповідно до обраної спеціалізації (сільськогосподарське виробництво, харчова промисловість тощо). Окремі з них, зосередивши великі капітали, ставали успішними промисловцями та банкірами, як сім’ї Бобринських, Фальц-Фейнів та ін. 
У підприємництві успішно утверджувались і представники інших соціальних верств: купці, селяни, ремісники, корчмарі та ін. Люди працьовиті, кмітливі, з гнучким розумом, вони, накопичивши гроші, вкладали їх у прибуткову справу, аби примножити свій капітал. Зокрема, із селян походили відомі родини підприємців: Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Терещенки та ін.

Розмах благодійної діяльності підприємців в Україні припав на кінець XIX – початок XX ст. Вони часто клопоталися вирішенням соціальних проблем своїх робітників, у неврожайні роки годували тисячі селян, розв’язували проблеми місцевого життя. . Приміром, у Млієві, поблизу цукрорафінадного заводу, підприємці Яхненки, Симиренки побудували містечко для робітників і службовців на 150 будинків, гуртожитки для чоловіків і жінок. У містечку була 6-класна школа, де вчилося від 85 до 110 дітей, лікарня на 150 ліжок. Це містечко мало церкву, бібліотеку, аматорський театр. 

4.Розвиток сільського господарства та кооперативний рух

Основні ознаки розвитку с/г на початку 20 століття

-         спеціалізація сільськогосподарського виробництва ( цукор – Правобережжя і Лівобережжя, пшениця – Південна Ураїна); -         скорочення поміщицького землеволодіння; -         соціальне розшарування; -         аграрне перенаселення ( поява великої к-к безробітних); -         масова трудова еміграція ( переселялися до Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу).

Під кінець XIX — на початку XX ст. в Україні широкого розмаху набула організація різного роду кооперативів як одного із засобів у піднесенні економічного рівня серед населення. Перша споживча кооперація була заснована в 1866 р. у Гадячі на Полтавщині.

1894 року Микола Левитський (1859-1934) почав організовувати хліборобські спілки — артілі, переважно в Херсонській губернії. Його підтримали Василь Доманицький, Василь Нагірний та ін. Кооперативний рух поширився усіма українськими губерніями.

Станом на 1908 р. в Україні було створено 572 споживчих товариства, а у 1914 р. — 3 052. Згодом Україна посіла перше місце в тодішній російській імперії за кількістю кооперативів, яких тут налічувалося близько 10 500. Координуванням праці та взаємодопомогою опікувався створений у Києві 1908 р. Союз споживчої кооперації.

Домашнє завдання

1.     Прочитати параграф відповідно до теми

2.     Переглянути відео 

            Дата: 08.02.2022

Тема. Суспільно-політичне життя у 60-80 рр. ХІХ століття

Мета: охарактеризувати особливості суспільно-політичного життя західноукраїнських земель у 60-80 рр. ХІХ ст., проаналізувати діяльність суспільно-політичних течій, що сформувались на цих землях, її значенням для України; розвивати увагу, пам'ять, мислення, навички роботи з історичними джерелами, вміння висловлювати власні судження; виховувати патріотичні почуття.

 

Вивчення нового матеріалу.

 

1.Конституційні реформи 60-х рр. XIX ст. в Австрійській імперії.

 Революція 1848—1849 рр. спричинила зміни, які завершилися перетворенням Австрійської імперії на конституційну Австро-Угорську монархію. У перше десятиліття після революції в імперії панувала реакція, яка не привела до відродження «старих порядків», а стала формою перегрупування політичних сил в імперії. Найвпливовішими силами були національні еліти (угорська, чеська, польська та інші), що перебували в опозиції до імперського центру. Процес розпаду прискорили поразки Австрійської імперії на міжнародній арені. Спочатку Австрія програла війну Франції та П’ємонту в 1859 р. й не змогла перешкодити процесу об’єднання Італії, а 1866 р. зазнала поразки від Пруссії.

Ці поразки мали далекосяжні наслідки.

Перемоги невеликого королівства П’ємонт, що боролося за об’єднання всіх італійських земель у єдину державу, стали прикладом для народів, розділених між різними імперіями.

Австрійські правлячі кола змушені були в 1860 р. відновити конституцію. Утворився двопалатний законодавчий орган — Державна рада. У 1861 р. австрійські володіння визначалися як автономні краї з власними представницькими органами — сеймами, хоч і з обмеженими повноваженнями.

Після поразки від Пруссії Австрія вже не сприймалася як німецька держава і стала об’єднанням 11 націй або їхніх частин, жодна з яких не становила більшості.

Із метою не допустити неконтрольованого розвитку подій у 1867 р. було укладено компромісну австро-угорську угоду. Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську монархію. Імперію було розділено на австрійську частину — Цислейтанію (крім інших земель, до неї увійшли українські землі Галичини та Буковини) та угорську частину — Транслейтанію (крім інших земель, до неї увійшло Закарпаття). Австрійську частину монархії поділили на автономні коронні краї, утворення яких було довільним і закладало протистояння двох або кількох націй. Так централізм поступався місцем федералізму. Найбільшим із коронних країв зі столицею у Львові було королівство Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцимським і Заторським, до якого входили Східна Галичина і тимчасово Північна Буковина з переважно українським населенням.

Стосовно Галичини австро-угорський компроміс було доповнено австро-польським, що намітився ще в роки реакції. Так, у краї встановилося польське домінування. Систему виборів до Галицького сейму було влаштовано так, що поляки одразу отримували більшість. Намісник Галичини обов’язково мав призначатися з польських аристократів, а у Відні польські інтереси захищав міністр у справах Галичини. Уся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Польську мову офіційно запровадили в адміністрації, судочинстві, органах самоуправління, Львівському та Ягеллонському університетах.

Така пропольська політика імперського центру була зумовлена наростаючим протистоянням із Російською імперією, проти якої поляки неодноразово піднімали повстання (1830—1831, 1863—1864 рр.), а також сприйманням українського руху як проросійського.

Незважаючи на недосконалість, конституційні реформи 60-х рр. XIX ст. в Австрійській імперії мали далекосяжні наслідки: 1) вони створили підґрунтя для розгортання національно-політичних рухів; 2) всім народам імперії було відкрито шлях до здобутків європейської демократії; 3) відбулося утвердження парламентаризму.

Населення з мовчазних підданих перетворювалось на співносіїв влади, громадян. Парламентська й навколопарламентська діяльність, що зосереджувалась у Державній раді у Відні та Галицькому крайовому сеймі у Львові, — стали невід’ємною частиною політичного життя Галичини.

2.Галицький сейм. 

Законодавчою основою для формування Галицького крайового сейму були два документи: Крайовий статут і Сеймова виборча ординація 1861 р. Повноваження сейму, визначені лише 1873 р., обмежувалися галузями культури й освіти, аграрними відносинами тощо.

Структура сейму та система виборів до нього під соціальним кутом зору були яскравим зразком перехідної епохи, оскільки вони поєднували елементи середньовічного станово-представницького права з парламентсько-демократичними тенденціями Нової доби. Виборче законодавство відображало характерне для свого часу розуміння суспільства як об’єднання різних груп громадян, відмінних за «соціальним і фаховим становищем, заслугами перед державою, способом життя й політичної свідомості». Представницький орган, тобто сейм, мав захищати інтереси цих груп відповідно до їхньої «заслуженості», яку визначав майновий і фаховий ценз. Вибори до сейму відбувалися один раз на шість років.

Галицький крайовий сейм складався зі 150 послів від шести суспільних категорій. Загалом безпосередні виборці становили 10 % населення (серед селян, які дорівнювали 95,5 % жителів краю, — 8,8 %). Такий виборчий закон забезпечував половину місць у сеймі послам «від народу».

Орієнтація виборчого закону на становий, а не на національний склад ставила українське населення Галичини в нерівні умови через його переважно селянський характер. Українці теоретично могли отримати лише третину місць. Таку кількість, тобто 51 мандат, вони здобули тільки під час перших виборів 1861 р. Подальші вибори відзначалися зменшенням українського представництва. У 1883 р. воно було найменшим — 12 послів.

3.Старорусини та москвофіли. 

У 50—70-х рр. XIX ст. в українському русі Галичини різко посилився русинський (старорусинський) напрямок, відгалуженням якого стало москвофільство, або русофільство. Започатковано цей напрямок було ще в 40-х рр. XIX ст. У його лавах опинилася майже вся стара українська інтелігенція, у тому числі Яків Головацький. Соціальну базу течії становили духовенство, поміщики, чиновники, інтелігенція. Визнаними лідерами москвофілів у різні часи були: у Галичині — Денис Зубрицький, Богдан Дідицький, Іван Наумович та Михайло Качковський; у Буковині — Касіян Богатирець; у Закарпатті — Адольф Добрянський та інші.

Значну роль у становленні ідей старорусинства відіграло греко-католицьке духовенство, яке в роки реакції стало на захист староукраїнських звичаїв, виступило проти латинізації церковної та світської культури, зокрема проти спроб перевести «руську мову» на латинський алфавіт, замінити юліанський календар григоріанським.

Причинами домінування старорусинства були:

посилення польських позицій у Галичині, зневіра українців у справедливості австрійської влади;

зневіра у власні сили, пошук надійної зовнішньої опори (такою опорою вбачалася Російська імперія);

поширення серед значної частини галицьких селян у 60—80-х рр. XIX ст. сліпої віри в російського царя;

консервативний характер українського суспільства в Галичині;

допомога російських військ Австрії у придушенні угорської революції 1848—1849 рр.;

поширення ідей панславізму (теорія про особливу роль слов’ян та необхідність їх об’єднання в єдину державу);

падіння авторитету імперської влади після поразок у війнах 1859 і 1866 рр.;

загострення відносин Австро-Угорщини та Російської імперії.

Уперше політичного значення старорусинська течія набула в 1866 р., коли Австрія програла війну проти Пруссії. Старорусини чітко висловили свою позицію, заявивши, що окремого українського народу не існує, а галицькі русини є представниками «єдиного великоруського народу», який проживає на території «від Карпат до Уралу». Також вони заперечували самостійність української мови, яка проголошувалась однією з говірок єдиної російської мови.

На хвилі зростання антипольських настроїв старорусини перейняли керівництво в громадсько-культурних установах Львова.

Для поширення своїх ідей старорусини розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність. У селах і містах створювалися читальні, бібліотеки, школи, кооперативи, різноманітні товариства.

Таку проросійську позицію не могли не помітити в Санкт-Петербурзі. Царський уряд спрямував значні кошти на підтримку старорусинів. За свою проросійську позицію старорусинську течію стали називати москвофільською. Проте це не зовсім доречно, адже старорусинство було ширшим явищем і мало значну опору в галицькому суспільстві. Головною ознакою старорусинства була чітка антипольська спрямованість, опір будь-яким західним модерним впливам. Москвофільство було відгалуженням від старорусинського руху, представники якого виступали з проросійських позицій, стверджуючи, що галицькі русини — це росіяни, намагались поширити в краї російську мову.

У 1870 р. старорусини заснували політичну організацію — Руську раду, яка мала продовжити справу Головної руської ради 1848—1851 рр. щодо захисту прав та інтересів населення. Було створено потужну видавничу базу. Друкованими органами Руської ради були журнал «Слово» (1861—1887 рр.), газети «Руська рада» (1871—1912 рр.), «Наука» (1874—1900 рр.) та інші.

І все ж, незважаючи на такий розмах і зовнішню підтримку, із 80-х рр. XIX ст. старорусинство в Галичині почало занепадати. Проте в Буковині, а особливо в Закарпатті, цей напрямок переважав аж до середини XX ст.

Визначте коротко (одним-двома реченнями) внесок зображених діячів в історію України.

4.Народовці. 

Ідеї, які сповідували старорусини, задовольняли не всіх представників українського руху, особливо молодь. Молодіжна опозиція виникла насамперед під впливом із Наддніпрянської України поезії Т. Шевченка, контактів із літераторами, особливо з П. Кулішем, О. Кониським, які разом з І. Нечуєм-Левицьким із 1864 р. почали друкуватись у Львові. Таким чином, на західноукраїнських землях на початку 60-х рр. XIX ст. в українському русі виник новий напрямок — народовський.

У народовському русі можна виділити два етапи: перший (60-ті рр. XIX ст. — 1879 р.) — ідейне оформлення руху, активна культурно-освітня діяльність його представників із метою пробудження національної самосвідомості населення; другий (1879—1890-ті рр.) — активна політична діяльність, організаційне оформлення руху.

Видатним представником народовської течії українського руху у Східній Галичині був Олександр Барвінський (1847—1926). Він працював у керівництві «Просвіти», «Руської бесіди», у 1892 р. реорганізував львівське Товариство ім. Т. Шевченка в наукове. Був послом до Галицького крайового сейму, Віденського парламенту, членом австрійської палати панів, Галицької шкільної ради, у 1918 р. — міністром освіти і віросповідань Західноукраїнської Народної Республіки. Як автор багатьох навчальних посібників увів у фонетичний правопис і термін «українсько-руський». Як політичний та освітній діяч зробив великий внесок в економічний і культурний розвиток нації, створення українських шкіл, гімназій, університетської кафедри. Як публіцист і видавець був автором десятків книг, тисяч статей, розвідок, рецензій як на історичні, так і найактуальніші теми українського життя.

Народовці проповідували ідеї національного відродження, започатковані «Руською трійцею» та діячами з Наддніпрянської України. Вони виходили з того, що українці — це окрема нація, яка живе на території від Кавказу до Карпат. Головними цілями діяльності народовців були розвиток української мови на основі народної говірки, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнських земель, згуртування національних інтелектуальних сил.

Саме тому на першому етапі своєї діяльності народовці зосередилися на культурно-просвітницькому питанні. Спочатку розбіжності між старорусинами й народовцями стосувалися тільки мови й літератури. В інших сферах прибічники обох напрямків мали багато спільного.

Свою діяльність народовці почали зі спроб заснувати періодичні видання та створити громади зі старшокласників і студентів Львова (першу громаду організував у 1863 р. Д. Танячкевич). Громади відіграли значну роль у вихованні галицької молоді в дусі національної свідомості й надихнули значну кількість діячів українського національно-визвольного руху.

В умовах, коли всі культурно-освітні установи Галичини перебували під впливом старорусинів, народовці вдалися до створення власної мережі культурно-просвітніх установ. У 1861 р. вони заснували «Руську бесіду», а згодом її театр, який став першим українським професійним театром. Переломним виявилося відкриття в 1868 р. товариства «Просвіта». У відозві про заснування «Просвіти» зазначалося, що вона своєю діяльністю покликана «заложити будучність нашої народності».

У 1873 р. у Львові народовці організували Товариство ім. Т. Шевченка, яке згодом фактично відігравало роль Академії наук України.

Заборона українського слова в Наддніпрянській Україні та гоніння царського режиму проти українства пожвавили народовський рух. Українські діячі з Наддніпрянщини всіляко підтримували національний рух у Галичині, у тому числі фінансово.

Із 1879 р., після поразки старорусинів на виборах до Галицького сейму, народовці вже виступали як політична сила. Першим політичним актом народовців стало видання того самого року газети для селян «Батьківщина» за редакцією Юліана Романчука, що засвідчувало їхнє прагнення залучити до себе населення Галичини.

У грудні 1879 р. на таємній нараді за участю 36 осіб під керівництвом Ю. Романчука було вирішено започаткувати українську щоденну газету «Діло», щоб, на противагу старорусинському «Слову», «ділом, не словом прямувати до кращого народові». Головним редактором газети став Володимир Барвінський. Перший номер вийшов у січні 1880 р.

У 1885 р. народовці заснували політичну організацію Народна рада, на чолі якої став Ю. Романчук. Її перші загальні збори відбулися 2 лютого 1888 р. Завоювання народовцями провідних позицій в українському русі змушувало їх шукати порозуміння з українським селянством — основним джерелом сили українського руху. Ці шляхи не могли оминути сільських греко-католицьких священиків. Компроміс із духовенством та угода зі старорусинами зумовлювали набуття народовством консервативних рис.

Володимир Барвінський (1850—1883) за освітою юрист, усе своє коротке життя віддав українській справі. Він відомий як засновник і редактор єдиної щоденної української газети «Діло», яка майже без перерви виходила протягом 1880—1939 рр. Видавав у Львові «Бібліотеку найзнаменитіших повістей». Сам був автором численних статей на політичні та суспільні теми, а також повістей «Скошений цвіт» (1877 р., перекладена польською мовою), «Безталанне сватання», «Сонні мари молодого питомця». Належав до найактивніших представників народовського руху, творців товариств «Просвіта» і «Рідна школа». У 1880 р. організував перше у Львові народне віче, яке мало велике значення для пробудження свідомості українського народу.

5.Розбудова національного життя. «Просвіта».\

 Провідники українського руху в Галичині усвідомлювали, що без підтримки населення будь-яка політична боротьба не матиме успіху. Із цією метою протягом другої половини XIX ст. національне життя розбудовувалося через створення мережі громадсько-політичних, економічних, культурно-освітніх установ, товариств, які мали забезпечити культурні та економічні потреби українського населення, водночас стримуючи польський вплив на нього. Основою цього процесу стало товариство «Просвіта».

У 60-ті рр. XIX ст. слов’янські народи Австрійської імперії створювали культурно-освітні товариства для підняття освітнього рівня населення. Назрівала необхідність заснування української освітньої установи. Ініціатором цього став С. Качала. Його підтримали молоді народовці. 2 вересня 1868 р. австрійський уряд дозволив відкрити товариство «Просвіта». 8 грудня 1868 р. у Львові відбувся його перший загальний збір. Першим керівником товариства став Анатоль Вахнянин — музикант, диригент, письменник, професор академічної гімназії.

Згідно з першим статутом, «Просвіта» була науково-просвітницькою організацією, яка характером своєї діяльності нагадувала громади в Наддніпрянській Україні, але, на відміну від них, діяла легально й мала чітку структуру. У перші роки кількість членів товариства не перевищувала кількох сотень осіб. «Просвіта» віддавала перевагу науковим дослідженням у галузі етнографії, історії, географії тощо. До того ж у самому статуті не передбачалося залучення широких народних мас до просвітницької діяльності. Проте такий напрямок роботи товариства не відповідав вимогам часу. Виникла потреба в організації, яка б здійснювала народну просвіту й залучала широкий загал до національно-визвольного руху. Тому вже в травні 1870 р. було прийнято другий статут, який наголосив саме на просвітницькій діяльності.

Основним напрямком діяльності «Просвіти» стало книгодрукування. Першою було видано «Читанку для сільських людей» під назвою «Зоря», укладену О. Партицьким. Книжка мала успіх, її швидко розкупили.

Проте розгортання роботи товариства потребувало вдосконалення організаційної структури, урізноманітнення форм роботи. Із цією метою в 1876 і 1891 рр. приймалися нові статути, які зрештою перетворили «Просвіту» на впливову організацію, яка, без перебільшення, творила національне життя краю. Крім видання популярних книг для народу, розроблялись і видавались українські підручники для початкової та середньої шкіл, створювалися читальні, ремісницькі товариства. «Просвіта» також активно долучилася до кооперативного руху в краї. На кінець XIX ст. не було такої ланки культурного та економічного життя краю, якої б не охоплювала її діяльність.

У 1897 р. діяли 18 філій товариства, 522 читальні, 146 крамниць, 124 позичкові каси й 60 комор. Так було закладено міцне підґрунтя розбудови самостійних господарсько-економічних і культурних установ, які мали б покращити соціально-економічне становище краю. Крім того, важливим здобутком «Просвіти» стало те, що до кінця XIX ст. кількість неписьменних скоротилася на 16 %.

 

Висновки. Друга половина XIX ст. стала періодом стрімкого розвитку українського руху в Галичині. Поштовхом до цього стали конституційні реформи в Австрійській (Австро-Угорській) імперії.

В українському русі після занепаду старорусинства сформувалися дві провідні течії — москвофільська та народовська. Згодом із народовської течії відділилися прихильники радикальних дій та ідей соціалізму. Обидві течії прагнули побороти польський вплив у Галичині. Москвофіли в цій боротьбі покладалися на Росію, народовці та радикали — на народ, інтелігенцію Наддніпрянщини та суперечності у правлячих колах Австро-Угорщини.

На кінець XIX ст. народовська течія стала домінуючою в українському русі в Галичині. Вона розбудувала цілу мережу національного життя, яка включала культурно-просвітні, наукові, кооперативні та політичні організації.

 

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ ТА ЗАПИШІТЬ У ЗОШИТИ ТАБЛИЦЮ:

 

Москвофіли	Народовці
Представники: Д. Зубрицький, А. Добрянський, Б. Дідицький, Я. Головацький	Представники: В. Шашкевич, К. Климкович, Ф. Заревич, Є. Згарський
Орієнтовані на Росію представники консервативної інтелігенції, прихильники теорії «єдиного загальноросійського народу від Карпат до Уралу». Фінансова підтримка з боку Росії	Відбивали інтереси молодої української інтелігенції, національної буржуазії, уніатського та православного духовенства. Газета «Діло», часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива»
v 1860-1880 рр. – виходить газета «Слово», москвофіли контролюють більшість українських громадських організацій. v 1870 р. – засновано політичну організацію «Руська Рада», що намагалася стати єдиним представником українців Галичини. v «Ми більше не є русинами 1848 р., ми є справжні росіяни».1871 – 1878 рр. – у галицьких селах москвофіли відкрили 181 народну читальню. v 1882 р. – судовий процес над «москвофілами», яких звинуватили у зраді, звів нанівець діяльність цієї організації.	v 1861 р. – створено товариство «Руська Бесіда», за якого виник перший професійний театр (1864 р.). v 1868 р. – Львів. Утворено товариство «Просвіта» на чолі з А. Вахняніним для організації культурно-освітньої діяльності серед українських селян. v 1873 р. – Львів. На кошти Є. Милорадовича створено літературне товариство ім. Шевченка. v 1879 р. – Ю. Романчук почав видавати газету для селян «Батьківщина». v 1885 р. – заснування народовцями політичної організації «Народна Рада». Цілі: народність, демократія, федералізм.

 

Домашнє завдання.

1)    Опрацювати відповідний параграф підручника.

2)    Переглянути відео

 

3)    Виконати онлайн-тестування за посиланням:

 join.naurok.ua, код доступу 1840925

Дата: 27.11.2021

Тема:Тематичне оцінювання з теми Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIІІ - у першій половині XIX ст.

Мета:

- повторити та узагальнити матеріал з даної теми, підготуватися до уроку тематичного оцінювання;

- розвивати в учнів уміння працювати з картою, аналізувати матеріал, робити висновки, висловлювати свою точку зору;

- виховувати в учнів почуття патріотизму, наполегливості, відданості своїй справі.

Завдання. Виконати роботу по тематичному оцінюванню за посиланням:

 join.naurok.ua - код доступу 7368168

Дата:23.11.2021

    Тема: Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії  

Мета: з’ясувати як розгорталася та досягнення української національної революції в контексті «Весни народів»; розвивати вміння та навички аналізу історичних документів, роботи з картою, складання концептуальної таблиці, робити власні висновки; виховувати почуття патріотизму на прикладах життя і діяльності борців за соціальне та національне визволення.

.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

 

У березні 1848 р. спалахнула буржуазно-демократична революція в Австрійській імперії (відбулося народне повстання у Відні й Будапешті, було скинуто уряд Меттерніха, імператор Фердинанд І пообіцяв запровадити конституцію та демократичні свободи). Революція стала поштовхом для національно-визвольного руху в західноукраїнських землях.

Березень 1848 р. — величезна демонстрація у Львові, яка склала петицію до імператора з вимогами здійснення буржуазних реформ і перетворення Галичини на польську автономну провінцію. Під натиском демонстрантів були звільнені всі політичні арештанти з в’язниць Львова, почалося формування національної гвардії. Петиція стала програмою нової польської шляхетсько-буржуазної організації — «Центральної ради народової».

Квітень 1848 р. — почалися заворушення селян, які могли спричинити велике селянське повстання. Щоб запобігти йому, австрійський уряд скасував 17 квітня в Галичині кріпосне право: панщину й особисту залежність селян від феодалів (на 5 місяців раніше, ніж в інших провінціях).

Головна руська рада

У травні 1848 р. українська ліберальна інтелігенція й уніатське духівництво створили у Львові першу українську політичну організацію — Головну руську раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем (мала 50 рад на місцях, видавала газету «Зоря галицька», запровадила герб (золотий лев на блакитному тлі) та жовто-блакитний прапор). Рада домагалася встановлення власної української автономії Галичини, формування загонів національної української гвардії й запровадження в навчальних закладах навчання українською мовою. Але уряд затвердив лише вимогу про викладання предметів у школах і гімназіях українською мовою.

У червні 1848 р. на Слов’янському конгресі в Празі між делегатами від Головної руської ради і Центральної ради народової виникла запекла дискусія: українці вимагали поділу Галичини на Західну (Польську) і Східну (Українську), чому поляки всіляко противилися. Зрештою було досягнуто компромісу: Галичина залишається єдиною, а в ній дотримується рівність поляків і українців щодо права займати адміністративні посади тощо. Але через обстріл Праги австрійськими військами конгрес перервав свою роботу, делегати роз’їхались, а протиріччя між польською й українською Радами залишились.

У листопаді 1848 р. відбулося збройне повстання у Львові з вимогою запровадження української автономії в Східній Галичині та проти спроб Австрії роззброїти загони української національної гвардії. У повстанні взяли участь широкі народні маси: від ремісників до інтелігенції. Вулиці були перегороджені барикадами, на одній із них уперше був піднятий червоний прапор. Повстання було жорстоко придушене каральними військами після артилерійського обстрілу міста.

У Північній Буковині протягом 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі землі, пасовища й ліси, створювали збройні загони. У листопаді 1848 р. спалахнуло збройне повстання (спочатку в гірських районах, а потім і в долинах), придушене карателями лише через півтора роки — у квітні 1850 р.

Українці в першому парламенті Австро-Угорщини

У липні 1848 р. почалися засідання рейхстагу у Відні, до якого в ході червневих двоступінчастих виборів було обрано 25 українців (15 селян, 8 священиків, 2 представники міської інтелігенції) і 75 поляків на 100 місць, наданих Галичині. Українці в парламенті відстоювали:

· поділ Галичини на Західну (із центром у Кракові) і Східну (із центром у Львові);

· антифеодальні вимоги: ліквідація кріпосного права (не тільки в Галичині, а й на решті території), скасування викупних платежів феодалам за землю, ліквідацію монополії феодалів на володіння млинами, зниження державних податків, дозвіл селянам вільно користуватися соляними покладами та ін.

На підтримку цих вимог депутати-українці зібрали 200 тис. підписів, але рейхстаг лише частково їх задовольнив.

У грудні 1848 р. новий 18-літній імператор Франц-Йосиф, зібравши контрреволюційні сили, розпустив парламент.

Ліквідація кріпосного права

Ця подія стала одним із найважливіших рішень парламенту, затверджених імператором 7 вересня 1848 р. Закон надав селянам право власності на землю й громадянські права (обирати та бути обраним, самостійно вибирати місце проживання та ін.), скасував панщину, але встановив величезний викуп за землю, через що у феодалів залишилася більша частина землі, лісу та пасовищ, користування якими селяни змушені були відпрацьовувати (як на панщині) або вносити велику плату за нього; сам же викуп існував до початку XX ст.

Основні підсумки революції — поєднували в собі як прогресивні досягнення, так і феодальні пережитки.

Прогресивне: скасування кріпосного права; запровадження конституційного правління; уперше українці західних територій самовиразились як нація зі своїми інтересами й були представлені в парламенті; покладено початок політичній боротьбі населення цих земель за своє національне й соціальне звільнення.

Негативне: збереження монархії; розпуск парламенту; криваве придушення повстань; величезні викупні платежі й панування, як і раніше, феодального землеволодіння; розчленовування західноукраїнських земель за новою австрійською конституцією: Західна та Східна Галичина так і залишились об’єднаними й були віддані під владу Польщі; владу в Буковині віддали румунським поміщикам.

Консолідація українства на Буковині

Улітку 1848 р. могутній селянський рух розпочався в Буковині, внаслідок чого і тут австрійський уряд змушений був проголосити скасування панщини. До австрійського рейхстагу була подана петиція, під якою стояло 17 тис. підписів. У ній селяни вимагали не тільки адміністративно-державного поділу Галичини на українську та польську частини, але й запровадження української мови в школах. З ініціативи Лук’яна Кобилиці та інших селянських депутатів рейхстагу 1 листопада 1848 р. у Чернівцях відбувся з’їзд представників сільських громад усієї Буковини. Учасники з’їзду виступили проти намірів австрійського уряду адміністративно відокремити Буковину від Галичини. 16 листопада 1848 р. у містечку Вижниця Л. Кобилиця скликав багатотисячні збори й у своїй промові переконував людей у тім, що рейхстаг не може та й не хоче поліпшити долю українського селянства, тому слід самим добиватися справедливості. Так почалося повстання під проводом Л. Кобилиці.

Завдання 1. Заповніть таблицю ( письмово у зошитах)

 

Назва	Центральна рада народова	«Руський собор»	Головна Руська рада
Час, місце утворення
Мета діяльності
Представники

 

Завдання 2. Перегляньте відео та  дайте відповідь на питання: «Які б відбулися  події на західноукраїнських землях, якби влада Австрії не скасувала би кріпосне право?» ( усно)

Висновки: Весна у природі – короткотривала пора року, події «весни народів» відбувалися на західноукраїнських землях також недовго, але наслідки були вагомими. Найважливішими досягненнями в соціальній сфері стали скасування панщини та пожвавлення культурного руху.

У період революційних подій західні українці вперше здобули визнання своєї національної належності. Усі політичні сили, з власного бажання чи вимушено, визнали існування на цих землях українського народу з його національними прагненнями. Вирішальна заслуга в цьому була першої в ХІХ ст. української політичної організації – Головної руської ради. Вона відіграла свою історичну роль – об’єднала русинів, стала лідером і захисником їхніх прав. Те, що західні українці визнали Головну руську раду крайовим органом влади, засвідчило, що вона відповідала вимогам свого часу.

Домашнє завдання

1.Прочитати параграф відповідно до теми

2. Виконати онлайн-тести за посиланням:

join.naurok.ua - код доступу 3945419

Тема: Громадська опозиція російському царизму в Україні. Соціальні протести.

Дата: 16.10.2020

          

 

 Поширення західноєвропейських революційних ідей в Україні.

Після захисту своєї Вітчизни від наполеонівської навали, охоплені патріотичним натхненням російські й українські дворяни та офіцери ,селяни

 протягом 1813–1814 рр. брали участь у розгромі війська Наполеона в Європі. Перебуваючи в закордонних походах і несучи гарнізонну службу, вони

ознайомилися з життям європейських народів і вжахнулися неймовірною відсталістю своєї країни,необмеженою самодержавною владою, диким свавіллям і хабарництвом чиновників, варварським пануванням поміщиків, повною безправністю, страшною злиденністю та неосвіченістю народів Російської імперії.

 Повертаючись з війни царські власті примушували військових поселенців

і землю обробляти, і військової вправності набувати. Така подяка своїм підданим за героїчний порятунок Російської імперії ще більше обурювала молоде російське офіцерство.

1.            Масонство в Україні.

Дворяни та інтелігенти, незадоволені існуванням самодержавства та кріпацтва, почали об’єднуватися в таємні організації. Форма для них була запозичена в західноєвропейських масонів - релігійно-етичного об’єднання, яке зародилося ще в епоху Середньовіччя, а найбільше поширилося в період Великої французької революції наприкінці ХVІІІ ст.

Масо́нство (франкмасонство фр. franc-maçonnerie, англ. freemasonry, «вільне каменярство») - морально-етичний рух у вигляді закритої організації. Найбільш поширене означення масонства - це «система моралі, викладена в алегоріях та проілюстрована символами»; також - всесвітнє братство, всесвітній Орден: масони - це члени духовно-етичних організацій «вільних каменярів»

Робота з таблицею:

                                                                                              

1822 р. Олександр І заборонив діяльність масонських лож і таємних організацій на території Російської імперії

 

2.            Діяльність  декабристів в Україні.

     Розгортання політичних таємних товариств декабристів (за російською назвою місяця грудня - «декабрь», у якому вони виступили проти самодержавства, рух отримав назву «декабристський»)стала й Україна. Адже тут, поблизу російсько-австрійського кордону, дислокувалася 160 тисячна російська армія.

     На початку 20-х років ХІХ ст. в Україні сформувалися дві таємні декабристські організації. У Києві - Південне товариство, у Новограді-Волинському - Товариство об’єднаних слов’ян. У 1825 р. воно ввійшло до складу Південного товариства. Північне товариство діяло в столиці Росії - Петербурзі.

 

 

Повстання Чернігівського полку.

Керівництво Північного товариства вирішило виступити 14 грудня 1825 р. - у день складання присяги новому цареві Миколі І. Напередодні повстання з Петербурга до Москви й українських міст були відряджені посланці із закликом підтримати повстання. Тим часом у м. Тульчині 13 грудня було заарештовано керівника Південного товариства - Павла Пестеля. Незабаром надійшла звістка про поразку повстанців у Петербурзі. Однак це не зупинило керівників Васильківської управи: підполковник Сергій Муравйов Апостол (онук гетьмана Данила Апостола) і підпоручик Михайло Бестужев Рюмін вирішили підняти повстання в Чернігівському полку. Воно розпочалося 29 грудня в с. Триліси, де стояла одна рота Чернігівського полку. (Полк тоді дислокувався в м. Василькові та

навколишніх селах). Звідти керівництво планувало рухатися на Київ або Житомир. У Києві заарештували кількох солдатів на чолі з офіцером, направлених до Києва, щоб загітувати місцевий гарнізон приєднатися до повстанців. Довідавшись про це, керівники повстання вирішили спрямувати Чернігівський полк на Волинь, щоб там об’єднати сили Новоград-Волинською управою

(Товариством об’єднаних слов’ян). Однак 3 січня шлях на захід їм перекрила гусарська дивізія. Повстанці сміливо рушили на гусар, сподіваючись, що ті до них приєднаються. Тим часом дивізійна артилерія відкрила зустрічний вогонь

через що повстанці відразу зазнали відчутних втрат.

Усього в бою було поранено й убито 50 повстанців. Решту - 895 солдатів і унтер офіцерів - заарештовано. Так повстання Чернігівського полку, не підтримане іншими декабристськими управами, зазнало поразки.

Керівників повстання С. Муравйова-Апостола і М. Бестужева-Рюміна стратили. Інші декабристи - учасники повстання - були заслані в Сибір на каторгу.

 

3.     Соціально – економічне становище українського населення.

Причини наростання селянського руху

Головною причиною посилення селянських протестів, які перетворилися на широкий селянський рух, стало посилення феодального визиску селянства. Він прирікав селян на тяжку підневільну працю, злидні, духовну темряву.

Посилення селянського протесту зумовлювало й жорстоке поводження поміщиків, свавілля чиновників. Активізацію селянського руху спричинила й політична нестабільність, викликана походом армії Наполеона, виступами декабристів, російсько-турецькими війнами, польським повстанням 1830-1831 pp.

Історичний факт.

Ці відносини перетворювали кріпаків на людей з новою психологією і світобаченням. Імперське жандармське відомство в 1827 р. привернуло до цього увагу царя Миколи І: «Стикаючись із казенними селянами і мешкаючи за згодою своїх панів у містах, кріпаки мимоволі навчаються цінувати ті переваги, якими користуються вільні стани. Треба зазначити, що кожний кріпак, якому вдалося своєю працею заощадити кілька тисяч рублів, використовує їх передусім на те, щоб купити собі волю».

Проте заощадити «кілька тисяч рублів» могли лише одиниці. Решта ж, відчувши смак волі, усе менше терпіла поміщицьку сваволю та все частіше протестувала проти феодальних відносин.

Водночас із соціально-економічними передумовами на піднесення селянського руху впливали й релігійний та етнічний чинники. Якщо переважною частиною сільського населення були українці, то поміщиками й урядовцями були, зазвичай, росіяни, поляки, мадяри, румуни. Це призводило до значного посилення соціального протистояння.

Відігравала також свою роль історична пам'ять українського народу про козацьку звитягу та волю, яка спонукала селян до соціального протесту.

Випереджальне завдання.

Учень підготував  таблицю «Посилення національного і соціального гніту», яку пропонує увазі однокласників.

Таблиця «Посилення національного і соціального гніту»

 

Форми і характер соціальних рухів.

Подання скарг було найпоширенішою формою селянського протесту. Незважаючи на те, що царський уряд під загрозою покарання різками заборонив кріпакам скаржитися, вони все частіше зверталися до властей і «доброго царя-батечка» з проханням захистити їх від утисків і сваволі поміщиків.

Очікуючи на розгляд скарги та відновлення справедливості, селяни відмовлялися відробляти панщину та виконувати інші повинності, не  сплачували оброк. Проте земські справники, предводителі дворянства і губернатори лише створювали видимість справедливого розслідування, зазвичай стаючи на бік поміщика, звинувачували й карали селян за непослух.

Не задовольнивши свої вимоги законним шляхом, селяни вдавалися до рішучіших дій. На панське свавілля та звірячі катування вони часто відповідали підпалами поміщицьких садиб. У деяких поміщицьких маєтках пожежі спалахували щороку, а то й по кількаразів на рік.

Історичний факт.

За 1822-1833 pp. в Сибір з українських губерній за підпали було заслано 176 осіб. Протягом 1832-1860 pp. лише в одній Подільській губернії суди розглянули 53 справи про підпали.

Траплялися випадки, коли селяни-месники, за згодою громади чи керуючись непереборною жагою помсти, фізично розправлялися з найжорстокішими поміщиками. Іноді громади вдавалися до звичаєвого суду й публічно страчували своїх мучителів. Після цього селяни, як правило, утікали з насиджених місць, не сподіваючись на справедливе розслідування властей. Утікали поодинці, сім'ями, великими групами, іноді навіть цілими селами. Хоча впійманих уряд зазвичай засилав у Сибір, їхня кількість із року в рік зростала.

Історичний факт.

Лише в Київській губернії в 1816 р. перебувало в розшуку 25 тис. селян. Звідти ж протягом 1848-1850 pp. утекли від поміщиків майже 30 тис. кріпаків.

Пильно спостерігаючи за наростанням селянського руху, жандармське управління в 1839 р. в доповіді цареві дійшло висновку: «Кріпацьке становище селян - пороховий льох під державою». Найяскравіше про це свідчили виступи селян зі збройним опором військовим каральним командам.

Робота з підручником. Учні  опрацьовують матеріал підручника - пункт 2 (сторінки 79 – 80).

Історичний факт.

За неповними даними, протягом 1797-1825 pp. в Україні сталося понад 100 виступів кріпаків, а за 1826-1847 pp. - 250. Загальна кількість виступів протягом 1800-1860 pp. становила 2400.

Траплялися випадки, коли селянські заворушення тривали впродовж кількох років. На Волині в маєтку поміщиці Закашевської селяни відмовлялися виконувати панщину протягом 1811-1847 pp. На Київщині селяни с. Підвисокого Уманського повіту чинили опір феодальному визиску протягом 1811-1826 pp. Лише введений у село військовий загін, провівши масові арешти, примусив селян скоритися. Звичними стали виступи державних селян Правобережжя. Вони відмовлялися відробляти панщину та виконувати інші повинності.

Державні селяни та козаки виступали проти перетворення їх на військових поселенців. Так, у 1817 р. повстали козаки Бузького козацького війська. Усі 6 тис. осіб відмовилися віддати свої козацькі прапори і взялися за зброю. Царський уряд зумів придушити виступ повстанців, кинувши проти них 10 тис. військовиків з гарматами.

Улітку 1819 р. виступили військові поселенці Чугуївського уланського полку і зажадали ліквідації військових поселень. До них приєднався Таганрозький уланський полк і селяни навколишніх сіл. Повстанці побили й вигнали військових начальників і тримали під контролем свої території понад місяць, поки на придушення прибув наглядач військових поселень О. Аракчеєв із військом та 12 гарматами. Дві тисячі чоловік були заарештовані. Були засуджені на смертну кару 204 поселенці, яку Аракчеєв замінив побиттям шпіцрутенами. Сорок повстанців отримали по 12 тис. ударів палицями, від яких померли 20.

 

4.            Польське повстання 1830–1831 рр. і Україна

       Після перемоги над армією Наполеона Росія посилила підпорядкування

Польщі. За рішенням Віденського конгресу 1815 р. більша частина її території

з Варшавою перейшла під владу Росії. Хоча Польща була проголошена Королівством Польським і отримала свою конституцію та право скликати сейм, великий князь Костянтин - намісник російського царя у Варшаві - управляв нею одноосібно й самочинно.

Польська шляхта, 17 листопада 1830 р. підняла у Варшаві повстання.

Зважаючи на виникнення волелюбних настроїв у свідомості російського дворянства, польські шляхтичі проголосили своє славнозвісне гасло: «За нашу і вашу свободу!» Боротьба поляків за свободу знайшла відгук у серцях солдатів та офіцерів російської армії. Кілька сотень українців, білорусів і росіян добровільно приєдналися до повстанців і зі зброєю в руках боролися разом із ними проти царських військ.

Однак повстання було приречене на поразку. І не лише тому, що Російська

імперія була дуже сильною. Причина поразки крилася в планах верхівки повстанців. Польські шляхтичі, особливо магнати, звільнивши Польщу, не збиралися звільняти своїх селян з-під влади феодалів, відмовлятися від своїх привілеїв, а тим більше наділяти селян землею. Така політика Національного уряду дуже швидко відштовхнула від повстанського керівництва його головну опору - польське селянство й солдатів.

 

 

VІ. Домашнє завдання.

1.                   Опрацювати §6

2.                   Заповнити таблицю.

 

Прояви національного гніту

Прояви соціального гніту

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                    Дата 23.10.2020

                                                                                                   

 Тема. Початок українського національного відродження 

                                                    

Вивчення нового матеріалу.

   1.  Початок українського національного відродження

Одним з основних проявів національного відродження українців стало формування національної свідомості, пов`язаної з почуттям  своєї самодостатності, окремішності, власного героїчного минулого. Національна свідомість українців у тяжкі часи живилася думами, легендами, переказами, піснями. То була жива нитка, що пов`язувала українців з їхніми предками – козаками і селянами , надихала кращих синів і дочок народу на боротьбу за національне відродження.

 

                          Поняття

Суспільно-політичний рух- своєрідна форма вияву політичної активності людських мас. Спільна діяльність людей,що різняться своїми ідейними засадами, цілями та способами досягнення мети, кількістю та роллю у політичному житті.

Автономія- самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальним державним законом(Конституцією)

Українська національна ідея- усвідомлення українцями себе як окремої нації, народу з власною історією, мовою, культурою, власними ідеями, поглядами на майбутнє України.

Менталітет – внутрішній, інтелектуальний світ індивіда, його духовність; характерний для суспільної групи, спосіб мислення, світосприйняття, психологія.

Панславізм – культурна і політична течія серед слов`янських народів, в основі якої лежить уявлення про етнічну і мовну спорідненість слов`ян, необхідність їх політичного об`єднання.

Політична партія – політична організація,яка виражає інтереси певної соціальної групи, прагне досягнення певних цілей: оволодіти державною владою, впливати на формування та політику державних органів.

 

Перша хвиля національного відродження.

 

«Початок українського відродження традиційно пов'язують з виходом у світ першої частини «Енеїди»  Івана Котляревського (1798)- першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою.  Хоч «Енеїда»  була новим явищем української культури, а все ж таки явищем, глибоко вкоріненим у минулу епоху - козацьку добу.   На рівні нового українського дворянства, потомків  козацької старшини славне минуле України пов'язувалося з пам'яттю про козацьку державу – Гетьманщину. Колишня козацька еліта в Лівобережній Україні й Слобожанщині стала головним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII- початку XX ст. Майже всі політичні діячі, вчені і письменники цього часу вийшли з козацької старшини.

 

В. Каразін і Харківський університет.

 

«Ініціатором створення Харківського університету був місцевий поміщик В. Н. Каразін. На роботу в університет  Каразін запросив багатьох відомих людей, зокрема Й. -В. Гете, П. C. Лапласа та Й. Г. Фіхте. Навіть ті, хто приїхав, забезпечили університету високий рівень викладання. З Ієни, що була тоді одним із центрів європейської гуманітарної культури, в Харків за рекомендацією Гете і Шіллера приїхав Йоган Баптіст Шад (1758-1834), філософ хоча й не дуже оригінальний, але принаймні належний до німецької інтелектуальної еліти. На викладання математики з Петербурга запрошено T. Ф. Осиповського (1765-1832). Осиповський , випускник Володимирської семінарії, працював у столичному педагогічному інституті школи, читав курс математики та небесної механіки на рівні найкращих світових досягнень. Враховуючи, що підручників не було і Осиповському доводилося писати все самостійно, його переклад «Небесної механіки»  Лаплаca і курси диференційного, інтегрального та варіаційного числень були унікальними вРосійській імперії. З 1813 p. T. Ф. Осиповський був ректором Харківського університету».

 

 

 

«Політичні настрої автономістів найкраще відображено у трактаті «История Русов» -  першій великій naм’ ятці модерної української  політичної думки. Дата створення та  автор її лишаються невідомими.  Ймовірно, вона була написана на Новгород-Сіверщині, між 1815-1835 p. «Историю Русов»  було віднайдено в одному з родинних архівів 1828 p.,  у 1830-1840-х роках вона поширювалася у рукописних копіях,  а в 1846 p. ii опублікував у Москві український історик Осип Водянський . Книга мала виразне антипольське й антиросійське спрямування, а її головною ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави (1654). «История Русов»  мала величезний вплив на подальше формування ідеології українського національного руху.

 

 

 

3.Кирило-Мефодіївське братство

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства

                                                                    

 «Ідеологія Кирило- Мефодіівського братства була синтезом ідеї трьох рухів: українського автономістичного, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Відчутним у його діяльності було християнське спрямування, що позначилося на виборі патронів товариства - св. Кирила і Мефодія, які спрямували слов'ян у християнство, формі самої організації, яка наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі кирило –мефодіївців – «Книзі буття українського народу» (інша назва – «Закон божий»).

 Автором «Книги буття…» вважається Микола Костомаров. Центральним моментом у програмному документі братства було наполягання на необхідності досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності, які у «Книзі буття»  поєднуються з почуттям українського патріотизмy.  У ній розвивалася ідея українського месіанства: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, а водночас - і найбільш волелюбний та демократичний, звільнить росіян від їхнього деспотизму, а -  поляків від аристократизм у.

 У автобіографії Костомаров  пізніше признавався, що федерацію слов'янських народів братчики уявляли собі на зразок стародавніх грецьких республік або Сполучених Штатів Америки.  «Книга буття» закінчувалася словами: «l встане Україна з своєї Могили і знову  озоветься до всіх слов` ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не залишиться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні зверхності, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в хорутан  [ хорватів], ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде непідлеглою Речі Посполитій в союзі слов’янськім.»

 

 

Домашнє завдання

1. Опрацювати §5

3. Підготувати короткі історичні довідки за персоналіями : О. Ланжерон, І.Котляревський, І.Орлай, В. Лукашевич, М. Новиков та ін.

Клас: 9

 

Дата: 15.01.2021

 

Тема: Освіта і наука, музика і театр

 

Вивчення нового матеріалу

 

Умови розвитку української культури в першій половині 19 ст.

• Вплив бездержавності на культурний рівень населення. Поділ українських земель між двома імперіями - Російською та Австрійською.

• Здійснення російським урядом політики асиміляції українців.

• Потурання австрійським урядом політиці полонізації в Галичині, мадяризації в Закарпатті та румунізації на Буковині, здійснюваній елітами.

• Нерівномірність розвитку культури в різних регіонах.

• Стимулювання процесом національного відродження розвитку літератури, досліджень у галузі фольклористики, мовознавства, етнографії, історії.

• Становлення й утвердження української літературної мови на народній основі в красному письменстві та драматургії.

• Підтримка греко-католицькою церквою культурного розвитку галицьких і закарпатських русинів.

• Створення умов для розвитку національної культури в західноукраїнських землях після «Весни народів» 1848-1849 рр.

• Зростання потреб суспільства в освіті: розвиток промисловості й сільського господарства потребував від працівників певних загальних і фахових знань.

2. Які навчальні заклади діяли в українських землях

Мережа закладів освіти в підросійській Україні в першій половині 19 ст. складалася з парафіяльних шкіл, повітових училищ, гімназій, ліцеїв та університетів. Парафіяльні школи призначалися для дітей «найнижчих станів», повітові училища - дворян, купців, урядових службовців, ремісників та інших заможних жителів міст; гімназії, ліцеї та університети - здебільшого для дітей дворян. Початкову освіту надавали парафіяльні школи і повітові училища. У 1856 р. в підросійській Україні діяло 1320 парафіяльних та повітових шкіл і училищ. У парафіяльних школах навчання тривало 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Дітей тут навчали (російською мовою) читати, писати, перших дій арифметики, основ православної віри.

Середню освіту давали гімназії, що діяли в усіх губернських і окремих повітових містах. Першою в Україні в 1804 р. відкрилася Одеська комерційна гімназія.

За реформою освіти 1774 р. в західноукраїнських землях діяли дво- або трикласні «тривіальні» (у містечках і великих селах) та чотирикласні «головні» й «нормальні» (неповносередні) школи (в окружних і великих містах). Крім того, громади мали право утримувати власним коштом парафіяльні школи, так звані дяківки. Це єдині школи, у яких навчання відбувалося українською мовою. Освіта в цих школах зводилася до читання церковних книг, часом до письма, якщо сам дяк умів писати. Учителі нормальних, головних і тривіальних шкіл отримували платню від уряду, вважалися за урядовців, мали право носити мундир.

      У 1840-х рр. у Східній Галичині відкрито вісім гімназій, на Буковині - одну (у Чернівцях). На Закарпатті в 1850-х рр. було вже дев’ять невеликих гімназій.

 

Середню освіту в західноукраїнських землях надавали гімназії. Першу так звану академічну гімназію засновано у Львові 1784 р. Вона стала підготовчою школою для Львівського університету.

На початку 19 ст. єдиним вищим навчальним закладом в Україні лишалася Київська академія. Проте від другої половини 18 ст. Київську академію заходами імперського уряду було перетворено на становий духовний навчальний заклад, а 1817 р. взагалі закрито, а через два роки на її основі відкрито Київську духовну академію. У Харкові зусиллями Василя Каразіна й коштом місцевого дворянства, купецтва та міщанства у 1805 р. засновано університет (тепер Харківський національний університет імені В. Каразіна).

У 1834 р. відкрито університет у Києві (з офіційною назвою «Університет Св. Володимира», нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Першим ректором університету став Михайло Максимович. Більшість перших викладачів і професорів університету були переведені з Кременецького ліцею. Навчання в Київському, як і в Харківському, університеті протягом усього 19 ст. провадилося на чотирьох факультетах: історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному, медичному.

У західноукраїнських землях від 1784 р. працював університет у Львові. Доступ до навчання мали вихідці зі шляхетних родин, діти духівництва і чиновників. Викладання відбувалося латинською, німецькою та частково польською мовами. У 1817 р. тут навчалося 869 студентів.

У першій чверті 19 ст. в підросійській Україні з’явилися вищі навчальні заклади, що об’єднували гімназійний та університетський курси: Кременецький ліцей, Рішельєвський ліцей в Одесі, Гімназія вищих наук у Ніжині. Так, Рішельєвський ліцей мав чотири відділи: фізико-математичний, камеральний (на якому викладали сільськогосподарські та природничі науки), юридичний і загальних предметів. У 1828-1855 рр. при ньому існував Інститут східних мов (арабської, турецької та перської), який готував перекладачів для військових і адміністративних установ. Згодом Рішельєвський ліцей реорганізовано в Новоросійський університет (1865).

У 1817 р. у Львові відкрито реальну (торговельну), а 1844 р. - технічну академії. Тут готували спеціалістів для промисловості й торгівлі. У Чернівцях від 1826 р. працював ліцей. На Закарпатті не існувало жодного вищого чи спеціального навчального закладу.

3. Кому завдячує своїм становленням українська наука

Науково-дослідні роботи зосереджувалися в університетах і ліцеях. Активно розвивалися в Україні природничі й точні науки. Видатним організатором математичної освіти в першій половині 19 ст. був Тимофій Осиповський - професор Харківського університету, який відіграв велику роль у розвитку математики, фізики й астрономії. Він підготував тритомний курс математики, який тривалий час був основним вітчизняним підручником, виховав цілу плеяду математиків. Вагомий внесок у розвиток математичної науки належить Михайлу Остроградському. Його глибокі наукові праці, присвячені теоретичним питанням аналітичної геометрії, математичного аналізу, теорії чисел, аналітичної механіки, протягом кількох десятиліть визначали математичне життя Росії. У 1810 р. Василь Каразін висунув проект формування мережі метеорологічних станцій і використання їхніх спостережень (передбачення посух, похолодань, бур тощо). У с. Кручик на Харківщині він створив першу в Україні метеорологічну станцію. Окрім того, цього вченого та громадського діяча називають винахідником сушильних апаратів, технології видобування селітри, конструктором сільськогосподарських машин.

Відомим ученим-природознавцем був М. Максимович, який опублікував чимало наукових праць з ботаніки, зокрема й двотомну книжку «Основи ботаніки», - недарма його вважають одним з основоположників вітчизняної ботаніки. Водночас М. Максимович був справжнім ученим-енциклопедистом - автором понад 100 наукових праць з різних галузей знань: фольклористики, етнографії, мовознавства, історії та археології. Ви вже знаєте, що його діяльність у галузі збирання й опрацювання українських народних пісень започаткувала окрему наукову галузь - українську фольклористику.

Значний поступ зробила історична наука. Справу Д. Бантиша-Каменського продовжив Микола Маркевич - автор однієї з узагальнювальних праць з історії України, п’ятитомної «Історії Малоросії», у якій історію України висвітлено від найдавніших часів до кінця 18 ст. Вона вийшла друком у 1842— 1843 рр.

Наприкінці 30-х - у 40-х рр. розпочав свою наукову діяльність як історик Микола Костомаров. Загалом його наукова спадщина складається з 21 тому історичних досліджень. В Одесі зусиллями Аполлона Скальковського було створено перше дослідження з історії запорозького козацтва («Історія Нової Січі»), яке побачило світ у 1841 р.

У 1835 р. з ініціативи М. Максимовича в Києві було створено Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей, який координував і спрямовував археологічні дослідження. У 1843 р. його функції передано новій установі - Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (неофіційна назва Київська археографічна комісія), яка зібрала неоціненний документальний матеріал з історії України. У цій комісії працював, зокрема, Т. Шевченко, запрошений до неї як художник для зарисовування археологічних пам’яток.

Словник

Археографія - наука, що належить до спеціальних історичних дисциплін і займається пошуком, описуванням та публікацією писемних історичних джерел.

Київська археографічна комісія проводила пошукову діяльність в архівах державних установ і монастирів, приватних архівах, у бібліотеках Правобережної України, а також у Москві, Петербурзі, Варшаві тощо. Основним її здобутком за 78 років існування стало видання десятків томів найцінніших джерел з історії українського та інших народів. На основі зібраних нею матеріалів і документів у 1852 р. при Київському університеті створено Київський центральний архів давніх актів.

У заснованому в 1839 р. в Одесі Товаристві історії та старожитностей цінними для української науки виявилися дослідження грецької колонізації Причорномор’я та Криму, історії Запорожжя.

Прочитайте фрагмент документа. 1. Яку мету переслідував царський уряд, схвалюючи створення Київської археографічної комісії? 2. Чому наслідки діяльності комісії виявилися значною мірою протилежними очікуваним?

З подання попечителя Київського навчального округу міністрові народноїосвіти про перетворення Київського комітету для розшуку старожитностей на філію Петербурзької археографічної комісії (1840): «Визнаючи потребу збереження в західних губерніях "русских" старожитностей як очевидного доказу прав імперії на володіння країною, що споконвіку належала племені Св. Володимира, Ваша Високоповажносте вказали ясно шлях, яким повинні слідувати виконавці припису Вашого».

Поміркуйте, чому під час перекладу з російської мови слова «русских» у цьому фрагменті виникли проблеми. Чому не можна було його перекласти як «російських» чи «руських»?

4. Як відбувалося становлення національного театру і музики

Центрами театрального життя в Україні в перші десятиліття 19 ст. були Харків і Полтава. Харківський театр складався з професійної трупи, до якої входили талановиті актори, зокрема Михайло Щепкін. Активну участь в театральному житті брав Григорій Квітка-Основ’яненко. У 1812-1821 рр. він був організатором і керівником Харківського професійного театру. Для театральних постановок Квітка-Основ’яненко написав твори «Сватання на Гончарівці» (1835) і «Шельменко-денщик» (1838).

 

У 1818 р. театральна трупа Харкова переїхала до Полтави, де розпочав свою діяльність театр, керівником якого було призначено І. Котляревського. Репертуар театру, що складався здебільшого з російських п’єс, перекладних французьких і німецьких мелодрам та водевілів, не міг задовольнити письменника, і він створив музичну драму «Наталка Полтавка». Саме цій п’єсі судилося стати першим твором нової української драматургії. Вона ознаменувала народження нового виду музичної драматургії, який безпосередньо виріс на ґрунті національних мистецьких традицій. В основі п’єси лежав принцип чергування розмовних діалогів з музичними (а точніше - пісенними) номерами - загалом у творі 22 пісенні партії, серед яких популярні народні пісні та пісні літературного походження, зокрема й славнозвісна пісня Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права». У 1819 р. на сцені полтавського театру з успіхом відбулася прем’єра «Наталки Полтавки». Того самого року також відбулася прем’єра водевілю «Москаль-чарівник», написаного І. Котляревським. Ці постановки започаткували історію професійного українського театру.

Провідним актором полтавської трупи і першим українським професійним актором, для якого І. Котляревський спеціально написав роль виборного Макогоненка («Наталка Полтавка») та козака Чупруна («Москаль-чарівник»), був М. Щепкін. Між іншим, саме в Полтаві І. Котляревський ініціював викуп видатного актора з кріпацтва.

Інший відомий актор тих часів - Карпо Соленик. Своє життя він присвятив служінню саме українському театру, відмовившись виступати на російській імператорській сцені.

Основи українського професійного театру на теренах підавстрійської України започаткував священик Іван Озаркевич. У травні 1848 р. аматорський театр у Коломиї, співзасновником і керівником якого він був, поставив першу в Галичині українську виставу - «Наталку Полтавку». І. Озаркевич адаптував п’єсу до життя покутських українців під назвою «На милування нема силування». За словами І. Франка, «І. Озаркевичеві хотілося подати Котляревського галичанам не в оригіналі, а в підгірськім кептарі». У жовтні того самого року І. Озаркевич повторив цю виставу у Львові на З’їзді руських учених. Власне ця подія, на думку І. Франка, започаткувала український театральний рух у Галичині.

Перша половина 19 ст. - період формування національної музики. Її джерелом була народна пісенна творчість. Різноманітні обробки українських народних пісень стають у цей час одним з основних жанрів. Так, у перші десятиліття 19 ст. відбулося становлення пісні-романсу. Найяскравішим її зразком, що набув особливої популярності, є пісня «Віють вітри» Наталки Полтавки з однойменного твору І. Котляревського. Від кінця 18 ст. з’являються перші окремі записи популярних українських мелодій. Публікації нотних збірок народних пісень дали поштовх розвитку музичної культури.

Високого рівня досягла майстерність хорового партесного (багатоголосного) співу, який поступово виходить за межі суто культового призначення.

Його світська тематика насамперед виявлялася в хорових обробках народних пісень.

Якщо в попередні періоди у професійній музиці панівною була церковна, то в 19 ст. першорядною стає світська музика і розвиваються всі жанри, представлені на той час у європейському музичному мистецтві (хорова, симфонія, камерно-інструментальна та камерно-вокальна музика, опера).

На початку 19 ст. в українській музиці з’являються перші симфонічні твори (виконуються великими оркестрами) і камерно-інструментальні твори (виконуються камерними ансамблями). У 1809 р. була виконана симфонія невідомого автора, написана з нагоди відкриття театру в Одесі. Вона була побудована на мелодіях українських народних пісень, майстерно оброблених композитором.

У той період зароджується українське національне оперне мистецтво. Автором першої української національної опери був оперний співак, композитор Семен Гулак-Артемовський. У 1862 р. він створив оперу «Запорожець за Дунаєм», прем’єра якої відбулася наступного року на сцені Маріїнського театру в Петербурзі. Сюжет опери та її лібрето композитор створив за участю М. Костомарова.

Виникає і українська національна композиторська школа. Одним із перших українських професійних композиторів був Михайло Вербицький. Йому належать понад сорок духовних композицій. М. Вербицький створив музику до більш ніж двадцяти театральних п’єс, є автором дванадцятьох симфонічних увертюр-симфоній, музика яких виразно утверджувала національний стиль.

Домашнє завдання:

1.     Прочитати § 10-11 (читати ті пункти параграфів, які є в темі)

2.     Опишіть фактори, які впливали на розвиток української культури( тези)

 

 Клас: 9

Дата: 19.01.2021

Тема. Розвиток української мови і літератури. Тарас Шевченко.

 

Вивчення нового матеріалу.

 

 

1. Що визначало розвиток української літератури в першій половині 19 ст.

Українську літературу від кінця 18 ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нових героїв і нового мовного оформлення - твори, на відміну від давніх, написані сучасною українською літературною мовою, тобто літературною мовою, в основі якої лежить жива, розмовна українська мова.

Найяскравіші представники літератури кінця 18 ст. - 40-х рр. 19 ст. - І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка і, безперечно, Т. Шевченко.

 

Словник

Реалізм - художній напрям і метод, в основі якого лежить настанова на правдиве відтворення дійсності задля розкриття взаємин людини й суспільства, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу, характеру особистості.

Основні творчі методи літератури цього періоду - просвітницький реалізм і романтизм; основні жанри - бурлескно-травестійна поема, байка, балада, соціально-побутова п’єса, сентиментальна повість, про які ви знаєте з уроків української літератури.

У 40-60-х рр. 19 ст. тематика літературних творів пов’язана з найгострішою суспільно-політичною проблемою тих років - кріпацтвом і пошуком шляхів боротьби з ним. Розширюється і поновлюється ідейно-художня й жанрова палітра літератури. Утверджується принцип художньої правди як вірності самому життю, його фактам і типовим образам. Видозмінюється художній погляд на світ і спосіб його зображення - основним творчим методом став реалізм, який у творчості Т. Шевченка набув гостро-викривального спрямування. Не втрачає позицій і романтизм. Провідними жанрами цього періоду були поетичні (Т. Шевченко, П. Куліш) та прозові (П. Куліш, Марко Вовчок).

2. Кого вважають першими класиками нової української літератури

Слава основоположника художньої прози в новій українській літературі належить Григорію Квітці-Основ’яненку. Його прозові твори склали дві збірки «Малоросійських повістей» (1834, 1836-1837), до яких увійшли найвідоміші повісті «Конотопська відьма» і «Маруся». Г. Квітка-Основ’яненко був також одним із засновників жанру соціально-побутової комедії. Визнання драматурга йому принесли п’єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик».

Як письменник Петро Гулак-Артемовський уславився байками і романтичними баладами, започаткувавши в новій українській літературі відповідні жанри. Зокрема, хрестоматійною є його байка-казка «Пан та собака» (1818), що має яскраве антикріпосницьке, гуманістичне й просвітницьке спрямування. П. Гулак-Артемовський був також майстром літературного перекладу. Його балада «Рибалка», написана за мотивами твору Гете, - один з найяскравіших зразків романтичної поезії.

 

 «...Набув безсмертя як народний український поет; ніхто не перевершив його в знанні усіх відтінків української народності й у незрівнянному мистецтві передавати їх поетичними образами і чудовою народною мовою» (М. Костомаров).

 

Євген Гребінка писав романи та повісті російською мовою, більшість яких спіткало забуття.

Справжню літературну славу здобув невеликим українськомовним доробком - байками. Кілька десятків цих творів були настільки оригінальними й мовно вишуканими, що стали окрасою класичної української літератури.

Початок нової української літератури в західноукраїнських землях пов’язують з діяльністю учасників гуртка «Руська трійця» Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем, зокрема з виходом друком альманаху «Русалка Дністрова».

Особливе місце в літературі тієї доби належало Пантелеймонові Кулішу. Він зажив слави першого професійного українського літературного критика й творця українського правопису, чимало правил якого діють і нині. У 1857 р. П. Куліш видрукував український буквар - «Граматку» - перший підручник для навчання письма й читання живою українською мовою в Російській імперії. Непроминальне значення мали його переклади українською мовою творів Шекспіра, Байрона, Гете. Разом з І. Пулюєм П. Куліш є автором першого повного перекладу Святого Письма. Тож цілком заслужено П. Куліша називають ще й батьком українського художнього перекладу.

Проте в історію української літератури П. Куліш увійшов насамперед як автор першого в українській літературі історичного роману «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Задум написати роман виник у П. Куліша ще в 1843 р., а через три роки було створено два тексти «Чорної ради» - український і російський. Проте з відомих причин (пригадайте яких) твір не публікувався. Роман побачив світ у 1857 р. Джерелом роману називають «Літопис Самовидця», у якому є розповідь про зазначену подію.

Т. Шевченко захоплено писав Кулішеві: «Спасибі тобі, Богу милий, друже мій великий... за “Чорну раду”. Я вже її двічі прочитав, прочитав і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі.

Добре, дуже добре ти зробив, що подарував “Чорну раду” по-нашому».

Важливе значення для розвитку української літератури, зокрема прози, мала творчість Миколи Гоголя. На початку 1830-х рр. виходять друком писані російською мовою, але українські за змістом твори письменника. Зокрема, у збірці повістей та оповідань «Вечори на хуторі біля Диканьки» на тлі захопливих пригод автор змальовує український побут і звичаї, історичне минуле України. Українське походження Гоголя (народився письменник

 «...Перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків і літератур європейських» (І. Франка).

 

 «Гоголь не перестає бути українцем не тільки в “Вечорах" і “Миргороді”, але й у “Мертвих душах”» (М. Драгоманов).

у Великих Сорочинцях на Полтавщині, був праправнуком полковника часів Хмельниччини й Руїни Остапа Гоголя) відобразилося у тематиці та змісті й інших його творів. Повість-епопея «Тарас Бульба» зі збірки «Миргород» 1835 р. оспівує героїчні сторінки історії українського козацтва. М. Гоголь, за його власним свідченням, упродовж п’яти років збирав різноманітні друковані й рукописні матеріали, пов’язані з історією України.

Прочитайте фрагменти джерел. 1. Про які плани М. Гоголя свідчить фрагмент першого джерела? 2. Як висловлення письменника в листах характеризують його ставлення до України?

З листа М. Гоголя до О. Пушкіна (грудень 1833 р.): «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір'їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!.. До речі, мені пише Максимович, що хоче залишити Московський університет та їхати в Київський... Порадійте знахідці: я дістав літопис без кінця, без початку, про Україну, писаний, за всіма ознаками, в кінці 17 ст.».

З листа М. Гоголя до М. Максимовича (грудень 1833 р.): «Дякую тобі за все: за лист, за думки в нім, за новини. Уяви, я також думаю: Туди! Туди! У Київ! У давній, прекрасний Київ! Він наш, він не їхній! Неправда! Там або навколо нього робилися справи старовини нашої. Я працюю, я всіма силами намагаюся, але мене обіймає жах: можливо, я не встигну! Так, це славно буде, якщо ми займемо з тобою київські кафедри: багато можна буде зробити добра. Але мене турбує, що це не здійсниться. Говорять, що дуже багато призначено луди якихось німців. Це також не дуже приємно. Хоч би для святого Володимира побільше слов'ян».

Поміркуйте, що дає підстави для пропонованого висновку. Наведіть кілька аргументів на підтвердження або спростування викладеної думки.

«...Тарас Бульба зробив на мене таке враження, що я цілими днями не міг ні про що думати, як тільки про запорожців у червоних жупанах з оселедцями на голові; вечорами я довго не міг заснути і все мріяв, як Колумб, найти нову землю і там заснувати Запорозьку Січ... Якби "Тарас Бульба" був одразу написаний українською мовою, то українське відродження розвивалося б зовсім іншими темпами і мало б більший успіх» (Є. Чикаленко).

Іван Котляревський (1769-1838)

Виходом з друку перших трьох частин «Енеїди» І. Котляревського 1798 р. започатковано історію нової української літератури й засвідчено появу сучасної української літературної мови, адже вперше для написання літературного твору автор звернувся до живого усного мовлення народу.

На 20-40-ві рр. 19 ст. припадають перші спроби наукового вивчення української мови. Першою граматикою народнорозмовної української мови, як ви вже знаєте, була видрукувана 1818 р. «Граматика малоросійського наріччя» О. Павловського. У ній уперше описано фонетичну систему й морфологічну будову живої української мови. З’явилися граматики української мови в Галичині та на Закарпатті. У 1830 р. видано латинською мовою працю «Граматика слов’яно-українська» М. Лучкая, у якій граматику української мови порівняно зі старослов’янською. Найзмістовнішою серед інших подібних праць вважають «Граматику руської мови» Я. Головацького, опубліковану 1849 р.

Новим етапом у розвитку сучасної літературної мови стала творчість Т. Шевченка, яка засвідчила орієнтацію на весь українськомовний територіальний та історичний обшир. У творчості Т. Шевченка знайшла органічне продовження книжна традиція; поет не тільки розширює тематичні та стильові межі українського слова, а й знаходить місце для церковнослов’янізмів і лексичних запозичень.

Чим книжна літературна староукраїнська мова відрізнялася від сучасної української літературної мови?

4. Як літературні твори Т. Шевченка сприяли формуванню української національної ідеї

Вихід у світ 1840 р. «Кобзаря» Тараса Шевченка започаткував новий етап у розвитку української літератури й мови. Проте вірші Шевченка мали не тільки літературне значення. Адже ніколи раніше з такою силою та переконанням не лунав заклик до власного народу скинути чужоземне ярмо і здобути волю.

Уперше книжку було надруковано в Петербурзі. До неї входило вісім творів: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка (Нащо мені чорні брови)», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Наклад «Кобзаря» становив 1000 примірників, кожний вартістю один карбованець сріблом. Єдина ілюстрація до всього видання - офортне зображення сліпого кобзаря з хлопчиком-поводирем на фронтисписі, яке виконав друг поета художник Василь Штернберг. «Кобзар» читали освічені й малограмотні, він поширювався в рукописних списках. Твори вивчали напам’ять, вони ставали народними піснями. «Кобзар» 1840 р. став раритетом уже невдовзі після публікації, а після арешту поета в 1847 р. його заборонили. На сьогодні відомі лише кілька примірників цього видання.

За життя Т. Шевченка його твори під назвою «Кобзар» виходили ще й 1844 р. та 1860 р. «Кобзар» 1860 р. було надруковано в друкарні П. Куліша тиражем 6050 примірників коштом Платона Симиренка. Портрет поета намалював Михайло Микешин - згодом автор пам’ятника Б. Хмельницькому в Києві. У цьому виданні було вміщено 17 творів, раніше опублікованих на сторінках різних журналів і газет.

Словник

Національна ідея - поняття. яким окреслюють особливості національної свідомості, що знаходять свій вияв в уявленнях про національний ідеал, призначення нації, її місію, мету, мрію тощо.

 «Ся маленька книжечка відразу відкрила новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову» (І. Франко).

 

Особистість

Тарас Шевченко (1814-1861)

Виняткова роль Тараса Шевченка як поета. Його поетична спадщина стала цілою добою в історії української літератури. З ім’ям Шевченка пов’язане утвердження української літературної мови. Проте значення його віршів - не тільки в їхній мовній чи літературній майстерності. Адже Т. Шевченко був першим, хто сформулював українську національну ідею і через свої поетичні твори зробив її надбанням усього українського загалу, чим сприяв згуртуванню українців у боротьбі за своє національне визволення. Ніколи раніше українські інтелектуали не виступали так відверто проти російської колоніальної політики. Заслугою Т. Шевченка було те, що його творчість сприяла згуртуванню українського народу в боротьбі за своє національне визволення.

Прочитайте фрагмент джерела та порівняйте його з рядками поеми Т. Шевченка. 1. Що в поемі «Сон» найбільше обурювало представників російської влади і таємної поліції? Чому? 2. Доведіть, що оцінка Т. Шевченком Петра І й Катерини II ґрунтується на тому, яку політику вони здійснювали щодо України.

Із записки III Відділення Імператорської канцелярії (1847): «17 квітня, о третій годині пополудні, доставлено з Києва у Третє відділення художника Шевченка з усіма його паперами... У вірші "Сон" Шевченко уявляє, що він заснув і полинув спочатку до Сибіру, потім до Москви і, нарешті, до С.-Петербурга. У Сибіру він бачить злочинців у рудниках і кайданах, які гинуть під ударами покарань; у Москві описує виснажування військ на параді, а у С.-Петербурзі - зібрання в палаці. Ніде наклепи його настільки не зарозумілі і не нахабні, як при описі палацового зібрання... Шевченко вдається до всіх їдких пасквільних виразів, як тільки доходить до государя імператора і взагалі росіян. Наприкінці "Сну" він уявляє себе перед пам'ятником, зведеним Петру І Катериною II, і виливає жовч свою як на того, так і на другу, говорячи, що Петро І придушив свободу Малоросії, а Катерина II довершила розпочате ним».

...Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

На той світ з собою?

Т. Шевченко, «Сон», 1844 р.

Прочитайте фрагменти зі спогадів про Т. Шевченка його сучасників. Підготуйте стислі розповіді про таланти, уподобання, риси вдачі Т. Шевченка за зразком: За визнанням сучасників, Т. Шевченко.., про що свідчить його характеристика..: «...».

Зі спогадів М. Лазаревського, сучасника Т. Шевченка: «У 1847 р., у зв'язку з відомою всім історією, він був засланий рядовим в Оренбурзький корпус... Батальйонний командир перевів його в казарми, де Шевченко спав і проводив цілі дні на брудному своєму ліжку, яке було в казармі серед інших 50. Товариство п'яних і солдатів-гультяїв, нестерпне повітря, бруд, постійний крик - усе це дуже обурювало Шевченка, але він не наважувався клопотатися про полегшення його долі. Тим часом батальйонного командира багато хто просив про дозвіл для Шевченка жити на окремій квартирі; але він не любив Шевченка за його незламний характер, за те, що він не вмів і не хотів нікому вклонятися, і водив його кожний день разом з іншими на навчання, де Шевченко вчився маршировки і рушничних прийомів...»

Що довідалися про життя Т. Шевченка на засланні? Чому батальйонне начальство не любило українського поета?

М. Костомаров згадував про Т. Шевченка: «Брак освіти помітний був у нього, але це завжди компенсувалося свіжим і багатим природним розумом, так що розмова з Шевченком ніколи не могла викликати нудьги і була надзвичайно приємною: він умів доречно жартувати, гострословити, потішити співрозмовників веселими розповідями і майже ніколи в товаристві знайомих не виявляв того меланхолійного настрою, яким пройнято багато його віршів».

Зі спогадів П. Куліша: «Знали Шевченка по його творах та його любій, то жартівливій, то поважній або сумній розмові. Ніхто ще не знав, що він предивний, може, найлуччий співака народних пісень на всій Україні обох дніпровських берегів...

Позакладавши назад руки, почав ходити по залі, мов по гаю, і заспівав: "Ой зійди, зійди, / Ти, зіронько та вечірняя; / Ой вийди, вийди, / Дівчинонько моя вірная..."

Якуту пору своєї жизні співав Шевченко, а й надто як він співав у той вечір, такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях. Порвались разом усі розмови і між старими, і між молодими. Посходились і з усіх світлиць гості до зали, мов до якої церкви».

Зі спогадів О. Афанасьєва-Чужбинського: «Гуманність його виявлялася в кожному вчинку, в кожному рухові; навіть на тварин поширювалась його голубляча ніжність. Не раз захищав він кошенят і цуценят від злих намірів вуличних хлопчаків, а пташок, прив'язаних на шворці, купував іноді у дітей і випускав на волю... Велику втіху приносили Шевченкові селянські діти, які в селах звичайно цілі дні проводять на вулиці. Тарас Григорович не раз сідав з ними в коло і, підбадьоривши полохливе товариство, розповідав їм казки, співав дитячих пісень, яких знав безліч, з серйозним виглядом робив пищики* і невдовзі завойовував прихильність усіх дітлахів...

Захопився було на короткий час він однією відомою красунею, яка крутила голови всім, хто потрапляв у її зачароване коло. Захоплення було сильне. Шевченко не на жарт задумувався, малював її і кілька разів складав вірші. Я завжди радів, коли йому хтось подобався: благородна натура ця ставала ще художнішою, і він працював тоді ще більш заповзято. Проте швидко він розчарувався в красуні. Запросила вона якось його вранці прочитати їй одну поему і сказала, що в неї нікого не буде, що вона бажала б одна навтішатися читанням. Тарас Григорович виконав її прохання. Йшов він до неї з якимось трепетом. Але яка ж картина на нього чекала? У затишній вітальні красуня сиділа на канапі в оточенні студента, гусара й товстелезного генерала - трьох завзятих своїх залицяльників, і спритно маневрувала по-своєму, обманюючи всіх трьох, то подаючи їм по черзі надію, то приводячи у відчай. Поет збентежився, і хоч як чарівна господиня не атакувала його люб'язністю - він пішов з твердим наміром ніколи не відвідувати красуні й дотримав свого слова».

* Пищик - дудочка, свистілка, що видає високі протяжні звуки.

Перший пам’ятник Тарасові було споруджено в 1881 р. в Казахському краї - на півострові Мангишлак. На українських землях перший пам’ятник Шевченку (мармурове погруддя поета) відкрито 1899 р. у Харкові старанням української добродійки Христини Алчевської. Але це не був публічний пам’ятник, він стояв на подвір’ї садиби Алчевських.

 

Домашнє завдання:

1. Прочитати § 10

2.Розподіліть творі відповідно до їх авторів.

Тарас Шевченко	Іван Котляревський	Петро Гулак-Артемовський	Григорій Квітка-Основяненко	Пантелеймон Куліш	Микола Гоголь

1) «Енеїда»;

2) «Маруся», «Конотопська відьма»;

3) «Пан та собака»;

4) «Ніч перед Різдвом», «Тарас Бульба»;

5) «Чорна рада»;

6) «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Сон».

Клас: 9

Дата: 22.01.2021

Тема. Архітектура, образотворче мистецтво.

1. Архітектура й містобудування.

У XVI ст. на українських землях спостерігався високий розквіт зодчества. Відновлювалися зруйновані міста, засновувались нові, зводились храми, монастирі, будувались оборонні й житлові споруди. Тогочасні будівельники намагалися зберегти давні традиції і поєднати їх із новими рисами європейського ренесансного стилю. Головним об’єктом художньої уваги ставав фасад будівлі, який прикрашали ордери, декоративно-орнаментальне ліплення тощо.

Робота з поняттями і термінами ( запишіть у словники):

Ордер — вид архітектурної композиції, що складається з вертикальних колон і горизонтальних частин у відповідній стильовій обробці.

 

Пам’ятки такої архітектури збереглися в Луцьку, Кам’янці-Подільському, Жовкві, Бродах та Львові. Унікальною пам’яткою ренесансного зодчества вважаються споруди на площі Ринок у центральній частині Львова — Чорна кам’яниця, будинок Корнякта, пам’ятки, пов’язані з діяльністю Львівського братства — Успенська церква, вежа Корнякта, каплиця Трьох Святителів, створені впродовж 60-х pp. XVI—XVII ст.

Постійні загрози ворожих нападів обумовлювали необхідність спорудження приватних і державних фортець або замків, за мурами яких могли знайти захист не лише їх мешканці, а й населення прилеглих земель.

Цікаво знати

Більшість українських замків у XVI ст. були дерев’яними, вони не збереглися до наших днів і відомі лише за описами. Найбільшим дерев’яним замком, за повідомленнями сучасників, був Київський, заново збудований із соснового дерева в 1542 р. У ньому була одна прямокутна й чотирнадцять шестигранних веж. Стіни й башти із зовнішнього боку були обмазані товстим шаром глини й побілені. Усередині замку було багато різних будівель — приміщення для гарнізону, будинок ротмістра і старости, один костьол і чотири православні церкви. Розмаїті верхи церков, костьолу та башт, вибагливі композиції ґанків, світлиць із вежечками і галереями створювали мальовничу картину.

Чимало замків, збудованих у Середньовіччі, не відповідали вимогам часу, і в першій половині XVI ст. були перебудовані. Значної реконструкції зазнали замки Луцька, Кременця, Хуста, Мукачева, Вінниці, Меджибожа, Кам’янця-Подільського та інших міст.

Деякі православні монастирі на західноукраїнських землях також були оточені мурами з баштами й виконували роль фортець. На Волині такими фортецями були монастирі в Межиріччі, неподалік Острога, та в Дермані, поблизу Дубно. Дерманський монастир стояв на високому пагорбі та був обнесений муром заввишки сім метрів. Біля стін проходив наповнений водою рів, через який був споруджений перекидний міст. До фортеці-монастиря можна було потрапити через триярусну вежу, яка слугувала також за дзвіницю.

До відомих пам’яток православної церковної архітектури XVI ст. належать Богоявленська церква в Острозі та Троїцька церква в Межиріччі. Обидва храми є хрестовокупольними і продовжують давньоруські будівельно-архітектурні традиції. Однак тогочасні умови життя спричинили те, що обидві церкви були пристосовані до оборони.

2. Образотворче мистецтво.

Розповідь учителя (супроводжується показом відповідного ілюстративного матеріалу із зображенням творів мистецтва цієї доби)

Українське малярство цього періоду користувалося великим визнанням. Переважна більшість творів живопису була церковної тематики

(фрески, ікони). Картини або портрети побутового характеру зустрічалися рідко. Митці продовжували розвивати давньоруські традиції. Проте в портретному живописі був відчутний вплив західноєвропейського, італійського й німецького мистецтва.

У XVI ст. українські митці, як і раніше, багато працювали в Польщі. Зокрема, збереглося багато фресок на євангельські сюжети, виконані ними в храмах і спорудах Вавеля у Кракові. Однак від кінця XVI ст. їх стали витискати з польських міст. Цьому сприяло засудження католицьким духівництвом того, що в костьолах працюють православні « схизматики ».

У тогочасному українському іконописі пануючими залишалися традиції Київської Русі, але поступово з’являються також нові риси. Майстри більше уваги приділяли побутовим деталям, посилюючи тим самим реалістичні елементи. Пози зображених стали більш природними, а деталі одягу набули конкретності. Найбільшого визнання в цей час набули львівська й перемишльська школи іконопису. Видатними творами середини XVI ст. були ікони «Поклоніння волхвів» із Бусовиська, поблизу Старого Самбора, та «Різдво Христове» із села Трушевич, поблизу Добромиля.

У XVI ст. успішно розвивалося українське різьбярство, яке замінило досить дорогу і розкішну давньоруську мозаїку. Переважало різьблення по дереву й рідко зустрічалося на мармурі. В основному це були надгробні монументи й плити. До зразків такого мистецтва належить надгробний монумент князеві Костянтину Острозькому, побудований його сином на місці поховання батька в Успенській церкві Києво-Печерської лаври.

Високого рівня розвитку досягла книжкова мініатюра — виконані фарбами невеликі кольорові зображення в рукописних книгах. Особливе місце за своїм оздобленням посідає Пересопницьке Євангеліє. У ньому, крім заставок та ініціалів, майстерно виконаних у формах традиційного геометричного орнаменту, є чотири мініатюри із зображенням євангелістів. Кожну мініатюру прикрашено пишним рослинним орнаментом. Особливої урочистості й життєрадісності надають мініатюрам і орнаментам Пересопницького Євангелія золоте тло й соковиті кольори — синій, червоний, зелений.

У XVI ст. значно посилюється вплив на оформлення рукописних книг народного мистецтва — часто використовуються мотиви, запозичені з народного ткацтва, різьби по дереву та настінних розписів.

У другій половині XVI ст. у зв’язку з поширенням книгодрукування стало розвиватися мистецтво гравюри.

Робота з поняттями і термінами (запишіть у словники):

Гравюра — друкований відбиток на папері з малюнка, вирізьбленого на дошці.

Першими українськими гравюрами вважають ілюстрації до «Апостола» й «Букваря», виданих 1574 р. у Львові І. Федоровим. Вони відзначаються красивими композиціями з рослинних елементів (пишно закручений широколист, стилізовані квіти й плоди тощо), притаманними оформленню книг майстрами італійського Відродження.

У другій половині XVI ст. в українському малярстві відбувається відокремлення портрета від іконопису й перетворення його в самостійний жанр мистецтва. Це було пов’язано з новим тлумаченням образу людини, поширенням гуманістичних ідей Відродження і зрушеннями, що відбувалися в розвитку українського суспільства. На жаль, імена більшості майстрів портрету цього часу залишаються невідомими. Найвідомішими портретами, створеними українськими митцями цього часу, уважаються портрет галицького магната і вченого Яна Гербурта, портрет К. Острозького, портрет Анастасы Лісовської з Рогатина, відомої під ім’ям Роксолани.

Талановитим художником-портретистом був Войцех Стефанович зі Львова. Під час візиту до міста короля Речі Посполитої Стефана Баторія в 1578 р. він виконав його портрет, за що отримав титул королівського придворного маляра. Портрет написаний без помпезності, майже з документальною достовірністю, у ньому відчутна властива майстрові гостра спостережливість при вивченні натури.

3. Декоративно-ужиткове мистецтво.

У XVI ст. в українському декоративно-ужитковому мистецтві з’являються нові риси, пов’язані з проникненням ренесансних орнаментальних мотивів. Однак українські майстри вносять у них багато своєрідних рис, сполучаючи нові форми з традиційними прийомами та мотивами, які існували в народному мистецтві.

Робота з поняттями і термінами ( запишіть у словники):

Декоративно-ужиткове мистецтво — вид мистецтва, який обслуговує побутові проблеми людини й одночасно задовольняє її естетичні потреби, несучи в життя красу.

У цей період відроджується скловаріння, що занепало в попередні століття. У багатьох містах України поряд із ткацтвом починає розвиватися килимарство. Львівські майстри оволоділи мистецтвом виготовлення оббивки для меблів із тисненої шкіри. Вона вкривалася різнокольоровим малюнком, що поєднував східні елементи орнаменту й розкішні ренесансні візерунки.

Найбільшого поширення в XVI ст. в Україні мали такі види декоративно-ужиткового мистецтва, як місцеве виробництво меблів, художнє литво та вироби з металу, керамічне виробництво, а також стародавні галузі — вишивання та гаптування.

У художній обробці металу українські майстри уславилися відливанням гармат, годинникарством, виробництвом нових видів зброї. Далеко за межами України були відомі вироби львівських ювелірів-золотарів. Вони виготовляли посуд, предмети церковного призначення, столовий посуд, зброю, ювелірні прикраси тощо, прикрашаючи їх емаллю, різьбою, інкрустацією золотом і сріблом, оздобленням коштовним камінням.

Цікаво знати

У XVI ст. невід’ємною ознакою вбрання шляхтича й заможного міщанина вважався «львівський пас». Це був досить широкий шкіряний пояс, укритий поспіль срібними, нерідко позолоченими орнаментованими бляхами у вигляді кіл або овалів, що чергувалися з прямокутними пластинками. Його пряжка, або клямра, мала вигляд прямокутної скриньки, у якій іноді носили гроші. На ній зображували міфологічні сцени, постаті королів, рицарів тощо. Ці малюнки та орнамент на бляхах були гравірованими або карбованими. До пояса прикріплювалися накладки, виконані способом ажурного лиття. Виготовляли такі пояси виключно львівські майстри.

Керамічні вироби українських майстрів XVI ст. здебільшого були вкриті геометричним орнаментом, зробленим спеціальним валиком, який нагадує мотиви вишивання. У той же час дедалі більше поширюється розмальовування посуду мінеральними фарбами, золотою та зеленою поливою. Композиції досить часто нагадують тогочасний книжковий орнамент, що свідчить про добре знайомство з ним майстрів-гончарів.

Робота з поняттями і термінами (запишіть у словники):

Гаптування — вишивка речей шовковими, укритими тонким шаром золота або срібла нитками.

Майстри з гаптування працювали в багатьох українських містах, шляхетських і монастирських маєтках. Виготовлені ними речі користувалися великим попитом серед заможних верств населення. Існує чимало згадок про продаж «руських» (українських) виробів за кордоном — у країнах Балканського півострова, в Італії та інших землях.

Неабияких успіхів досягли українські майстри у виготовленні меблів. Для потреб шляхти й міської знаті виготовлялися різьблені, оздоблені інкрустацією (слоновою кісткою, напівкоштовним камінням) або прикрашені мальованими орнаментами меблі. Найцінніші різьблені меблі виготовляли з горіха, але найчастіше згадуються меблі з липи. Одним із найпоширеніших предметів меблювання в XVI ст. була, як і раніше, скриня. Виготовлялося також чимало видів ліжок, столів, стільців, крісел.

Домашнє завдання:

1.     Прочитати § 11

2.     Заповніть таблицю «Розвиток українського мистецтва в XVI ст.».

Вид мистецтва	Найбільш яскраві й видатні твори

 

  

Дата: 26.03.2021

Тема: Піднесення українського національного руху

 1. Перші прояви політизації суспільного життя в Україні

На межі ХІХ—ХХ ст. український національний рух перейшов до третього — політичного етапу, у ході якого народи перетворюються на нації. Політизації руху на Наддніпрянщині сприяли не тільки приклад Європи та Західної України, а й відверті прояви імперського гноблення, яким не можна було протистояти лише науковою та культурницькою діяльністю.

Політизація українського національного руху — історичний процес переходу українського руху до національного відродження, у ході якого українська громадськість усе частіше вдавалася до масових громадсько-політичних дій, формування політичних партій, використання парламентських інструментів у боротьбі за інтереси українського народу.

 

До політичних виступів вдалася насамперед студентська молодь, яка протестувала проти гнобительської політики царату й домагалася розширення своїх прав. Царська влада відповіла репресіями. У січні 1901 р. в солдати віддали понад 180 студентів Київського університету. Молодь відреагувала на це загальним студентським страйком у Києві, Харкові й Одесі.

До політичної боротьби дедалі активніше долучалася ліберальна інтелігенція. Використовуючи земську трибуну, вона вимагала демократичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків, прийняття конституції, розширення прав земств. У 1904 р. більшість українських земств узяла участь у всеросійській «бенкетній кампанії» з приводу 40-річчя судової реформи. Активісти земств проголошували промови про необхідність проведення політичних реформ, прийняття конституції, яка обмежила б свавілля царської бюрократії.

Імперські переслідування надавали політичного забарвлення й культурницьким акціям української інтелігенції. Так, у 1903 р. українську громадськість обурила заборона уряду виголошувати доповіді й промови українською мовою на XII археологічному з’їзді в Харкові та відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. У відповідь на цю заборону Україною поширився рух на підтримку української мови. Декілька земств і міських дум затвердили постанови про потребу запровадження в школах навчання українською мовою. На захист української музики й літератури виступили учасники ювілеїв творчості М. Лисенка й І. Нечуя-Левицького. Проукраїнські рішення приймали з’їзди агрономів, театральних діячів, техніків та ін. Громадяни складали й тисячами підписували петиції про скасування утисків українського слова.

2. Створення політичних партій на Наддніпрянщині

Наслідком політизації українського руху стало створення політичних партій. Першою в Східній Україні виникла Революційна українська партія (РУП). Її створили на основі харківської студентської громади 29 січня 1900 р. сини провідних громадівців-культурників — Дмитро Антонович, Михайло Русов, Левко Мацієвич із товаришами. Спочатку за програму партії правила брошура «Самостійна Україна» М. Міхновського — відомого учасника українського студентського руху 1890-х років, одного із засновників «Братерства тарасівців». Найближчою метою партії проголошувалося відновлення державних прав України, які належать їй за Переяславсько-Московською угодою. Метою діяльності партії М. Міхновський вважав утілення ідеї соборності: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ».

Ідеї партії підтримали студенти та молоді інтелігенти, які належали до різних груп українофілів, що представляли різні політичні напрями — від радикально-національного до соціалістичного. Дві третини членів РУП були молодшими 25 років, а 90 % не досягнули 30-річчя.

Протягом перших трьох років свого існування партія створила мережу добре законспірованих місцевих організацій у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, сформувала центральний комітет у Києві та зарубіжний комітет у Львові й Чернівцях. Партія проголосила себе виразником інтересів селянства. Основним напрямом діяльності РУП стала інтенсивна політична пропаганда серед українських селян, робітників, студентів та інтелігенції. Протягом 1900—1905 рр. РУП нелегально видавала газети «Гасло», «Праця», «Селянин», опублікувала 38 брошур загальним накладом майже 200 тис. примірників.

Навесні 1902 р. понад 300 сіл Полтавської й Харківської губерній із населенням приблизно 160 тис. осіб охопила хвиля селянських повстань, спричинених неврожаєм 1901 р. Царський уряд одразу зробив висновок, що «заворушення» були наслідком «протиурядової пропаганди» і «поширення злочинних брошур малоросійською мовою».

Що глибше рупівці вивчали настрої селян, то актуальнішим ставало питання вибору між національно-визвольною й соціальною боротьбою. Чи повинна партія зосередити увагу на національних питаннях, коли селяни й робітники насамперед потребують демократичних прав і свобод (щоб мати змогу вільно висловлювати й захищати свої інтереси) і соціального визволення від нещадної експлуатації? Дедалі частіше партійці (навіть у газетних передовицях) стали називати РУП соціалістичною партією.

Створення Української народної партії. Тим часом М. Міхновський та його однодумці й надалі дотримувалися радикально-національних поглядів. Головним завданням українського політичного руху вони вважали національно-визвольну боротьбу, створення незалежної української держави й закликали інтелігенцію очолити українську націю в «боротьбі кривавій та нещадній... за волю України».

Навесні 1902 р. кілька членів РУП, зокрема брати М. і С. Шемети, О. Макаренко, М. Шаповал та ін., на чолі з М. Міхновським заснували Українську народну партію. Її програмним документом стали «Десять заповідей УНП». Проте активної діяльності ця партія не розгорнула. Вона видала одне число газети «Самостійна Україна» і декілька брошур. У роки реакції, після поразки Революції 1905—1907 рр., партія припинила свою діяльність і відновила її лише навесні 1917 р.

еретворення РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Прихильність лідерів партії В. Винниченка, С. Петлюри, М. Порша до соціал-демократичного курсу зумовило відмову від програмної брошури М. Міхновського «Самостійна Україна». На з’їзді в грудні 1905 р. партія була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Її головою був обраний Володимир Винниченко. Український соціал-демократичний рух розглядався в ухваленій програмі як знаряддя захисту культурних, економічних і соціальних інтересів українського народу в демократичній Росії, а політичною метою проголошувалося здобуття «автономії України з окремим представницьким зібранням (сеймом), котрому належить право законодавства у внутрішніх справах».

Партії українських лібералів. На хвилі загального політичного піднесення сформувалися дві нечисленні партії українських лібералів — наступників громадівців XIX ст. У 1904 р. було створено Українську демократичну партію (УДП), яка виступала за демократичні свободи, перетворення Росії на конституційну монархію й надання Україні автономії.

Такі скромні завдання не задовольняли рішуче налаштованих інтелігентів. Тому на початку 1905 р. вони створили Українську радикальну партію (УРП), що виступала за проведення глибоких соціальних і економічних реформ, зокрема націоналізацію — передавання поміщицької землі селянам і перетворення Російської імперії на федерацію вільних народів. Якщо федеративний устрій не забезпечить «справжньої автономії», УРП виступала за повне відокремлення від Росії. Її лідери — Борис Грінченко, Федір Матушевський і Сергій Єфремов — активно займалися публіцистикою. Наприкінці 1905 р. партії об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Протягом 1905—1906 рр. партія видала у Львові й Петербурзі велику кількість політичної літератури. З наступом царату в 1907 р. УРДП припинила своє існування.

3. Самостійницька й автономістська течії в національному русі

Відповідно до вирішення питання про майбутній державний статус України, у національному русі сформувалися дві течії: автономістська й самостійницька. Ідея автономії була більш поширеною, вона стала дороговказом у програмах соціал-демократичних і ліберально-демократичних партій. На перше місце вони ставили розв’язання спільних для всіх народів імперії політичних і соціально-економічних завдань: ліквідації самодержавства, установлення парламентського ладу, децентралізації управління, проголошення демократичних свобод тощо. Національне питання вважали вторинним і пропонували вирішити його в рамках національно-територіальної автономії в складі єдиної демократизованої Росії.

Прихильники самостійницької течії, насамперед УНП, на перше місце ставили досягнення українством державної незалежності як найважливішої передумови здійснення соціалістичних перетворень. Вони були згодні й на національно-територіальну автономію, але тільки як перехідний етап на шляху до повної політичної незалежності України.

Представники самостійницької течії перебували в меншості, однак заслугою самостійницького руху було утвердження в суспільній свідомості ідеї самостійної української держави, утілення якої стало основною метою української нації у XX ст.

Ідею автономії України в складі демократизованої Росії відстоювали РУП (з 1903 р.), УСДРП, УДП, УРП, УДРП. На ідеї самостійної української держави наполягали РУП (до 1903 р.), УНП.

4. Проблеми становлення й консолідації української нації

Хоча політизація суспільного життя працювала на консолідацію української нації, на цьому шляху поставало чимало перешкод, основна з яких — відсутність власної держави. Імперські уряди Росії й Австро-Угорщини вели українство до втрати самобутності й перешкоджали його згуртуванню та національному самоусвідомленню.

Автономізм — система поглядів представників автономістської течії українського національного руху, що передбачала першочергове розв’язання соціально-економічних питань усіх народів Російської імперії, а потім вирішення українського національного питання в межах національно-територіальної автономії, що здійснюється відповідно до загальноросійських законів.

Імперська політика денаціоналізації українців утілювалася насамперед в освітній політиці. На початку XX ст. три чверті українців були неписьменними.

Історичний факт

За рівнем освіти на межі ХІХ-ХХ ст. Україна посідала одне з останніх місць у Європі, випереджаючи лише Румунію, Сербію та Португалію.

Неосвіченість перешкоджала вихованню патріотизму й самоповаги. Вона обмежувала інтереси людей вузькими рамками сім’ї й громади, турботами примітивного виробництва. Формуванню нації заважала й відсутність української книжки. Видання книжок — найефективніший засіб передавання ідей від провідників нації до народу — теж перебувало в руках імперської влади, яка забороняла українську книжку, газету, часопис, брошуру, а якщо й дозволяла, то неодмінно цензурувала їхній зміст.

Перешкодою було й постійне стеження за «станом умів» української інтелігенції, яка була здатна й покликана історією згуртувати націю, розвивати її культуру. На шляху тих, хто намагався берегти й захищати свою національну самобутність, влада створювала різноманітні перешкоди, формувала навколо них атмосферу підозр, зневаги й цькування. Тому українські інтелігенти мусили приховувати своє національно-культурне єство.

Розвиток української нації стримувало й те, що серед буржуазії українців було обмаль. У торгівлі й виробництві панував іноземний європейський і російський колоніальний капітал. Окремі представники української буржуазії не могли відіграти роль основної опори національного руху, як це робили європейські буржуа у власних країнах.

Розвиток нації потребував опори на місто, яке веде за собою село завдяки вченим, митцям, підприємцям, освітянам, видавництвам, театрам і бібліотекам — усьому тому, що з народу творить націю. Проте серед міських жителів українці становили лише 16 %.

Перешкодою на шляху консолідації української нації була й нечисельність української інтелігенції. У всіх країнах світу інтелігенція відіграє роль творця й поширювача національної свідомості. Унаслідок імперського панування в Україні ця верства була надто нечисленною, а тому й не могла вирішувати масштабні історичні завдання з консолідації нації, які успішно вирішувала інтелігенція інших європейських народів.

Історичний факт

Згідно з переписом 1897 р., лише 16 % юристів, 25 % учителів, майже 10 % письменників і художників в Україні були українцями. А загалом з усіх мешканців, зайнятих розумовою працею, українці становили лише третину.

Імперський тиск на інтелігенцію спричинив «хворобу малоросійства» — «хворобу бездержавності», як її визначав учений В. Липинський. Малороси втрачали історичну пам’ять і зрікалися навіть думок про свою державність, старанно служили імперії, поширювали її міфи у своєму середовищі. Вони зневажали культуру й самобутність власного народу.

Гальмом консолідації нації були імперські кордони, що ускладнювали економічні й культурні зв’язки між західно- та східноукраїнськими землями. Згубно позначилися й церковна роз’єднаність і відсутність сильної української церкви — вихователя моралі й національної самосвідомості найширших верств. Як виявилося, ці перешкоди стали фатальними для українського визвольного руху 1917-1921 рр.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1.     Опрацювати § 24, с. 210-216.

2.     Заповніть таблицю

Назва партії	Дата створення	Течія	Лідери	Програмова мета

 

3.    

    

         Скласти історичний портрет М. Міхновського. (За бажанням)

 

         Дата: 13.04.2021

Практичне заняття: «Ідеї автономії і самостійності в програмах українських політичних партій початку ХХ ст.»

Мета: проаналізувати ідеї автономії та самостійності в програмах українських політичних партій Наддніпрянщини; знатимуть основні ідеї автономії та самостійності в програмах українських політичних партій.

 

 

Виконання завдань практичного заняття

1.       Ознайомтеся з програмними положеннями українських політичних партій (робота з Додатком 1, 2, 3).

2.       Проаналізуйте їх.

3.       Записати у зошит терміни (Додаток 4).

4.       Зробіть висновок.

Додаток 1

З програми «Самостійна Україна» Революційної української партії 1900 р.

Над нами висить чорний стяг, а на йому написано: «Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації?» Се не є самі слова: зміст їм відповідає. Коли ж в Української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних прав людини. Колишній український республіканець має менш прав, ніж нинішній найостатніший московський наймит. Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої Української республіки наче в завойованій свіжо країні! Висмоктує остатні сили, висмикує ліпших борців, здирає осатаній гріш бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються. Непокірливі тубольці погорджуються невимовне, а небезпечні з них засилаються на Сибір. Законами Росийської імперії зневажається право свободи совісти, погорджується право свободи особистої, ганьбиться навіть недоторканність тіла...

...Просвіта занедбана, культура знівечена й темрява панує скрізь по Україні! Через 247 років по Переяславській конституції «вільний і рівний» Українець відіграє ще гіршу ролю ніж колишній їлот, бо в їлота не вимагали принаймні інтелектуальної «данини», бо від їлота не вимагали любови й прихильності до своїх гнобителів, бо їлот розумів свій гніт. Українець же тільки відчуває його. Така то є логіка подій і такі її наслідки. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися докупи, ми згромадилися ув одну сім'ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народну душу, і — хай навпаки логіці подій — ми виписали на свому прапорі: «ОДНА, ЄДИНА НЕРОЗДІЛЬНА, ВІЛЬНА, САМОСТІЙНА УКРАЇНА ВІД ГІР КАРПАТСЬКИХ АЖ ПО КАВКАЗЬКІ».

 

Додаток 2

Із програми Української народної партії (1902р.)

Українська народна партія визначає соціалістичний ідеал яко єди­ний, котрий може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск, безправ’є, знищити сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і панованні. 
Цей ідеал такий: взагалі знаряддя виробу, фабрики і заводи, на землі, оселеній українським народом, мусять належати Українцям-робітникам, а земля (рілля) — Українцям-хліборобам... 
Свідомому робітнику-Українцю зовсім не секрет той факт, що ро­бітники і селяне-поляки хочуть захопити політичну власть на своїй землі, Москалі на своїй, Литовці на своїй... Український пролетаріат мусить захватити політичну власть на Україні, аби забезпечити собі щасну будучину... 

Націоналізація землі на Україні для запровадження соціалістично­го строя і соціалістичного оброблення землі — це наш ідеал... 

До загалу українського народа: 

Незайманість особи і мешкання. 

Рівноправність жінок. 

Відповідальність урядовців перед громадянами. 

Свобода українського друку, слова і просвіти, свобода національ­ності, релігії, совісті, переконань. Свобода зборів, товариств, спі­лок, організацій. 

Вибори до парламенту, до управ; взагалі до усіх виборних інсти­туцій... 

Вільна українська школа низша середня і визша в рідній мові. Українська мова в суді і адміністрації. 

Самостійна Республіка Україна будучини мусить бути спілкою вільних і самоправних українських земель... такі — Слобожанщина, Правобережна Україна, Запоріжє, Кубань, Чорноморіє, Поліссє, Га­личина і т. д. 

 

Додаток 3

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП, 1905 р.) на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою прагнула поєднати марксизм із націоналізмом. Орієнтувалася на селян і робітників, вимагала автономії для України.

У 1904 р. були утворені дві ліберальні партії- Українська радикальна партія (УРП, Б.Грінченко, С.Єфремов) та Українська демократична партія (УДП, А.Лотоцький, Є.Чикаленко). Основні їх Вимоги – конституційна монархія, земельні реформи, автономія України в складі Росії.

 

 

                                                                                                                             Додаток 4

Загальноросійські партії:

- Російська соціал-демократична партія (РСДРП) - виникла в 1898 р., у 1903р. розкололась на більшовиків і меншовиків. Стояла на позиціях, визнання керівної ролі пролетаріату в революції та диктатури пролетаріату. Партія діяла серед російських і зрусифікованих українських робітників;

-Партія соціалістів-революціонерів (есери)  -  утворилася на рубежі 1899-1900 рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом. Соціальну опору партії складало селянство;

-Конституційно-демократична партія (кадети) - утворилася в 1905 р., виступала за конституційну монархію з двопалатним парламентом, за свободу культурного розвитку для всіх національностей;

-«Союз 17 жовтня» (октябристи) - утворилася в жовтні 1905р., виступала за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію;

-«Союз руського народу» - чорносотенна організація, виникла в 1905р., стояла на позиціях націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями і іншими національними меншинами.

Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії.

Дата: 16.04.2020

Тема: Економічне та суспільно – політичне життя українських земель у складі Австро-Угорщини на поч.. 20 ст.)

 

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

        Соціально-економічний розвиток Західної України, як і раніше, було обумовлено її залежним становищем в Австро-Угорській імперії. Незначний крок вперед зробила промисловість, але розвивалась вона вкрай нерівномірно й однобічно. Ще складнішою була ситуація в сільському господарстві, яке переживало кризу.

 «Протягом 1905-1906 рр. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були «Галицько-Карпатське товариство», компанія «Східниця», компанія «Галичина». Прискорився процес концентрації підприємств у нафтовій промисловості. Найбільші 15 підприємств виробляли 75 % нафти, яку видобували в Галичині.

Значним був вплив іноземного капіталу. Так, найбільший хімічний завод у Сваляві, збудований у 1910-1911 рр., належав будапештській компанії «Сольва», акціонерами якої, окрім австрійських, були англійські, французькі та американські підприємці. Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та інші монополістичні об’єднання, іноземні підприємці оволоділи основними галузями промисловості Західної України.

Будівництво залізниць відбувалось за стратегічних міркувань. Протягом 1870-1910 рр. залізнична мережа усієї Галичини збільшилася на 1 430 км. 1910 р. вона становила 4 120 км. Проте західноукраїнські землі були гірше забезпечені залізницями, ніж західні провінції Австро-Угорщини.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначалася на соціальній структурі населення. Наприкінці XIX — на початку XX ст. зросло міське населення Західної України. Так, кількість мешканців 19 галицьких міст протягом 1880-1910 рр. збільшилася на 62,8 %. У промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, а у Закарпатті — не більше 5 % населення. Проте переважна більшість населення регіону була зайнята в сільському господарстві: у Галичині — 77 %, на Буковині — 75 % населення.

Головну частину продукції давали галузі, що займалися видобуванням і первинною переробкою місцевої сировини, — лісова, лісопильна і нафто-озокеритна. Попри значні зрушення наприкінці XIX — на початку XX ст., становлення фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях ще не завершилось.

        

   Подальшого розвитку набув кооперативний рух. Центром керівництва кооперативним рухом став «Ревізійний союз українських кооперативів». Кооперативи матеріально підтримували дрібних виробників, допомагали зміцнити господарське становлення українських селян, стримували процес обезземелення селян, допомагали їм збувати сільськогосподарську продукцію, сприяли росту національної свідомості.

 

Робота з історичною інформацією (усно)

• Прочитайте  документ

Селянські страйки в Галичині — страйки селян на Галичині на початку XX ст. Спершу неорганізовані акції сільськогосподарських робітників і сільської бідноти, єдине джерело існування яких були заробітки по панських дворах і фільварках, з 1902 р. — масовий організований страйковий рух за покращення побутових умов і збільшення заробітної платні. Перші селянські страйки охопили навесні 1900 р. п’ятнадцять сіл Борщівського повіту, зокрема маєтки великого польського землевласника графа Баворовського. Страйкарі вимагали підвищення поденної зарплатні з 18-20 до 50 центів і під час жнив з 80 центів до 1 гульдена. Страйк був придушений австрійським військом.

Польські землевласники були змушені піти на поступки в економічних питаннях українським кооперативним та господарським організаціям. Зокрема, їх почали залучати до участі у розпарцелюванні поміщицьких маєтків, тобто до вирішення земельного питання, яке було головним у свідомості українського галицького селянства. Це, у свою чергу, обумовило радикалізацію частини польського населення (насамперед того, що проживало в Східній Галичині), що вбачало в діях українців безпосередню загрозу «польському стану посідання». Великі страйки українського селянства краю тривали протягом 1902-1910 рр. Таким чином, селянський страйк 1902 р. мав яскраво виражений соціальний та національний характер. Його спричинили несправедливе розв’язання проблеми сервітутів, дискримінаційна податкова політика влади щодо українського селянства, а також демографічний вибух 80-90-х рр. XIX ст. Страйк засвідчив початок активізації боротьби за національні інтереси польського та українського народів не лише в політичній, але і в економічній сфері.

 

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1.Опрацювати відповідний параграф підручника.§ 27, 28-29

2. Робота з історичними джерелами

• Прочитайте  текст й виконайте завдання.

1. Галицький економіст про економічну ситуацію на західноукраїнських землях

«Вироби з тканини й прядива. Від сорочки аж до килиму, залізні й металеві вироби, знаряддя, машини, добрива, вироби шкіряної промисловості, хімічні вироби — словом, усе, чого потребує людина від колиски аж до могили, майже усе імпортуємо, купуємо, позичаємо у чужих».

Завдання

1. Яку особливість у розвитку західноукраїнської промисловості розкриває цей документ?

2. Як ви вважаєте, чому така ситуація склалася в західноукраїнських землях?

 

 

 

 

 Дата: 20.04.2021

Тема: Піднесення національного руху

1. Радикалізація українського політичного та соціального руху

На початку ХХ ст. центром українського національного руху стала Східна Галичина. Саме тут українці, хоч і обмежено, але користувалися демократичними правами: обирали своїх представників до крайового сейму й австрійського парламенту, мали українську пресу, умови для розвитку української мови, освіти, науки.

Водночас зростання української національної свідомості обумовило гостру боротьбу українців проти економічного та політичного домінування поляків. Це протистояння призводило до радикалізації політичного життя в краї.

На початку ХХ ст. національна ідея вийшла за межі вузького інтелігентського середовища. До неї тепер долучилися селяни, які організовувалися в кооперативному русі, і робітники, які перетворювалися на самостійну політичну силу. Тож було створено умови для формування та розвитку масового національного руху з політичним забарвленням.

Соціалістичну течію українського руху представляла Русько-українська радикальна партія (РУРП).

На з’їзді РУРП 1905 р. було схвалено програму, що базувалася на ідеях поєднання соціальної та національно-визвольної боротьби українського народу. Розв’язання національного питання радикали пов’язували з федералізацією Австро-Угорщини й об’єднанням в одну адміністративну одиницю українських частин Галичини й Буковини. Програма також містила вимоги політичних й економічних прав та свобод для робітників і селян.

Утворена 1899 р. Українська національно-демократична партія (УНДП) проголосила своєю стратегічною метою національну незалежність, а однією з найближчих цілей — автономію у складі Австро-Угорщини. Це передбачало розгортання широкої роботи в масах, проведення страйків, організацію руху за загальне виборче право. Поміркована орієнтація та підтримка з боку «Просвіти» зробили УНДП найчисельнішою й найвпливовішою партією Галичини, яка стала коаліцією політичних сил регіону — від соціалістів до уніатської священицької інтелігенції.

Радикалізація політичного життя — перехід політичних сил до дій, спрямованих на корінні зміни наявних соціальних і політичних інститутів суспільства.

Щоб заручитися підтримкою селян, партія організовувала народні віча, на яких обговорювалися актуальні соціально-політичні та економічні питання українського населення Галичини, Буковини та Закарпаття.

Народні віча — громадські збори, що проводилися на західноукраїнських землях із ухваленням резолюцій, які відправлялися органам влади і бралися до уваги політичними партіями.

Схарактеризуйте такий прояв українського руху, як народне віче. У чому його особливості?

З виступу Івана Франка (1893 р.)

Радикальна партія є партією селян, і висуває клич — «не селянин для інтелігенції, а інтелігенція для селян». Віча, які тепер масово проводяться, є свого роду селянською гімназією. Там (на вічах) шліфується думка, на вічах складає народ свою програму, вирішує важливіші питання. Вічеві рішення є справді виразом волі і потреб всього народу. При помочі віч розвивається народна свідомість і це єдиний спосіб його організування.

Більшість місцевого населення не сприйняли марксизму, який намагалися пропагувати в краї засновники Української соціал-демократичної партії (УСДП) М. Ганкевич та С. Вітик, тож ця політична сила залишалась нечисленною. У практичній діяльності УСДП підтримувала виступи робітників і селян, співпрацюючи з іншими партіями в боротьбі за права українців.

Посилення суспільно-політичного впливу народовців приводило до послаблення русофільських позицій у Галичині. Тому нове покоління русофілів, проголосивши курс на ототожнення з Росією, заснувало Російську (Руську) національну партію, яка отримувала дотації від царського уряду.

Активізація політичного руху супроводжувалася масовими виступами населення. У Галичині з року в рік помітно посилювалася робітнича страйкова боротьба. Тільки впродовж 1900-1904 pp. тут відбулося 143 страйки, до яких долучилося понад 32 тис. осіб. Частина з них завершилася перемогою страйкарів. Найгучнішими подіями цього часу були страйк львівських будівельників 1902 р. та страйк дрогобицько-бориславських нафтовиків 1904 р.

Поруч із робітниками на боротьбу піднялися й селяни.

Селянський страйк — організована масова відмова селян працювати на поміщика.

Зокрема, у страйку сільськогосподарських робітників, що відбувся влітку 1902 р. в Східній Галичині, взяли участь близько 200 тис. осіб. Українські політичні партії не лише підтримали селян, а й брали участь у цьому русі. Страйкарі відмовлялися працювати на поміщиків, вимагали підвищення платні за свою працю. Влада розправлялась із рухом за допомогою військової сили.

2. Реформа виборчої системи

Одним із завдань національного руху на початку ХХ ст. стала боротьба за виборчу реформу. Українці вважали, що представництва у віденському парламенті й галицькому сеймі дадуть змогу відстоювати їхні права. Проте унаслідок виборчого закону в Галичині у виборах фактично брало участь лише близько 7 %, а на Буковині — 4,9 % українського населення. Задля переважання представників заможних верств польського населення в парламенті та сеймі, польські політики вдавалися до правопорушень на виборах. Отже, кількість українських депутатів, попри зміцнення українського руху, була малою.

Кампанія за виборчу реформу розпочалася ще в 90-ті роки ХІХ ст. Особливо посилився цей рух у 1905-1906 pp., коли у Львові, Перемишлі, Чернівцях, Бориславі та інших містах відбулися багатотисячні віча, на яких ухвалювалися рішення про запровадження справедливої системи виборів.

Тиск на владу привів до того, що, всупереч спротиву польської верхівки, у Відні й Галичині 1907 р. було запроваджене загальне виборче право. Хоча ці зміни ще не забезпечували українцям рівноправності, однак українське представництво отримувало шанс перетворитися в помітну парламентську силу. Кількість українських депутатів у віденському парламенті істотно зросла: якщо в 1879 р. українці мали трьох представників, то в 1907 р. їх було вже 27 від Галичини та 5 — від Буковини. Українці домагалися поступок в економічній і культурній сферах та постійно висували вимогу — надання українським землям політичної автономії у складі Австро-Угорщини. Розгорнулася боротьба за галицький сейм, де домінували польські партії.

3. Боротьба за створення українського університету

Ще 1894 р. у Львівському університеті було відкрито перші українські кафедри, у тому числі — кафедру історії, якою керував М. Грушевський. Але це не змінило мовний режим в університеті. Як і раніше, тут панували німецька й польська мови. У 1900 р. на трьох факультетах Львівського університету українці обіймали лише шість професорських кафедр.

Тоді почалася боротьба за окремий український університет. Насамперед створення паралельних груп з українською мовою викладання на всіх факультетах. Однак польська адміністрація університету продовжувала ігнорувати права української мови.

У 1907 р. під час акцій протесту 150 студентів-українців силоміць вигнали з університету найреакційніших викладачів на чолі з ректором. Виступи молодих львів’ян підтримали студенти Чернівецького університету, які вимагали у свого керівництва відкриття кафедри історії України й навчання рідною мовою. У відповідь на посилення українського студентського руху польська шовіністична преса розгорнула відкриту антиукраїнську кампанію. Під її впливом польські студенти розправлялися з усіма, хто говорив українською мовою, викидали українців за двері університету.

У 1910 р. під час однієї з численних сутичок між українськими та польськими студентами Львівського університету пролунали постріли, від яких загинув українець Адам Коцко, чимало студентів зазнали поранень. До того ж їх звинуватили у провокуванні безпорядків, 49 з них відраховано з університету.

Однак похорон студента перетворився на справжню масову антиурядову маніфестацію, у якій, крім львів’ян, взяли участь представники кожного галицького міста. Ці події сколихнули прогресивну громадськість світу, яка засудила дії польських шовіністів.

4. Діяльність національно-культурних і військово-спортивних організацій західноукраїнської молоді

На початку ХХ ст. значну роботу з виховання молоді в національному дусі проводили українські патріотичні організації. У Львові діяло підпільне товариство «Молода Україна». До нього належали студенти вищих навчальних закладів Австро-Угорщини (Львівського університету, Львівської вищої політехнічної школи, Чернівецького університету, Віденського університету та ін.) та учні старших класів гімназій Галичини та Буковини.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. на теренах Західної України почали виникати й молодіжні організації військово-спортивного руху у формі сокільсько-січових товариств.

Перше товариство «Сокіл» засновано в селі Купчинці на Тернопільщині в 1891 р., а в 1894 р. за ініціативи інженера Василя Нагірного воно постало й у Львові. Діяльність товариства сприяла фізичному вихованню населення краю та формуванню в українців почуття національної єдності. «Соколи» приділяли увагу гімнастиці та протипожежній безпеці. Проте в сільській місцевості, де сокільський рух активно поширився, до цих видів діяльності додали фехтування, туризм і велоспорт. Окрім фізичного виховання, «Соколи» переймалися культурно-освітньою роботою: створенням хорів, драматичних гуртків, духових оркестрів, бібліотек.

Великі заслуги в розбудові «Сокола» мав Іван Боберський, який очолював товариство в 1910-1914-х рр. За цей час воно поширило діяльність на всю Галичину.

Іван Боберський (1873-1947) — український педагог, теоретик і практик української національної фізичної культури, організатор сокільсько-січового руху. Здобував освіту в університетах Львова, Відня, Граца, де вивчав європейські методики фізичного виховання. Подорожував країнами Західної Європи: Францією, Швецією, Чехією, Німеччиною, де ознайомився з роботою осередків фізкультури та вивчив нові форми й методи фізичного виховання.

Викладав у львівській гімназії німецьку мову й фізичну культуру, брав участь у роботі товариства «Сокіл», заснованому В. Нагірним. У 1910-1914 рр. був головою «Сокола-Батька». Здійснив значний внесок у розвиток нових на початку XX ст. в Галичині видів спорту: футболу, баскетболу, волейболу, тенісу, хокею. Створював спортивні гуртки, клуби, писав і видавав посібники. Ініціював у гімназіях краю введення фізичної культури як обов’язкового навчального предмета.

Під час Першої світової війни — член Бойової управи Українських Січових Стрільців. Після поразки визвольних змагань в Україні емігрував і жив до кінця своїх днів в еміграції.

Першу «Січ» створив Кирило Трильовський у селі Завалля на Станіславщині в травні 1900 р. Завданням її було фізичне виховання молоді й відновлення серед неї «лицарського духу Запорозької Січі». Ця ідея набула популярності на початку ХХ ст. У «Січах» налічувалося кілька десятків тисяч молодих українців. Усі організації об’єднувалися в Український січовий союз. «Січі» вже самою назвою своїх старшин (отаман, осавул, кошовий, хорунжий), козацькими піснями, звичаями та символікою — зв’язували з українською минувшиною, мостили шлях відродження українського війська. Об’єднуючи здебільшого молодь, українські «Соколи» й «Січі» захоплювали її козацьким романтизмом, а масові гімнастичні вправи й муштра на зразок військової, величні маніфестації, походи та паради, виховання почуття суспільного обов’язку — сприяли зародженню військового руху.

Кирило Трильовський (1864-1941) громадсько-політичний діяч, адвокат, публіцист, організатор січового та січово-стрілецького руху в Галичині. Був співзасновником і членом Русько-української радикальної партії, заснував перше гімнастично-пожежне товариство «Січ». Обирався депутатом австрійського парламенту, галицького сейму. Голова Головного січового комітету, а згодом його генеральний отаман. У 1911 р. виступив захисником у справі студентів, які вимагали відкриття українського університету у Львові. З початком Першої світової війни очолив Бойову управу Українських січових стрільців. У роки визвольної боротьби — член уряду ЗУНР. Після її поразки емігрував до Відня, потім повернувся й оселився на Коломийщині, де працював адвокатом. Опублікував низку поезій, статей, січових пісень, нарисів.

Попри утиски та перешкоди влади, у 1914 р. в західноукраїнських землях існувало 967 організацій «Сокола», що нараховували майже 59 тис. осіб та 1056 «Січей» із 66 тис. осіб. Це була організована сила, яка, відродивши пам’ять про українське військо, дала поштовх подальшому розвитку військових традицій.

Саме в середовищі молоді, яка пройшла духовний та фізичний гарт у «Січах» і «Соколах», зародилась думка про створення організацій, завданням яких було військове виховання та навчання молоді як необхідна передумова для створення власного війська. Значний вплив серед них мав військовий гурток «Пласт», що виник при філії української Академічної гімназії у Львові в 1911 р. Його засновниками були студенти Іван Чмола та Петро Франко. На відміну від інших товариств «Пласт» орієнтувався на фізичний розвиток дітей дошкільного й шкільного віку в позаурочний час.

Перед Першою світовою війною в Галичині нараховувалося 34 пластові гуртки, що об’єднували близько 1700 осіб, які займалися військовим вишколом. Пластові організації функціонували незалежно одна від одної, були різні за напрямом роботи та віковим цензом. Це була фактично перша в історії новітнього українського руху спроба власними заходами почати творення збройних сил як засобу боротьби за державну самостійність.

На початку 1913 р. в передчутті війни К. Трильовському вдалося подолати опір влади і затвердити статут суто військового товариства «Січові Стрільці». Такі товариства з’явилися спочатку у Львові, а згодом у — Косові та інших містах краю. Загалом напередодні Першої світової війни в Галичині діяло 96 українських стрілецьких товариств, що нараховували 8 200 членів. Основним досягненням їх стали військове виховання та навчання молоді.

10 вересня 1911 р. у Львові на стадіоні «Сокола-Батька» було проведено Перший сокільський здвиг (з’їзд). А 28 червня 1914 р. відбувся Шевченківський здвиг — грандіозна маніфестація січових і стрілецьких товариств Галичини. У поході вулицями міста та в масових військово-спортивних вправах взяли участь понад 12 тис. осіб, які представляли більш ніж 2100 стрілецьких, сокільсько-січових і пластових організацій краю. Багато з них були у військових одностроях та зі зброєю в руках.

5. Особливості українського руху в Буковині й на Закарпатті

На початку ХХ ст. в Буковині залишалися нерозв’язаними соціально-економічні й суспільні проблеми, ускладнені національним суперництвом численних етнічних груп краю: українців, поляків, німців, румунів, євреїв.

У 1903-1905 рр. існувало міжнаціональне об’єднання «Вільнодумний союз», до якого увійшли українські депутати буковинського сейму, представники румунських демократів та єврейських політичних кіл. На позачергових виборах 1904 р. до буковинського сейму «вільнодумці» забезпечили собі більшість у сеймі, що дозволило їм прийняти низку законопроектів: про підвищення платні вчителям, реформування виборчого закону до сейму, зміни в управлінні сільських громад і вибори до них, створення буковинського банку та ін.

Боротьба за втілення реформ у життя стала для українських політиків школою парламентаризму. Важлива відмінність Буковини від Наддніпрянської України й частково від Галичини — непоширення радикалізму, адже в умовах демократичних методів боротьби в цьому не було потреби.

На початку ХХ ст. буковинське політичне життя розвивалося «синхронно» з галицьким. Буковинські депутати разом із галицькими належали до Українського клубу у віденському парламенті, а головні політичні партії — національно-демократична, радикальна та соціал-демократична — були майже тотожні за поглядами з галицькими. Ця співпраця привела до перемоги української орієнтації серед буковинської інтелігенції.

Цей успіх закріпив розвиток мережі культурних і господарських організацій, що становили основу й джерело оновлення національного відродження. Місцеві українські школи та громадські організації стали найкращими з усіх, що існували у трьох західноукраїнських регіонах. Активно діяли українські культурно-просвітні товариства. Центральним була «Руська бесіда», що мала 8 філій і понад 120 читалень на місцях. Існували й інші організації: «Руська школа» (українське учительство), «Поміч» (ремісники), «Праця» (робітники), «Жіноча громада» (жінки) тощо.

На Закарпатті рух українців за національно-культурне відродження на початку ХХ ст. сповільнювався не лише примусовою мадяризацією краю, а й географічною та культурною ізольованістю регіону від основного масиву українських земель. Найбільш помітним у краї було розгортання русинофільства як варіанта народовського руху. Закарпатське народовство мало аполітичний характер. Народовці не домагалися надання автономії чи самоврядування краю. Головним завданням вони вважали збереження наявних проявів національного життя й зосереджували діяльність на проблемах мови, літератури, видавничої справи та шкільництва. Друкованим органом, навколо якого гуртувалися закарпатські народовці, став тижневик «Наука». Його редактором з 1903 р. був Августин Волошин (1874-1945), який згодом став лідером національно-визвольного руху на Закарпатті.

Значну увагу народовці приділяли історії, етнографії та фольклористиці. Виходили друком читанки, граматики й підручники.

Проте, попри слабку організаційну та соціальну базу, діяльність закарпатських русинофілів усе ж таки створила духовні й суспільні передумови виходу Закарпаття з глибокої кризи.

Національний рух Галичини та Наддніпрянської України, контакти з галицькими й наддніпрянськими діячами науки, освіти та культури також сприяли розгортанню народовської течії в національному русі Закарпаття. Але спроби поширити в регіоні кооперативний рух як засіб формування масової національної свідомості виявилися невдалими.

Отже, на початку ХХ ст. Закарпаття залишалося, за висловом Михайла Драгоманова, «пораненим братом». Справжнє національне відродження розпочалося в краї пізніше.

6. Обрання Андрея Шептицького митрополитом Української греко-католицької церкви

Непересічна роль у національному русі Галичини належала митрополиту греко-католицької церкви Андрею Шептицькому. У січні 1901 р. відбулася його офіційна інтронізація на Галицьку митрополію. Новий митрополит енергійно розбудовував церкву й церковну освіту, піклувався про народну освіту, охорону здоров’я та здоровий спосіб життя, був покровителем української науки й культури, зокрема став фундатором Українського національного музею у Львові, ініціатором багатьох благодійних справ. Митрополит заснував народну лікарню (1903), Земельний банк (1910), виступав як меценат української культури, підтримував діяльність товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар».

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1.     Прочитати § 28-29

2.     На основі уривка з дослідження історика розкрийте зміст вислову «Галичина — український П’ємонт». Поясніть, завдяки чому забезпечувався поступ національного руху на західноукраїнських землях. Чому в Наддніпрянщині такого поступу не спостерігалося?

Сучасний український історик Іван Лисяк-Рудницький про національний рух у Галичині

...Поява сильної та динамічної спільноти в Галичині наклала відбиток, особливо після 1905 р., на українські землі в Росії. Так сформувалася концепція Галичини як «українського П’ємонту»: маленького краю з великою місією, покликаного стати географічною базою і плацдармом визвольної боротьби всього українського народу.

Для українського національного руху в Галичині двадцять п’ять років перед вибухом Першої світової війни були періодом неухильного просування на всіх фронтах. Один із тогочасних польських публіцистів влучно схарактеризував такий розвиток подій як «українське завоювання». Завоювання було насамперед внутрішнім і полягало у проникненні в широкі маси українців модерної національної свідомості. Це досягалося через постійно розширювану мережу народних товариств: освітніх, професійних, господарських, напіввійськових та ін. Участь у таких товариствах, місцеві філії яких сягали кожного містечка й села, давала селянам нове почуття людської гідності... У політичній сфері тепер стало можливим розпочати систематичний, наполегливий наступ на польську гегемонію в Галичині...

 

 Дата:23.04.2021

Тема: Практичне заняття «Програмові документи Сокіл/Січ/Просвіта»

Мета:  проаналізувати  програмові документи Сокіл/Січ, розкрити значення діяльності у розвитку українського національного руху; розвивати в учнів уміння працювати з документами, аналізувати їх, робити висновки, порівняння, висловлювати свої думки та ставлення; виховувати повагу до представників національно-визвольного руху, які були носіями української національної ідеї.

Виконання завдань практичного заняття

1.     Ознайомтеся з програмними положеннями українських товариств (робота з Додатком 1, 2, 3).

2.       Проаналізуйте їх.

3.       Створити у зошиті табличку до кожного товариства (Додаток 4).

 

Цікаво знати:

Молодіжні товариства діяли на західноукраїнських землях. Їх виникненню сприяли відповідні соціально-економічні, політичні та ідеологічні передумови, які склались у часи багатовікового поневолення українського народу.

 

Робота з документом

Додаток 1

Програмові документи товариства «Сокіл»

Початок організованого молодіжного руху поклало товариство “Сокіл” (Львів, 1894 р.).

Мета: виховання свідомого, фізично здорового патріота України, борця за її незалежність. Моральною основою “Сокола” був закон Божий і на його основі вироблений сокільський закон – 10 заповідей. Соколи мали свій прапор – малинового кольору, свій гімн – “Соколи, соколи”. Робота у містах мала спортивно-гімнастичний, а в селах – пожежно-спортивний характер. Велике виховне значення мали Сокільські свята.

 

Додаток 2

Програмові документи товариства «Січ»

Товариство “Січ” виникло в 1900 р. (с. Завалля, Снятинський повіт на Станіславщині). Головна мета діяльності “Січей”, крім гімнастично-пожежної, – ще й виховна, культурно-просвітницька. Якщо діяльність “Соколів” мала більше загальнослов’янський характер, то “Січі” – чисто національний. Організаційна побудова “Січей” нагадувала Запорізьку Січ. Січова хоругва (прапор) спочатку була малинового кольору, а з 1910 р. – синьо-жовтою.

Популярність “Січей” серед населення Східної Галичини (особливо сільського) була великою. В 1914 р. діяло 916 осередків, які об’єднували понад 30 тис. членів. При панській Польщі йде процес переслідування січовиків, тому цей рух слабшає. Більшість січовиків перейшли в нову молодіжну організацію “Луг” (1925 р.), яка була близькою за характером роботи до Січей.

Додаток 3

Програмові документи товариства «Просвіта»

"ПРОСВІТА" – громад. орг-ція, заснована в січні 1868 у Львові представниками народовської течії як координаційний центр просвітницького руху в західноукр. землях. Була першою орг-цією, що діяла на нац. принципах в укр. землях. Заснування орг-ції стало можливим після прийняття 1867 в Австро-Угорщині "Закону про товариства", що унормував процедуру створення та визначив правові засади діяльності громад. інституцій. Написання проекту статуту т-ва взяв на себе конституюючий к-т. Його головою став А.Вахнянин, членами – О.Борковський, М.Коссак, Ом.Огоновський, О.Партицький, Ю.Романчук, А.Січинський, К.Сушкевич. Статут зареєстрований МВС Австрійс. імперії 2 вересня 1868. Перші заг. збори орг-ції відбулися 8 грудня 1868. На них були присутні 65 осіб.

У різні періоди існування т-ва змінювалися пріоритети його діяльності, це відображено в його статутах. Їх було 6. Згідно з 1-м статутом, діяльність т-ва мала науково-освіт. характер (обмеженість кількості членів т-ва зумовлював високий вступний – 4 корони – та щомісячний – 1,04 корони – внесок), у 2-му статуті більше уваги надавалося освіт. та видавничій роботі (знижено вступні внески до 2 корон, а щомісячні – до 0,5 корони); у 4-му статуті розширено засади екон. діяльності т-ва й затверджено 3-ступеневу структуру його організації: Централя у Львові – філії у повітах – читальні; у 6-му статуті було вилучено питання екон. діяльності.

З часом розгорнута т-вом наук. діяльність стала основною у роботі заснованого Літ. т-ва ім. Шевченка

 

Цікаво знати

Пластовий рух у Галичині був започаткований в кінці 1911 р. у Львові. На відміну від “Соколів”, “Січей”, “Лугу”, які працювали переважно із зрілою молоддю, “Пласт” починав формувати власні і національні риси характеру з дошкільного і шкільного віку.

Отже, завдяки різноманітним формам роботи молодіжні товариства “Сокіл”, “Січ”, “Луг”, “Пласт” виховували свідомого, фізично здорового патріота України, сприяли захисту української мови, історії, культури від асиміляторської політики австрійського та польського урядів, готували українську молодь до боротьби за державну самостійність.

Назва товариства	«Сокіл»	«Січ»	«Просвіта»
Рік створення
Місце створення
Мета
Діяльність

 

 

 

Дата:23.11.2021

    Тема: Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії  

Мета: з’ясувати як розгорталася та досягнення української національної революції в контексті «Весни народів»; розвивати вміння та навички аналізу історичних документів, роботи з картою, складання концептуальної таблиці, робити власні висновки; виховувати почуття патріотизму на прикладах життя і діяльності борців за соціальне та національне визволення.

.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

 

У березні 1848 р. спалахнула буржуазно-демократична революція в Австрійській імперії (відбулося народне повстання у Відні й Будапешті, було скинуто уряд Меттерніха, імператор Фердинанд І пообіцяв запровадити конституцію та демократичні свободи). Революція стала поштовхом для національно-визвольного руху в західноукраїнських землях.

Березень 1848 р. — величезна демонстрація у Львові, яка склала петицію до імператора з вимогами здійснення буржуазних реформ і перетворення Галичини на польську автономну провінцію. Під натиском демонстрантів були звільнені всі політичні арештанти з в’язниць Львова, почалося формування національної гвардії. Петиція стала програмою нової польської шляхетсько-буржуазної організації — «Центральної ради народової».

Квітень 1848 р. — почалися заворушення селян, які могли спричинити велике селянське повстання. Щоб запобігти йому, австрійський уряд скасував 17 квітня в Галичині кріпосне право: панщину й особисту залежність селян від феодалів (на 5 місяців раніше, ніж в інших провінціях).

Головна руська рада

У травні 1848 р. українська ліберальна інтелігенція й уніатське духівництво створили у Львові першу українську політичну організацію — Головну руську раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем (мала 50 рад на місцях, видавала газету «Зоря галицька», запровадила герб (золотий лев на блакитному тлі) та жовто-блакитний прапор). Рада домагалася встановлення власної української автономії Галичини, формування загонів національної української гвардії й запровадження в навчальних закладах навчання українською мовою. Але уряд затвердив лише вимогу про викладання предметів у школах і гімназіях українською мовою.

У червні 1848 р. на Слов’янському конгресі в Празі між делегатами від Головної руської ради і Центральної ради народової виникла запекла дискусія: українці вимагали поділу Галичини на Західну (Польську) і Східну (Українську), чому поляки всіляко противилися. Зрештою було досягнуто компромісу: Галичина залишається єдиною, а в ній дотримується рівність поляків і українців щодо права займати адміністративні посади тощо. Але через обстріл Праги австрійськими військами конгрес перервав свою роботу, делегати роз’їхались, а протиріччя між польською й українською Радами залишились.

У листопаді 1848 р. відбулося збройне повстання у Львові з вимогою запровадження української автономії в Східній Галичині та проти спроб Австрії роззброїти загони української національної гвардії. У повстанні взяли участь широкі народні маси: від ремісників до інтелігенції. Вулиці були перегороджені барикадами, на одній із них уперше був піднятий червоний прапор. Повстання було жорстоко придушене каральними військами після артилерійського обстрілу міста.

У Північній Буковині протягом 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі землі, пасовища й ліси, створювали збройні загони. У листопаді 1848 р. спалахнуло збройне повстання (спочатку в гірських районах, а потім і в долинах), придушене карателями лише через півтора роки — у квітні 1850 р.

Українці в першому парламенті Австро-Угорщини

У липні 1848 р. почалися засідання рейхстагу у Відні, до якого в ході червневих двоступінчастих виборів було обрано 25 українців (15 селян, 8 священиків, 2 представники міської інтелігенції) і 75 поляків на 100 місць, наданих Галичині. Українці в парламенті відстоювали:

· поділ Галичини на Західну (із центром у Кракові) і Східну (із центром у Львові);

· антифеодальні вимоги: ліквідація кріпосного права (не тільки в Галичині, а й на решті території), скасування викупних платежів феодалам за землю, ліквідацію монополії феодалів на володіння млинами, зниження державних податків, дозвіл селянам вільно користуватися соляними покладами та ін.

На підтримку цих вимог депутати-українці зібрали 200 тис. підписів, але рейхстаг лише частково їх задовольнив.

У грудні 1848 р. новий 18-літній імператор Франц-Йосиф, зібравши контрреволюційні сили, розпустив парламент.

Ліквідація кріпосного права

Ця подія стала одним із найважливіших рішень парламенту, затверджених імператором 7 вересня 1848 р. Закон надав селянам право власності на землю й громадянські права (обирати та бути обраним, самостійно вибирати місце проживання та ін.), скасував панщину, але встановив величезний викуп за землю, через що у феодалів залишилася більша частина землі, лісу та пасовищ, користування якими селяни змушені були відпрацьовувати (як на панщині) або вносити велику плату за нього; сам же викуп існував до початку XX ст.

Основні підсумки революції — поєднували в собі як прогресивні досягнення, так і феодальні пережитки.

Прогресивне: скасування кріпосного права; запровадження конституційного правління; уперше українці західних територій самовиразились як нація зі своїми інтересами й були представлені в парламенті; покладено початок політичній боротьбі населення цих земель за своє національне й соціальне звільнення.

Негативне: збереження монархії; розпуск парламенту; криваве придушення повстань; величезні викупні платежі й панування, як і раніше, феодального землеволодіння; розчленовування західноукраїнських земель за новою австрійською конституцією: Західна та Східна Галичина так і залишились об’єднаними й були віддані під владу Польщі; владу в Буковині віддали румунським поміщикам.

Консолідація українства на Буковині

Улітку 1848 р. могутній селянський рух розпочався в Буковині, внаслідок чого і тут австрійський уряд змушений був проголосити скасування панщини. До австрійського рейхстагу була подана петиція, під якою стояло 17 тис. підписів. У ній селяни вимагали не тільки адміністративно-державного поділу Галичини на українську та польську частини, але й запровадження української мови в школах. З ініціативи Лук’яна Кобилиці та інших селянських депутатів рейхстагу 1 листопада 1848 р. у Чернівцях відбувся з’їзд представників сільських громад усієї Буковини. Учасники з’їзду виступили проти намірів австрійського уряду адміністративно відокремити Буковину від Галичини. 16 листопада 1848 р. у містечку Вижниця Л. Кобилиця скликав багатотисячні збори й у своїй промові переконував людей у тім, що рейхстаг не може та й не хоче поліпшити долю українського селянства, тому слід самим добиватися справедливості. Так почалося повстання під проводом Л. Кобилиці.

Завдання 1. Заповніть таблицю ( письмово у зошитах)

 

Назва	Центральна рада народова	«Руський собор»	Головна Руська рада
Час, місце утворення
Мета діяльності
Представники

 

Завдання 2. Перегляньте відео та  дайте відповідь на питання: «Які б відбулися  події на західноукраїнських землях, якби влада Австрії не скасувала би кріпосне право?» ( усно)

Висновки: Весна у природі – короткотривала пора року, події «весни народів» відбувалися на західноукраїнських землях також недовго, але наслідки були вагомими. Найважливішими досягненнями в соціальній сфері стали скасування панщини та пожвавлення культурного руху.

У період революційних подій західні українці вперше здобули визнання своєї національної належності. Усі політичні сили, з власного бажання чи вимушено, визнали існування на цих землях українського народу з його національними прагненнями. Вирішальна заслуга в цьому була першої в ХІХ ст. української політичної організації – Головної руської ради. Вона відіграла свою історичну роль – об’єднала русинів, стала лідером і захисником їхніх прав. Те, що західні українці визнали Головну руську раду крайовим органом влади, засвідчило, що вона відповідала вимогам свого часу.

Домашнє завдання

1.Прочитати параграф відповідно до теми

2. Виконати онлайн-тести за посиланням:

join.naurok.ua - код доступу 3945419