8 ІСТ УКР

Дата: 10.02.2023

Тема. Заснування Української козацької держави — Війська Запорозького.

Вивчення нового матеріалу

1.  Політичний устрій.

На звільненій із-під польсько-шляхетського панування території в роки Національно-визвольної війни формувалася й міцніла Українська козацька держава. Її офіційна назва в цей час була «Військо Запорозьке». Унаслідок того, що терени, на яких вона розташувалася, підпорядковувалися гетьманській владі, неофіційно її називали Гетьманщиною. Сучасні дослідники називають її також Українською козацькою (Гетьманською) державою. Зародком новоствореної держави стали традиції і звичаї козацької демократії Запорозької Січі та основні засади устрою Війська Запорозького.

В основу політичного устрою Української гетьманської держави була покладена система органів влади довоєнного Війська Запорозького.

(Учитель привертає увагу учнів до схеми.)

Політичний устрій Війська Запорозького середини XVII ст.

За козацькою (січовою) традицією вищим органом влади в Гетьманщині з розпорядчо-законодавчими функціями була Генеральна військова рада. У ній брало участь усе козацтво, а іноді й представники міщан та духовенства.

Гетьману належала вища військова, адміністративна й судова влада, що поширювалася на всі стани. Він був головою держави й обирався на свою посаду Загальною військовою радою безстроково. Гетьман очолював Генеральний уряд, скликав Загальну військову і Старшинську ради, втілював у життя прийняті ними рішення. За його підписом «рукою власною» виходили універсали, накази й розпорядження. Гетьман розглядав скарги на рішення полкових і сотенних судів, відав фінансами, за рішенням ради розпочинав війну й укладав мир, командував армією, підтримував дипломатичні відносини з іншими державами.

Поступово зростав вплив Старшинської ради, що складалася з генеральної старшини й полковників. Вона вирішувала військові, адміністративні, господарські, правові й зовнішньополітичні питання. Її рішення були обов’язковими для гетьмана. Вона постійно перебувала в резиденції гетьмана.

Рада при гетьмані була дорадчим органом, що складався з його довірених осіб. Вона обговорювала з гетьманом можливі шляхи розв’язання найважливіших питань державного життя й готувала проекти рішень для Старшинської ради.

Центральним органом виконавчої влади був Генеральний уряд. Він вирішував усі поточні справи внутрішнього управління й закордонних відносин Війська Запорозького. Генеральний уряд складався з генеральної старшини, яка спочатку обиралася, а з часом стала призначатися гетьманом. До його складу входили: писар (очолював Генеральну військову канцелярію, займався закордонною політикою й вів усі справи Генерального уряду), судді (один або два) (здійснювали керівництво вищим судом при Генеральному уряді), обозний (забезпечував матеріальне постачання армії та артилерії), підскарбій (завідував державним скарбом і фінансами; до запровадження цієї посади в 1654 р. ці функції виконував гетьман), керівник розвідки (займався розкриттям змов проти гетьмана, боротьбою проти таємної польської агентури, збиранням розвідувальної інформації тощо).

При гетьмані також існувала генеральна старшина з особливих доручень — два осавули (військові ад’ютанти гетьмана), хорунжий (хранитель військової корогви), бунчужний (хранитель гетьманського бунчука) і наказний гетьман (тимчасовий командувач військами для проведення воєнних операцій).

У полках існували власні уряди, що складалися з полковників і полкової старшини (писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий). Полковник був головним представником центральної влади на території полку. Полковника обирали на полковій раді, але часто його призначав уряд. Полк складався із сотень, у кожній з яких був сотенний уряд із сотника, писаря, отамана, осавула та хорунжого. У містах і містечках козацькі громади обирали «городових отаманів», а міщанами керував «війт», якого затверджував гетьман. У селах владу над селянами здійснював староста, а над козаками — сільський отаман.

2.  Адміністративно-територіальний устрій.

За умовами Зборівського договору, Українська гетьманська держава охоплювала територію колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. На цих землях площею близько 200 км² на той час проживало понад 3 млн осіб.

Державу було поділено на полки, що були одночасно адміністративно-територіальними одиницями й підрозділами козацького війська. У 1649 р. на Лівобережжі існувало сім полків (Полтавський, Ніжинський, Чернігівський, Миргородський, Прилуцький, Переяславський і Кропивненський), а на Правобережжі — дев’ять полків (Київський, Канівський, Білоцерківський, Уманський, Чигиринський, Черкаський, Кальницький, Корсунський і Брацлавський). Кількість полків не була сталою, а змінювалася відповідно до військово-політичної ситуації в Гетьманщині. У 1649 р. налічувалося 16, у 1650 р. — 20, а в 1954 р. — 18 полків. У кожному полку залежно від території і кількості населення було 10—20 і більше сотень. У сотні могло бути від кількох десятків до 200—300 козаків.

Територія Запорозької Січі з її володіннями становила окрему адміністративну одиницю. Функції столиці держави виконував Чигирин, що був резиденцією гетьмана.

Новий адміністративно-територіальний поділ, запроваджений в Українській гетьманській державі, відрізнявся від старого поділу на воєводства й повіти тим, що полки й сотні були відносно невеликими військово-адміністративними одиницями. Унаслідок цього влада ставала ближчою до потреб людей, здійснення керівництва на містах ставало простішим та ефективнішим.

3.  Українське військо.

Після закінчення битви під Корсунем Б. Хмельницький розпочав створення українського козацького війська. Його ядром стали реєстрові та запорозькі козаки, до яких приєдналися повсталі «покозачені» селяни та міщани. Для подальшого формування й організації українських збройних сил Хмельницький запровадив територіальну полково-сотенну систему: певна територія виставляла кілька сотень вояків, які об’єднувалися в полк. Завдяки цьому гетьман залучив до збройної боротьби з ворогом населення всієї Гетьманщини. Незважаючи на повідомлення деяких джерел про величезну армію Б. Хмельницького в роки війни, насправді регулярне боєздатне військо, на думку дослідників, налічувало 40—60 тис. осіб. На той час це була могутня армія.

Основу армії становила оснащена вогнепальною зброєю піхота. Відсутність власної кінноти (у якій мала перевагу польська армія), особливо на початку війни, компенсувалася за рахунок союзної татарської кінноти.

Військо Хмельницького мало значну артилерію. Було створено полкову артилерію та окрему артилерію головного командування (гетьмана). Для цього було використано гармати, захоплені повстанцями у визволених містах та замках, а також налагоджено виготовлення гармат у Ніжині.

Командні посади в українському війську посіли представники реєстрової козацької старшини, української шляхти й почесні козаки.

4.  Фінанси та судочинство.

Фінансова система Гетьманщини до 1654 р., як уже зазначалося, контролювалася особисто Б. Хмельницьким. На звільненій від польсько-шляхетського панування території було ліквідовано всі старі державні податки та введено нові. Основними джерелами поповнення державної скарбниці стали податки, порубіжні торговельні мита, доходи від промислів та із земельного фонду. Так, установлювалися податки з млинів, за виробництво і продаж горілки, збори з торгів і ярмарок тощо. Селяни, які жили на колишніх державних і приватних землях, відтепер сплачували «чинші на Хмельницького». Лише останні забезпечували надходження до державної скарбниці Гетьманщини 100 тис. злотих щорічно.

В Українській гетьманській державі існувала власна система судочинства. Під час війни було знищено всі станові (гродські, земські й підкоморські) суди і створено Генеральний військовий, полковий та сотенний суди. Козацьким судам підлягали не лише козаки, а й шляхтичі, міщани та селяни, особливо за важкі злочини (убивства, розбій тощо).

Генеральний військовий суд був вищою судовою інстанцією при уряді Гетьманщини. До нього входили два генеральні судді та судовий писар, що вів справи. Генеральний військовий суд розглядав скарги на рішення судів нижчих інстанцій, а також виняткові справи, з якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана.

Окрім того, у містах із магдебурзьким правом, як і раніше, існували суди магістратів. Справи духовенства розглядалися в церковних судах.

5.  Зміни в соціально-економічному житті.

Складовою Національно-визвольної війни була боротьба селян за право бути вільними господарями на власній землі. Після укладення Зборівського договору селяни, які жили на колишніх державних землях («королівщинах»), на території Гетьманщини здобули особисту свободу і право володіти землею. Їхні маєтки стали називатися вільними військовими селами, підпорядкованими Військовому скарбу. За володіння землею вони сплачували державі фіксований податок.

Набагато складнішою була ситуація із селянами, які жили на приватних землях. За Зборівським договором, шляхта отримала право повернутися до своїх маєтків, а селяни були зобов’язані виконувати всі ті повинності, що й до початку війни. Селяни з обуренням сприйняли спроби шляхти відновити своє панування й заявили про невизнання Зборівської угоди.

Хмельницький, за скаргами окремих шляхтичів, видавав їм універсали, де вимагав від селян, щоб вони своєму панові «всіляку покору й підданство, як раніше, так і зараз віддавали, і в усьому пана свого… слухалися, ніяких бунтів, свавільств не чинили». Однак, незважаючи на гетьманські універсали, які були спрямовані проти повстанців, каральні загони не могли приборкати селянські невдоволення. Гетьман також розумів, що боротьба проти польського панування не завершена і без участі в ній селянства марно розраховувати на перемогу.

Універсал — розпорядчий акт адміністративно-політичного характеру, який видавався гетьманом.

 

Уряд Гетьманщини у своїй внутрішньополітичній діяльності всіляко підтримував інтереси козацтва. Особи, які були вписані до реєстру, разом зі своїми родинами звільнялися від кріпацтва й отримували права вільно жити в містах та селах, володіти землею, мати власне козацьке самоврядування й судочинство. Провідне місце серед козаків посідала старшина, яка зосереджувала у своїх руках владу й багатства.

Домашнє завдання

1.     Прочитайте  § 24 або вищезазначений матеріал 

Дата: 16.12.2022

Дата: 25.11.2022

 

 Дата: 28.10.2022

Тематичне оцінювання з розділу « Землі України в ХVІ – в першій половині ХVІІ ст.»

Мета: перевірити рівень засвоєних знань.

Завдання виконайте за посиланням:join.naurok.ua , код доступу 8906105

 Дата: 21.10.2022

Практична робота № 1. « Повсякденне життя і світогляд різних станів українського суспільства».

Мета: закріпити знання щодо того, Яким було становище українських земель у складі різних держав; як вплинули Люблінська та Берестейська унії на життя українського суспільства; які суспільні стани сформувалися на українських землях у XVI ст.

Завдання виконайте за підручником § 11-12,  ст.51-53.  

 

Дата: 14.10.2022

Тема: Культура України в другій половині 16 – п.п. 17ст.

Мета: показати, що кінець 16 – п.п. 17 ст. були часом національно – культурного відродження, формування національної свідомості українського народу; показати що культура тісно пов’язана з життям народу і є фактичним відображенням; підкреслити значення мови в житті народу; ознайомити  з розвитком шкільної освіти; відзначити внесок вчених – вихідців з українських земель у розвитку світової культури; працювати над поняттями «національно – культурне відродження», «братства», «книгодрукування»; виховувати  гордості за досягнення свого народу в культурному життя і його внесок у розвиток культури.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

 

Культура народу тісно пов’язана з його життям. Усі події , явища, процеси пронизують усі сфери культури: усну народну творчість, освіту літературу у 16 – п.п.17 ст.

         Передумови розвитку української культури:

1.     Захоплення українських земель іноземними державами.

2.     Встановлення польського панування на українських землях після Люблінської унії 1569року.

3.     поглиблення соціального і національно – релігійного гніту.

4.     Виникнення козацтва і утворення Запорозької Січі.

5.     Постійна боротьба проти турецько – татарської агресії.

6.     Вплив польської культури на українську. Поширення ідей гуманізму і Реформації.

7.     Винайдення друкарського верстата.

Культура України в др.. п. 16 п.п 17ст.

галузь	Характеристика.
Розвиток української мови	Писемна мова українців і білорусів називалась руською. Під  впливом усного мовлення в руській мові з’явились елементи української мови. У першій половині 17 ст. виникають полемічні і драматичні твори, вірші написані українською мовою.
Освіта
Книгодрукування
Перші шкільні підручники
Усна народна творчість
Література
Полемічна література
Драматична література й театр
Музика
літописання
Архітектура і містобудування
Скульптура
Живопис
Мистецтво гравюри

Висновок 
1. У другій половині XVI — першій половині XVII ст. відбувалося бурхливе піднесення культурного життя України. 
2. Українська освіта здатна була конкурувати із західноєвропейською. 
3. В освітніх закладах мали право навчатися представники всіх станів населення. 
4. Православні навчальні заклади стали осередками ідей гуманізму. Навколо них гуртувалася українська інтеліґенція. 
5. Освітній рух підносив свідомість українського народу, сприяв утвердженню визвольних ідей. 
6. Одночасно з розвитком освіти розвивалися літописання та книгодрукування. 
Домашнє завдання 
1. Опрацювати відповідний матеріал за підручником. 

    

 Дата: 31.05.2022

 Тема: Видатні діячі української освіти XVI—XVIII ст.

Мета: визначити внесок у розвиток педагогічної науки зробили освітні, культурні, громадські діячі 16-18 століття.

 

Вагомий внесок у розвиток педагогічної науки зробили освітні, культурні, громадські діячі XVI-XVIII ст.

Петро Могила (1597-1647) - політичний та освітній діяч, нащадок князівського роду, широкоосвічена людина. Виходець із Львівської братської школи, він здобув освіту в ряді західноєвропейських університетів. Відомий як засновник Києво-Могилянської колегії, філіали якої відкрив у Вінниці (1634) і Кременці (1636). Був пристрасним борцем за діло православ'я.

Іван Федоров (Іван Федорович Москвитин) (прибл. 1510-1583) - засновник книгодрукування в Україні й Росії, просвітитель. У «Євангелии учительном» стверджує, що життєвий шлях людини залежить від неї самої, її волі, прагнення до пізнання, до творення добрих справ, висловлює ідею рівності всіх людей, яким однаковою мірою повинні належати всі земні блага, у тому числі й освіта. В 1574 р. у Львові надрукував «Азбуку» - перший у східних слов'ян друкований підручник. Згодом її було перевидано в Острозі, де він заснував нову друкарню.

Стефан Зизаній (Зизаній-Тустановський) (прибл. 1570 - прибл. 1605-1610) - письменник, освітній діяч, працював учителем братських шкіл. Виступав проти соціальної несправедливості, національного й релігійного гноблення українського народу. Автор «Катехізису для шкільного навчання» (1595).

Іван Вишенський (прибл. 1545-1550 - після 1620) - український полеміст, чернець, аскет. Проблеми освіти і виховання розглядав у тісному взаємозв'язку з іншими соціально-політичними проблемами, критикуючи єзуїтську систему освіти і виховання. Розглядаючи шкільну освіту як засіб виховання молодого покоління, прагнув захистити народ від впливів католицизму й уніатства. Виступав за проведення навчання рідною мовою, побудову його на традиціях рідної культури й народного виховання. Його освітня система ґрунтується на демократичних засадах: кожен селянин повинен читати. У творах «Викриття диявола-світодержця», «Послання князю Острозькому», «Суперечка мудрого латинника з немудрим русином » пропагував ідею рівності всіх людей. Розробив методичні поради щодо навчання, самоосвіти, зокрема рекомендації майбутнім читачам. Ідеї його про свідоме й систематичне засвоєння матеріалу використовувались у братських школах і впливали на формування прогресивних дидактичних принципів.

Кирило-Ставровецький Транквіліон (?-1646) - видатний учитель Львівської та Віденської братських шкіл, просвітитель, проповідник. Вважав, що у формуванні майбутньої людини велике значення має виховання. У творах «Зерцало богословії», «Євангеліє учительноє» наголошував, що місце людини в суспільстві повинно залежати від її освіти, а не від походження. Гострота розуму залежить від вроджених здібностей, але глибина і різноманітність знань - від виховання. Вважаючи, що прагнення до знань є природною властивістю людини, наголошував, що кожен повинен збагачувати свій розум знаннями і поширювати їх серед інших.

Єпіфаній Славинецький (?-1675) - учений з енциклопедичними знаннями, вихованець, а згодом викладач Київської академії, просвітитель, автор багатьох навчальних посібників. Перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, педагогіки, історії. До оригінальних його праць належать до 60 слів-проповідей, серед яких - проповіді про корисність освіти, влаштування благодійних товариств тощо. Автор кількох філологічних праць: «Лексикона латинського», «Філологічного словника», «Лексикона греко-славено-латинського». Перекладами світських книг сприяв розвитку освіти та формуванню наукової термінології. Великою популярністю у XVII ст. користувався твір Славинецького «Громадянство звичаїв дитячих» - збірник правил поведінки в школі, дома, на вулиці, вимог до мови тощо.

Інокентій Гізель (прибл. 1600-1683) - один з видатних діячів української культури XVII ст., філософ, психолог, письменник, професор, ректор Київської колегії. Автор праць з філософії, психології, теології. Зазначав, що в основі процесу пізнання людиною навколишньої дійсності лежить інтелектуальна діяльність самої людини. Оскільки процес пізнання ґрунтується на чуттєвому досвіді людини, вважав важливим розвивати органи чуття дитини. Велику увагу приділяв значенню навколишнього середовища для формування особи, підкреслюючи, що стати людиною, оволодіти мовою можна тільки в людському суспільстві.

Симеон Полоцький (1629-1680) - видатний учений, який зробив значний внесок у розвиток педагогічної науки. Майже на 20 років раніше від Д. Локка виступив проти теорії «вроджених ідей», будучи переконаним у тому, що людина не народжується з готовими моральними якостями, а набуває їх у процесі виховання. Свої педагогічні положення, викладені у творах «Книжица вопросов и ответов, иже в юности серцем зело потребне суть», «Обед душевний», «Вечеря душевная», доводить, спираючись на принцип природовідповідності виховання, не відкидаючи наявності вроджених якостей.

Григорій Сковорода (1722-1794) - видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва. Син бідного козака із с. Чорнухи на Полтавщині, здобув освіту у Київській академії, продовжував навчання за кордоном - у Відні, Мюнхені та Бреславі. Після повернення (1753) викладав у Переяславському, а потім Харківському колегіумі. Через переслідування за демократизм і наукову самостійність у викладанні припинив педагогічну діяльність і з 1769 р. до смерті залишався мандрівним учителем.

Свої педагогічні погляди виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено притчі «Вдячний Еродій» та «Жайворонки», «Байки Харківські». Педагогічні погляди Сковороди втілюють основні напрями прогресивної педагогіки: гуманізм, демократизм, високу моральність, любов до Батьківщини й народу. Головним педагогічним принципом вважав виховання природних здібностей людини. Висміював дворянсько-аристократичне виховання, протиставляючи йому позитивний ідеал виховання, мета якого - створення гармонійно розвиненої, «істинної», вільної, щасливої, корисної для суспільства людини. Провідне значення надавав розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Обстоював рідну мову у школах, шанував інші мови, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, логіку, астрономію, землеробство, мораль. Пропонував використання різноманітних методів навчання (бесіди, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати переконанням, привчанням до критичного аналізу своїх вчинків, дотримуванням режиму тощо). Підкреслював, що людину характеризують її моральні якості: любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності та ін. Їй багато дається, але й багато від неї вимагається. Перед народом її совість повинна бути, «як чистий кришталь». Великого значення надавав вихованню любові до праці, самодіяльності учнів, керівній ролі батьків і вчителів. Обстоював загальнодоступне, безплатне навчання для всіх верств населення. Сковорода був, безумовно, найсамобутнішим мислителем того часу, недарма його називали «українським Сократом».

З кінця XVIII ст. українська освіта почала занепадати. До цього часу українська нація, перебуваючи між православним Сходом і латинізованим Заходом, була для них джерелом наукових ідей та кадрів. Ще на початку XVIII ст. російські правителі традиційно пропонували найвищі церковні, урядові та освітні посади авторитетним і освіченим українським діячам. Найвидатнішими з них були Ф. Прокопович, С. Яворський, Д. Туптало, С. Полоцький. Наприкінці XVIII ст. кордони Російської імперії значно обмежили контакти України із Заходом, а політика уніфікації, централізації та русифікації освіти призвела до втрати Україною своєї унікальної культурної самобутності та обмеження її роллю культурної провінції.

 

Дорогі діти! Це остання тема з історії України  в цьому році, сподіваюсь, що 1 вересня ми зустрінемо з вами у стінах рідної школи, гарних канікул!

 

 

Дата: 30.05.2022

Тема:Наш край у 20—90-х рр. XVIII ст.

Мета: ознайомити учнів з особливостями розвитку рідного краю в період 20—90-х рр. XVIII ст.

Завдання:   прочитайте матеріал за підручником (ст..263) та знайдіть додаткову інформацію в інтернеті щодо історії Гайворонщини.

 

Дата: 24.05.2022 

Узагальнення знань за курсом «Ранній Новий час в історії людства»

Мета: систематизувати, узагальнити та закріпити знання учнів з курсу.

Завдання  виконайте за посиланням join.naurok.ua , код доступу 9675012

 Дата: 23.05.2022

Тема: Культурно – церковне життя українських земель у другій половині XVII століття – к. ХVIII ст.

Мета: охарактеризувати церковне та культурне життя на українських землях у другій половині XVII – к.ХVІІІ ст., проаналізувавши становище церкви та особливості культурного розвитку.

 

          Із часу прийняття Української держави під царську протекцію московський уряд не полишав спроб підпорядкувати Українську Православну церкву владі московського патріарха. Це дало б змогу не тільки політично, а й через душі віруючих контролювати Україну. Крім того, вибивалася б ще одна підпора української державності. Попри всі намагання здійснити цей акт, українське духівництво противилося йому, розуміючи, що в результаті воно б утратило фактично існуючу незалежність (константинопольський патріарх мало впливав на життя Київської митрополії). Найбільшим противником був київський митрополит Й. Тукальський, який всіляко підтримував гетьмана П. Дорошенка. Після його смерті в 1675 р. Москва активізувала свої намагання в напрямку підпорядкувати Київську митрополію. Переломними стали події першої половини 80-х рр. ХVІІ ст. У 1684 р.

           Києво-Печерська лавра була вилучена з-під влади константинопольського патріарха й підпорядкована московському. Московський уряд надіслав константинопольському патріарху Якову царську грамоту з пропозицією дозволити Московській патріархії висвячувати київських митрополитів. Не чекаючи відповіді (вона була негативною), цар наказав І. Самойловичу провести вибори київського митрополита, які вже десятиліття зволікалися, і відрядити його на висвячення до Москви. Самойлович не наважився суперечити волі царя, і в липні 1685 р. скликаний Собор обирав митрополитом київським луцького єпископа Гедеона (князь Святополк-Четвертинський). Від’їзду Гедеона на висвячення до Москви передувало посольство українського духівництва, яке прохало підтвердити давні права і вольності Київської митрополії. Московський патріарх це прохання задовольнив.

          Тоді до Москви виїхав Гедеон, де у грудні 1685 р. отримав дозвіл на митрополію. Він офіційно отримав титул як «митрополит Київський,Галицький і Малия Росії», а традиційна частина титулу Київських митрополитів — «і всія Росії» — вилучається. Тим часом московські дипломати залагоджували цю справу у Стамбулі (Константинополі). Заручившись підтримкою великого візира Порти й щедро обдарувавши константинопольського патріарха Діонісія, Московія в 1686 р. домоглася від нього згоди на передачу Київської митрополії Московському патріархату.

Ця акція стала для Української православної церкви катастрофою. Вона втратила колишню самостійність. Московський патріарх започаткував процес віділення від митрополії окремих єпархій (першою стала Чернігівська) і монастирів (Києво-Межигірський і Києво-Печерська лавра), які стали безпосередньо підпорядковуватися патріарху. Але найголовнішим стало те, що українська церква стала втрачати свою самобутність, а московський уряд отримав вагомий чинник впливу на українців.

 

      Домашнє завдання

1.     Прочитати вищезазначений матеріал

                  2.Дати відповідь на запитання(письмово):

·        За яких обставин Українська Православна церква втратила свою автокефалію? Які це мало наслідки?

·        Які зміни сталися в культурному житті на українських землях у другій половині XVII ст. порівняно із першою половиною XVII ст.?

Дата: 17.05.2022

Тема:«Внесок України у формування європейської цивілізації»

Мета: повторити, узагальнити та закріпити знання, набуті впродовж вивчення курсу.

 

ВИВЧЕННЯ  НОВОГО МАТЕРІАЛУ

               У 8 класі в курсі історії України ви вивчали події, що відбувалися на українських землях у XVI—XVIII ст. Цей період української історії традиційно називають козацькою добою. Таке трактування періоду значно звужує його розуміння, обмежуючи добу лише подіями, пов’язаними з козацтвом. Український історик І. Лисяк-Рудницький запропонував вивчення цієї доби узгодити з європейською історією. Згідно із загальноєвропейською періодизацією історії XVI—XVIII століття зазвичай називають раннім Новим часом, або Ранньомодерною добою. Європейські історики, досліджуючи цю епоху, головну увагу зосереджують на індустріальному розвитку, становленні ринкових відносин (системи капіталізму), появі нових суспільних груп і класів, поширенні політичних прав, утвердженні демократії, зародженні нових явищу мистецтві тощо.

Підбиваючи підсумки курсу, чи можемо ми назвати період XVI—XVIII ст. Ранньомодерною добою української історії? Безперечно, так. Саме в цей період в Україні, як і в інших країнах Європи, спочатку в середовищі привілейованих верств суспільства, а потім у народних масах сформувалося усвідомлення належності до народу, який має спільну мову та історичне минуле. Наприкінці XVIII ст. це розуміння сприяло початку українського національного відродження.

Церковні рухи та козацькі війни кінця XVI — XVII ст. є українською аналогією загальноєвропейського процесу виникнення нової форми колективної ідентичності — національної свідомості. Головним проявом цього процесу стала Національно-визвольна війна в Україні під проводом Б. Хмельницького та виникнення Української козацької держави — Війська Запорозького (1649—1764 рр.). Саме це стало важливим аргументом українського національного відродження XIX ст.

Також у ранній Новий час українські землі стали частиною економічного простору, що формувався в Європі на основі капіталістичних ринкових відносин. Українські землі перетворилися на головного постачальника продовольчих ресурсів і сировини на європейські ринки. Поява фільваркових господарств і поширення кріпацтва — прояви цього процесу. Водночас на українських землях набули розвитку форми господарювання, які тотожні фермерському господарству. Саме завдяки їм українські селяни й козаки здійснювали активне господарське освоєння земель Дикого Поля (Запорожжя, Слобідська Україна), згодом й інших земель.

Україна не залишилася осторонь поширення ідей прав людини та демократичного устрою державних інститутів. Демократичний устрій Запорозької Січі, виборність козацької старшини, запозичення елементів шляхетської демократії й особливо Конституція Пилипа Орлика є вагомими прикладами цього.

Як частина християнської цивілізації, українські землі не оминули й процеси Реформації та Контрреформації. Під впливом цих ідей завдяки церковним православним братствам і реформаторській діяльності митрополита П. Могили було започатковано зміни церковного життя, які впорядкували Українську православну церкву та зробили її ближчою до народу. У цей період також виникла ще одна українська церква — греко-католицька.

Одним із найбільших здобутків українців цієї доби було створення оригінального мистецького стилю — козацького бароко. Він мав яскравий прояв в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі. Його розквіт припадає на період гетьманства І. Мазепи та його наступників.

Таким чином, у XVI—XVIII ст. українські землі активно охопили процеси модернізації, які стали підвалинами формування сучасної української нації.

Подумайте!!!(усно)

1. Який період історії називають раннім Новим часом?

2. Як процеси модернізації вплинули на розвиток українського суспільства?

3. Складіть перелік досягнень українського народу в XVI—XVIII ст. Який здобуток, на вашу думку, є найважливішим?

4. Як на процес модернізації України вплинуло приєднання її земель до Московської держави?

5. Якою є роль козацтва в історії України?

 

Домашнє завдання: 

1.Прочитати у підручнику ст266 та вищезазначений матеріал

2. Перегляньте відео за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=84Ktl7owzN8

       Дата: 16.05.2022

Тема: Здобутки українського суспільства. Особливості суспільного життя України в ХVI – XVIII ст.

Мета:  дати уявлення про  економічні та культурні процеси в їх історичному аспекті; визначити роль культури в житті та самовдосконаленні особи,  допомогти осмислити спадкоємний зв'язок епох.

 

ВИВЧЕННЯ  НОВОГО  МАТЕРІАЛУ

На початку XVI ст. господарство України розвивалося в умовах недержавності. В 1569 р. між Великим князівством Литовським і Польським королівством було укладено Люблінську унію про створення єдиної держави - Речі Посполитої.

У XVI та XVII ст. спостерігалося зростання великого феодального землеволодіння. Перерозподіл земель здійснювався переважно в сторону магнатів, спостерігалося зменшення землеволодіння середньої та дрібної шляхти. Фільварково-панщинне господарство почало зміцнюватися. Таке швидке зростання фільварка пов'язане перш за все із прийняттям закону "Устава на волоки" у 1557 р. за яким відбувся перерозподіл земель у великокнязівських маєтках у Литві., Західній Білорусії на Волині.

З середини XVI ст. почало відбуватися формування козацького землеволодіння. Земельні наділи були зосереджені у верхівки, а саме у королів, шляхти, церкви.

Захоплювалися магнатами шляхетські маєтки, залишаючись без землі вони були вимушені найматися на службу до магнатів та отримували невеликі володіння за умови виконання різних обов'язків, в основному військової служби. Завдяки реформі було зміцнено феодальну власність на землю, тобто вся земля повинна мати господаря. Але вона все більше завдала удару селянський общині і призвела до покріпачення селян.

На Північній Буковині у Закарпатті також зростала велика феодальна власність. У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказаних городів, згідно з якою російським феодалам заборонялося купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих українських людей.

Зростали церковні землеволодіння. Вони багатіли за рахунок захоплення селянських земель, підписувань, дарувань місцевих воєвод, магнатів і шляхти. Великокнязівський уряд надавав землі монастирям.

Змінилася і структура феодального землеволодіння від "всякі пожитки" (при козаках) до хутору. Хутір часто перетворювався на велике землеволодіння. Заможні козаки, крім землеробства і тваринництва, займалися ще різними сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли мед, торгували продуктами. Було впроваджено локаційні грамоти за рахунок яких селяни мали змогу вільно розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати, дарувати.

Із розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, зростанням у Західній Європі попиту на продукцію сільського господарства відбулося знеземелювання селян та їх остаточне закріпачення. Обмежували права селян на землю фільварки.

Посилення феодального гніту на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби українського народу.

В другій половині XVI ст. на Нижньому Подніпров'ї виникла Запорізька Січ - центр українського козацтва, що став осередком боротьби за визволення України від феодального і національного гноблення. Запорізьке козацтво створило свою соціально-політичну і військову організацію.

В XVI - першій половині XVII ст. розвиток продуктивних сил спричинив поглиблення процесу суспільного розподілу праці - подальшого відокремлення ремесла від сільського господарства, дальший розвиток ремесла.

Значного розвитку на Запоріжжі набули ремесло і промисли. На Січі та в зимівниках працювали різні майстри, в тому числі з виробництва холодної зброї, куль, ядер. Славилися своєю майстерністю кораблебудівники. На Дніпрі розміщувалися корабельні верфі, де будувалися річковий і морський флоти. Серед промислів важливу роль в економіці відігравали рибальство, видобуток солі, мисливство, бджільництво. Значного розвитку набувала внутрішня і зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності: хліб, тютюн, горілку, порох та інші бойові припаси, тканини, готовий одяг тощо. Вивозили сіль, рибу, хутра, худобу. Важливою складовою господарського життя Запорізької Січі були її фінансові ресурси. Вони формувалися з комбінації податків, які стягувалися через ціни на товари, а також з доходів від промислів, мита за перевезення та транзитну торгівлю, натуральних і особистих повинностей, оренди, регалій, судових штрафів. Запорізька Січ не мала власної банківської і грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн. Серед старшини і заможних козаків було чимало лихварів.

В першій половині XVI ст. розпочинається початок мануфактурного виробництва. Мануфактури - це відносно великі підприємства, на яких частково застосовувалася механізована праця, хоч ручна праця все ж домінувала. На них використовувалася наймана праця. Мануфактурне виробництво в основному мало товарний характер. З виникненням мануфактур укріплювалося виробництво.

У першій половині XVI ст. в Україні почали виробляти папір. Папірні були в основному власністю поміщиків, монастирів і козацької старшини. У 16 ст. здобутки в паперовій промисловості відкрили добу книгодрукування, яке також здійснювалося у друкарнях мануфактурного типу. У

Слобідській та Лівобережній Україні розвивалося селітряне виробництво.

Наприкінці 18 ст. в Україні було майже 40 централізованих мануфактур, тому 18 ст. вважається періодом розквіту мануфактурного виробництва.

З розвитком товарного виробництва в Україні розвивалася торгівля, збільшилась кількість торгів, базарів, ярмарків. Розвивалася постійна і аукціонна торгівля. Розвиток торгівля, в свою чергу, сприяв процесу формування грошової системи, значні зміни відбулися і в фінансово-податковій системі.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1.     Прочитати вищезазначений матеріал

2.     Скласти план-конспект по даному матеріалу

Дата: 10.05.2022

Тематичне оцінювання з розділу: « Українські землі в 20-90-х рр. XVIII ст.»

Мета: перевірити рівень засвоєних знань

Завдання  виконайте за посиланнямjoin.naurok.ua , код доступу 9343246

Дата: 09.05.2022

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ.

Завдання: позначити на контурній карті регіони, що у XVIII ст. зберігали ознаки української державності( територію Гетьманщини, Нової Січі, Слобідської України), землі України, що потрапили до складу Австрійської та Російської імперії.

Дата: 03.05.2022

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ. КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ  XVII-XVIII ст. як історичні джерела.

Мета: підбити підсумки та закріпити вивчений матеріал.

Завдання виконайте за підручником ст. 261-262

Дата:02.05.2022

Тема: Архітектура та образотворче мистецтво у 20-90-х рр XVIII ст.

Дата: 26.04.2022

Тема: Культурне життя: освіта, наука, література, музика

 

Мета: визначити особливості розвитку української культури кінця XVII ст. — першої половини XVIIІ ст., охарактеризувати стан розвитку освіти, літератури, музики та театру в Україні в даний період.

.

ПРИГАДАЙТЕ!!!

1.  Як називався період в історії України, що розпочався в другій половині XVII ст. після закінчення національно-визвольної війни?

2.  Якими процесами він характеризувався?

3.  Охарактеризуйте  політичне  становище гетьманщини  на  початку XVIІI ст.?

4.  Покажіть на карті, до складу яких держав входили українські землі на початку XVIІI ст.

5.  У чому проявилася колоніальна політика російської держави по відношенню до України на початку XVIІI ст.?

 

Українська культура наприкінці ХVІІ — у першій половині ХVІІІ ст. розвивалася у суперечливих умовах. Так, з одного боку, створення власної держави, підтримка культури гетьманами, загальне національне піднесення сприяли розвитку української культури, з іншого — її розвиток гальмувався заходами царської влади, поступовим занепадом держави, вилученням представників української культури з українського середовища і використання їх для формування російської культури й управлінської еліти. У 20-ті рр. ХVІІІ ст. прокотилася і перша хвиля русифікації України. Проте у цей період ще переважали позитивні тенденції, що зумовили розквіт української культури. Культура цього періоду ґрунтувалася на двох основах: попередньому розвитку української культури та впливу західноєвропейського бароко.

 

Вивчення нового матеріалу

    

 Прочитати текст  підручника та дайте відповідь на запитання(усно):

       

     Розвиток освіти й книгодрукування.

1. Доведіть, що Києво-Могилянська академія в другій половині XVIІ - першій половині XVIІІ ст. була одним із найвпливовіших центрів освіти, науки, видавничої справи не тільки України, а й Росії.

2. Назвіть відомих вам вихованців Києво-Могилянської академії.

3. Охарактеризуйте, якого рівня в Україні в даний період досягла початкова та середня ланки навчання.

4. Поясніть, яку роль у розвитку освіти відігрівали колегіуми.

 

 

Розвиток літератури

1. Назвіть особливості розвитку тогочасної української літератури.

2. Ознайомившись  з  уривками  літературних  творів,  визначте  їх  тематику.

3. Назвіть найбільш видатних представників української літератури даного періоду.

 

Розвиток природничих наук

(аналогічно)

     Розвиток музичної культури

        (аналогічно)

 

Домашнє завдання

1.     1. Прочитати параграф відповідно до теми 

        2. Переглянути відео за посиланням:https://www.youtube.com/watch?v=wZC_GTIoORw

Дата: 25.04.2022

Тема: ПравобережнаУкраїна та західноукраїнські землі.

Мета: дізнатися про становище Правобережної України та зародження Коліївщини.

Доброго дня діти! Перед тим як розглядати нову тему дайте відповідь на запитання і подумайте над тим, чому вам задане дане питання:

Коли розпочалася Національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького?

Які були причини визвольного руху?

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Соціально-політичне та економічне становище Правобережної України. Причини розгортання національно-визвольної боротьби.

      У 30—60-х pp. XVIII ст. Правобережжя і Прикарпаття, що входили на той час до складу Речі Посполитої, стали ареною виступів українського населення проти всіляких утисків.

Доля Правобережжя у другій половині XVII ст. складалась нещасливо. Війни вщент зруйнували і знелюднили ці землі, що колись були колискою козацтва й основним осередком Української держави.

Повернувши собі Правобережжя наприкінці XVII ст., поляки змогли відновити колишню владу лише на початку XVIII ст. (1714 р.). Українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами, яких налічувалося близько 40. Вони володіли 80 % земель Правобережжя. Серед них виділялися роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Броницьких, Сангушків та Ревуцьких.

      Щоб відродити життя на цих землях, магнати приваблювали селян земельними наділами і звільненням від усіляких повинностей терміном на 15—20 років. Завдяки цим заходам Правобережжя швидко почало заселятися переселенцями з Галичини, Лівобережжя та інших районів та відроджувалося до життя. Із закінченням терміну слобід вимоги панів до селян зростали. Почалося відродження кріпацтва. Панщина сягала 5—6 днів на тиждень.

    Крім соціального гноблення, поляки, забувши уроки 1648 p., знову почали утиски щодо православ’я. На 60-ті pp. XVIII ст. православ’я на Правобережжі ледь жевріло, лише поодинокі парафії чинили опір наступу католицької та греко-католицької церков.

Посилення панщини та національно-релігійні утиски призвели до виникнення широкого народного опору. Відсутність козацтва позбавляло народний опір організованості. Учасників народного руху називали гайдамаками.

Слово «гайдамак» тюрського походження (гайде — гнати, переслідувати) і означає «волоцюга», «грабіжник». Поляки називали так селян-утікачів, що об’єднувалися у ватаги і ховались по лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Гайдамаки не мали у своїй діяльності чіткої мети і далекосяжних планів, вони керувалися прагненням помститися магнатам та шляхті за гноблення своїх співвітчизників, відібравши в них власність. Перші писемні згадки про дії гайдамаків датуються 1715 р.

Коліївщина – селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні в 1768 році проти кріпосницького, релігійного і національного гніту шляхетської Польщі.

На думку одних вчених, назва повстання походить від українського обласного слова "колій", спорідненого польській "kolej", в одному з їх значень "черга" – надвірні козаки, приєдналися до повстання, зобов'язані були нести службу "по черзі" - "за колії"-"pokolej, kolejno". На думку ж інших, ця назва має той самий корінь, що й слово "колоти", а також пов'язане з тим, що селянські повстанці зазвичай озброювалися кілками.

У першій половині XVIII століття серед українських селян польської частини України почалися хвилювання. Збіглі кріпосні з'єднувалися з запорізькими козаками з російської частини України і утворювали загони гайдамаків, які здійснювали напади на панські садиби і на єврейські містечка.

 

Гайдамацький рух

Дата	Керівники	Територія	Результат
1734—1738 pp.	Наказний козацький полковник Верлан	Брацлавщина, Поділля, частина Волині та Галичини	Виступ було придушено польськими і російськими військами. Верлан із невеликим загоном відступив у Молдавію
1741—1748 pp.	Г. Голий	Брацлавщина, Уманщина	Виступ було придушено регулярними польськими військами і надвірними командами місцевих магнатів
1750 р.	О. Лях, К. Ус, М. Мамай, М. Сухий та ін.	Північне Поділля, Уманщина, Київщина	Гайдамаки, зазнавши поразок у відкритих сутичках із польськими та російськими військами, відступили на Запорожжя, Лівобережжя та до Молдавії
1768—1769 pp.	М. Залізняк, І. Гонта	Правобережжя	Виступ було придушено спільними зусиллями польських і російських військ

 

 

 

Опришківський рух. О. Довбуш.

      Рух народних месників мав поширення й на західноукраїнських землях, особливо в Карпатах. Там їхні загони називалися «чорними хлопцями», або опришками. Перші такі загони, згідно з історичними джерелами, з’явились у XVI ст. Виступаючи проти всіляких утисків селянства, діючи невеликими загонами (20—50 осіб), вони нападали на шляхту, лихварів, євреїв-орендаторів, купців. Маючи гарні схованки в горах і користуючись підтримкою населення, вони були невловимими.

Слово опришок походить від латинського opressor — знищувач, порушник.

        Найбільш відомим ватажком опришків був Олекса Довбуш (1700—1745). Очолюваний Олексою загін громив панські маєтки, розправлявся із сільськими багаттями. Прикметно: жорстоко розправляючись із ворогами, він водночас не переносив помсту на членів їхніх сімей, виявляв рицарську великодушність. На відміну від багатьох опришків, прагнення до здобичі все ж не відігравало визначної ролі в його вчинках. Значну частину захоплених багатств він роздавав бідним.

 

Працюємо з текстом

Легенда про Олексу Довбуша

Давно, коли був я ще маленьким хлопцем, була, кажуть, панщина. Селяни були зобов'язані задарма працювати на панів відрання і до самої ночі, а хто на роботу трохи запізнювався і до раннього ранку не був, тому давали десять ударів валків і наказували влазити на високу, метрів на вісім, гірку, на саму вершину, і там кукурікати.

Ось прокричить отак селянин до полудня, а потім злізе, і дадуть йому ще десять ударів палицею, а потім – знову лізь та кукурікай до самого вечора. А на ніч ще десять ударів палицею відлічити.

Терпіли-терпіли селяни таке від пана знущання, а потім зібралися, та й пішли шукати Довбуша: може, він їм порадить та в біді їх допоможе. Шукали його по лісах і нетрях так, може, з місяць, а як знайшли, то повзли до нього на колінах, капелюхи в руках тримали і всі просили:

- Ой, друже Олекса, заступисяти за нас, вже такий у нас лихо-презлий пан.

Поговорив з ними Довбуш по душах, та й каже:

- Ідіть додому і не бійтеся, я до вас прийду.

Зібрав він незабаром своїх легінів і йде до того пана. А у пана будинок кам'яний, стовпи, а двері залізні – не боїться він опришків. Пан нагорі біля вікна та з рушниці в них націлюється. Тут вийшов Довбуш, став навпроти нього, простягнув ось так руку вгору і каже:

- Стріляй, може, і потрапиш у мене.

Пан прицілився, вистрілив, раптом осічка, немає вогню.

А треба сказати, що у цього пана збиралися будувати стайню і лежали на дворі дубові тесані колоди, ланцюги, петлі, скоби і всяка всячина.

Ось взяли опришки найбільший дуб, звалили його на віз, прив'язали ланцюгами і залишили кінець в два метри. Підтягли ближче до садиби, розігналися і як бабахнули дубом тим у двері – розбилися двері, ось вони і увійшли в будинок. Прийшли до пана в світлицю, а Довбуш і каже:

- Нущо, пане, будеш людей бити та змушувати їх кукурікати?

Пан вмить на коліна:

- Ой, змилуйся надо мною, пан Олекса, дам я тобі що хочеш, тільки мене не губи.

Настрахав Довбуш пана, а потім каже:

- Давай барило червінців!

Винесли йому з підвалу. Зсипали їх опришки в бурдюки і рушили далі.

А Довбуш і каже панові:

- Дивись, якщо будеш мучити людей – хоч у Туреччину тікай, а вже тоді по-іншому з тобою поговоримо.

І присмирнів з тієї пори поміщик.

Проаналізуйте текст:

1. Чому люди просили допомоги саме у Довбуша?

2. Де селяни шукали Олексу?

3. Які риси характеру, згідно легенди, можно відмітити у Довбуша?

4. Що Довбуш взяв із селян за допомогу?

5. Як називалися люди, що допомагали Олексі?

Висновки

Коліївщина була останнім повстанням українців проти Речі Посполитої. Воно зазнало поразки. Причини для цього були різні: російські та польські війська переважали повсталих в озброєнні. Дії всіх повсталих загонів не були скоординованими. У скороченні соціальної бази повстання значну роль відіграла невиправдана жорстокість повсталих.

Після придушення Коліївщини окремі гайдамацькі  загони вели боротьбу майже до кінця століття.

Рух народних месників мав поширення і на західноукраїнських землях, особливо в Карпатах. Там їхні загони називалися «чорнимихлопцями», або опришками. О. Довбуш загинув у 1745 р. Від кулі найманця, який спокусився на обіцянки шляхти (звільнення від повинностей і володіння землею на правах власника). Незважаючи на смерть народного ватажка, рух опришків продовжував тривати і в наступні століття.

О. Довбуш став символом волелюбності й нескореності духу українців Прикарпаття, Карпат і Закарпаття.

Домашнє завдання

1. Прочитати параграф відповідно до теми

2. Створити табличку "Три поділиРечіПосполитої"

	Перший поділ	Другийподіл	Третійподіл
Рік
Хід
Наслідки

 Дата:19.04.2022

Тема. Південна Україна.

Мета: скласти уявлення про розвиток Січі і Півдня України у другій половині XVIII ст.; пояснювати причини ліквідації царською владою Запорозької Січі і Кримського ханства; визначати місце Запорозької Січі в історії України; розкривати долю запорожців після ліквідації Січі.

 

 

Поміркуйте!!!

1) Якими були наслідки поділів Польщі для України? Чому українські землі опинилися розділеними між сусідніми державами?

 

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

 

1. Адміністративно-територіальний поділ земель Нової (Підпільненської) Січі.

(При вивченні використовуйте тематичні карти в атласі)

Нова (Підпільненська) Січ проіснувала сорок один рік (1734— 1775). Навколо Січі розташовувалися Землі (Вольності) Війська Запорозького. У цей час Запорожжя поділялося на адміністративно-територіальні округи — паланки. У 30—40-х pp. XVIII ст. їх налічувалося не більше п’яти, пізніше їхня кількість зросла до восьми — Кодацька, Бугогардівська, Інгульська, Протовчанська, Орільська, Самарська, Кальміуська, Прогноївська.

Адміністративним центром паланки була укріплена слобода, де стояв гарнізон, розташовувалися полковник і старшина. Паланкова старшина зосереджувала у своїх руках не лише військову, але й фінансову, судову й адміністративну владу.

Адміністративним центром Запорожжя була Січ. На Січі військовими й одночасно господарськими одиницями були 38 куренів, до яких приписували всіх козаків. Запорозька адміністрація, як і раніше, обиралася козаками на радах, перед якими вона й мала звітувати. Вища військова або кошова старшина обиралась раз на рік на Загальній військовій або січовій раді, яку за звичаєм скликали 1 січня. У другій половині XVIII ст. роль січових рад зменшилась, натомість посилилось значення старшини. Збираючись на вузькі ради, вони часто самостійно вирішували поточні справи.

У 60-х pp. XVIII ст. населення Запорожжя налічувало 100 тис. осіб.

Земля вважалася загальновійськовою власністю. Кожний козак, який мав певне майно і був спроможний вести власне господарство, міг отримати її від коша у власність і заснувати власний зимівник (хутір). Свій зимівник козак міг продавати, віддавати в заставу, дарувати тощо. Однак козацька старшина самочинно привласнювала пасовища, рибальські та мисливські угіддя. Вона встановлювала звичай збирати з шинкарів і ремісників двічі на рік «подарунок» на свою користь.

 

 

 

Адміністративно-територіальний устрій Запорожжя

 

↓

Січова рада

↓

Кошовий отаман

↓

 Паланкова рада

↓

Полковник

                                                  Писар←↓→Осавул

Сход поселення(промислу)

↓

Громадський отаман

                                   ↙                                                       ↓                                        ↘

Військовий табунник                             Військовий скотар                    

                                                                                                      Військовий        чабан

( дбав про табуни коней)            (дбав про череди)              )                                                                                  (дбав про череди овець)

 

2. Освоєння нових земель.

     Нова Січ значно відрізнялася від Запорозького війська часів І. Сірка чи К. Гордієнка. 

          Козацька старшина перетворилася на заможних землевласників. Основою їхньої діяльності ставав розвиток господарства, а не військові походи. Козацька старшина перетворила Запорожжя часів Нової Січі на край квітучої ринкової економіки, що базувалася на передових господарських засадах. Однак разом із тим виникли й нові проблеми.

На Запорожжя тікали, щоб не працювати на панів і жити «по-людський. Але у XVIII ст. війни бували досить рідко і не переносили такого збагачення, як раніше. Для того щоб прожити, козакам доводилось ставати до роботи. Господарем його був представник козацької старшини, який мало чим відрізнявся від пана, якого він залишив, тікаючи на Запорожжя.

Відтепер на Запорожжі давньої єдності й братерства вже не було.

Загрозливим свідченням соціальних проблем на Запорожжі ставали як повстання незаможних козаків, так і відворотна хвиля втікачів. Вони переселялися із земель Січі на засновані російським урядом «слободи» новоросійської губернії. Це зсередини руйнувало увесь соціальний устрій Нової Січі.

Одночасно із цим козацька старшина була фактично неспроможна власними силами швидко колонізувати всі землі Запорожжя. Небезпеку цього добре розумів останній кошовий отаман Війська Запорозького Низового Петро Калнишевський (1690—1803).

 

       За розпорядженням кошового усіх селян-утікачів, що прибували на Січ, перестали записувати до козацького реєстру. їх розселяли «слободами» на вільних землях, «щоб сторонні не мали можливості влазити до тих місць». За час свого гетьманування Калнишевський заснував кілька сотень нових сіл на землях Запорожжя. Однак, для того щоб перешкодити намірам російського царизму, цього було недостатньо.

3. Обмеження російським урядом «вольностей» Запорожжя. Ліквідація Запорозької Січі.

      Від початку заснування Нової Січі російський царизм поступово обмежував її права. У складі монархічної держави, якою була

Російська імперія, козацька республіка не мала перспективи тривалого існування.

У 1753 р. царизм спробував заборонити запорожцям обирати кошового. Однак примусити січовиків відмовитися від цієї давньої традиції він не зміг.

У 40—60-ті pp. XVIII ст. російський уряд розпочав заселення північних і північно-східних околиць Запорожжя військовими поселенцями. Це спричиняло ізоляцію «вольностей» від Правобережжя і Гетьманщини й перешкоджало втечам сюди селян. 1752 р. в північно-східній частині Запорожжя було створено Нову Сербію, а наступного року на північно-східному кордоні володінь Січі засновано Слов’яносербію. Заселялися ці землі втікачами від османського іга — сербами, угорцями, молдаванами, греками, болгарами.

У 60-х pp. XVIII ст. смугу запорозьких земель вилучили для Новоросійської губернії, а ще через десять років — для будівництва Дніпровської лінії укріплень. На протести запорожців уряд імперії не реагував. Козаки із сумом казали: «Вічная пам’ять нашим степам. Проспали».

Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише справою часу. Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:

— Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими порядками.

— Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.

— Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.

— Недоцільність існування в межах імперії державного утворення, що перешкоджає вільному доступу до Чорного моря зі своєю митною системою.

— Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.

— Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців.

— Перетворення Запорожжя з його гаслом «утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії.

Відповідний момент для розв’язання запорозької проблеми виник після успішного завершення російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Після проголошення незалежності Кримського ханства від Османської імперії над ним було встановлено російський протекторат. Відтепер зникла загроза татарських нападів, для захисту від яких імперії й були потрібні запорозькі козаки.

На початку 1775 р. запорозька старшина, прагнучи зберегти козацтво, відрядила до Петербурга делегацію з проектом реорганізації Січі на зразок Донського козацтва. Однак ці пропозиції відкинули не розглядаючи. Фаворит імператриці Г. Потьомкін із відвертим глузуванням відповів старшині А. Головатому: «Не можна вам залишатися. Ви дуже розігралися і ні в якому вигляді не можете приносити користь».

Одразу після завершення російсько-турецької війни під час повернення російських військ додому генерал Петро Текеля несподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. У козаків це не викликало підозри. Ніхто не міг уявити, що після спільної боротьби проти турок і татар російські війська збираються знищити Січ.

4 червня вони непомітно зняли вартових і оточили січову фортецю. Звістка про намір Текелі козацтво зустріло з обуренням. Воно хотіло дати бій російським військам, але сили були надто нерівні. З огляду на це старшина відмовила козаків від бою. Після оголошення указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Інші війська також без бою захопили паланкові центри.

Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським вельможам.

4. Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі.

Нову Січ зруйнували, та січове товариство залишилося. Згідно з указом Катерини II запорожцям дозволялося вступати до кінних пікінерських полків або повертатися туди, звідки вони прийшли на Січ, або залишатися жити на Запорожжі й отримати землю для заняття землеробством. Повертатися додому ніхто не захотів. Чимало колишніх запорожців залишилося господарювати у своїх рідних степах. Але не минуло й двох років, як вони пожалкували про це рішення. Царський уряд роздавав запорозькі землі своїм вельможам, не звертаючи увагу на козацькі зимівники. Нові господарі відбирали землю в козаків, а інколи перетворювали їх на кріпаків.

Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тисяч) після ліквідації Січі подалися в турецькі володіння. Колишні запорожці просили турецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ (1776—1828).

Чимало козаків переселилися також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка, біля річки Тиса. Близько 8 тис. козаків-запорожців, які опинились тут, заснували Банатську Січ (1785—1805).

Така ситуація стурбувала російський уряд. Замість знищення запорозького козацтва і перетворення його на регулярне військо сталося інакше.

Задунайська Січ, яка продовжувала традиції запорожців, перетворилася на ворога для Росії.

В умовах наближення чергової російсько-турецької війни, що вибухнула в 1787 p., царський уряд намагався схилити козацтво на свій бік. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам-запорожцям створити «Військо вірних козаків», перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо. У війську дозволялося відновити запорозькі порядки: повернуто козацькі військові клейноди, виборність старшини, ради, курені. Однак це, звичайно, не відновило запорозької вольниці. Служити імперіії погодилися 12 тис. колишніх запорожців.

5. Історичне значення Запорозької Січі.

      Ліквідація Запорозької Січі стала однією з найважливіших подій української історії другої половини XVIII ст. Із нею відходила в минуле козацька доба. У тривалій боротьбі з козацькою християнською республікою перемогу здобула імперія. Проте в історичній перспективі майбутнє було саме за тим світом, який являло запорозьке козацтво. Хоча Запорозька Січ загинула, вона залишила помітний слід у пам’яті українського народу. Запорозькі козаки уславилися героїчною боротьбою, яку впродовж трьох століть вели проти іноземних загарбників, і обороною південних рубежів України. Вони були на чолі національно-визвольної боротьби українського народу упродовж століть. Завдяки цьому створювалися умови для розвитку економічного і культурного життя українців. Разом із тим наявність Січі було тим чинником, який стримував закріпачення українських селян, оскільки саме в запорозьких степах збиралися втікачі з усієї України.

З’явившись як воєнна організація, козаки цим не обмежились. Ними були створені нові форми соціального, політичного та економічного життя, які виявилися більш вдалими, ніж ті, що пропонували імперії українському народу.

Для українського народу запорожці були і залишаться уособленням кращих людських якостей і виразником незламного національного духу, прикладом для наступних борців за незалежність України.

7. Кримське ханство у XVIII ст. Ліквідація Кримського ханства.

Остаточно долю Кримсько-татарської держави вирішила російсько-турецька війна 1768—1774 рр. За Кючук-Кайнарджийським миром 1774 р. була проголошена незалежність Кримського ханства від Османської імперії, але фактично воно опинилося під контролем Росії. Це спричинило звернення у 1776 р. татарського уряду до Росії, у якому він відмовлявся від її підтримки. Відповіддю на це стало введення на територію ханства 25-тисячного корпусу російської армії. Новим ханом було проголошено Шагін-Гірея, який утримував владу завдяки росіянам.

Ліквідації Кримського ханства передували заходи, спрямовані на визрівання соціально-економічної кризи в ньому. За наказом імператриці О. Суворов насильно виселив із Криму все християнське населення (31 тис. вірмен і греків) до Азовської губернії під приводом його захисту від засилля мусульман. Греки і вірмени становили майже все торговельно-ремісниче населення півострова і були основними платниками податків до ханської скарбниці.

У 1783 р. уряд Російської імперії вважав, що склалися всі умови для остаточного загарбання півострова. Увага провідних держав Європи саме в цей час була прикута до подій війни за незалежність англійських колоній у Північній Америці.

       Останній хан Шагін-Гірей був змушений зректися влади і виїхати за кордон (до Туреччини). Оволодівши Кримом, Катерина II стала відбирати кращі землі й дарувати їх своїм дворянам і чиновникам. Кримських татар стали витісняти на безплідні землі. Це призвело до катастрофічних наслідків у демографічному стані півострова. За наступні сто років населення Криму скоротилося від 500 тис. до 200 тис. осіб, причому основна маса населення — це були нові переселенці.

 

7. Освоєння Півдня України. Заснування нових міст.

      У результаті перемоги Росії у війнах із Туреччиною (1768—1774, 1787—1791 pp.) і ліквідації Запорозької Січі (1775р.) та Кримського ханства (1783 р.) утворився масив відносно вільних земель, які Російська імперія стала активно колонізувати. Російський уряд використовував стосовно цих земель назву «Новоросія». Для позначення цього регіону виникла також назва «Південна Україна». Адже більшість поселенців у цьому краї були українцями.

Південні землі, що були приєднані до Російської імперії впродовж XVIII ст., були найпривабливішими. Надзвичайна родючість причорноморських степів обіцяла великі прибутки в майбутньому; цьому сприяла загальна економічна ситуація в Європі.

     

ПІДСУМКИ

Друга половина XVIII ст. стала вирішальною для долі Півдня України і Криму. Після чергових російсько-турецьких війн ці території остаточно опинилися під владою Російської імперії, і ті утворення, що існували на цих землях, стали на заваді імперським планам. У 1775 р. було ліквідовано Запорозьку Січ, а в 1783 р. — Кримське ханство.

            Сьогодні  рашисти не покидають намірів підкорити Україну, але в неї це не вийде. Все буде Україна!!!

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1.Прочитати  § 31 підручника або інформацію на блозі.

2. Виконати онлайн –тести за посиланням:  join.naurok.ua , код доступу 1729213

Дата: 18.04.2022

Тема: Слобідська Україна в другій половині  XVIII ст.

 

ПРИГАДАЙТЕ!!!

1. Коли був підписаний Бахчисарайський мир? Про що йшлося в ньому?

2. Що таке «Вічний мир»?

3. Скільки відбулося Чигиринських походів турецької армії?

У середині ХVІІ ст. розпочинаються масові переселення українців на землі, що розташовувалися на схід від Гетьманщини на кордоні з Москвою. Ці землі на поч. ХVІІ ст. були незаселеними через спустошливі набіги татар. Ще в 30-х роках ХVІІ ст. сюди потяглися перші поселенці. А в середині ХVІІ ст. цей рух став масовим. Ці землі отримали назву Слобідська Україна.

Вивчення нового матеріалу

У другій половині XVII ст. Слобідською Україною називалася територія сучасних Харківської, Сумської, півночі Донецької, Луганської областей.

Назва «Слобідська Україна», або «Слобожанщина», походить від назви слобод - поселень, які засновували на цій території переселенці з Правобережжя і Лівобережної України.

Слобідська Україна

В XIV ст. територія ця одержала назву "Дике поле". 

Проти постійних татарських нападів Московська держава почала будувати в Дикому полі укріплення у вигляді маленьких фортець. 

З бігом часу лінія цих фортець посувалася щораз далі на південь, але хліборобської людності, на яку розраховував московський уряд надаючи пільги, не вистачало, і укріплення опинилися на ворожій території.

Записати термін в зошит

Колонізація — заселення і господарське освоєння вільних земель всередині країни (внутрішня колонізація), заснування поселень за межами своєї країни (зовнішня колонізація).

 

Таким чином, українські переселенці заснували й заселили багато міст і містечок на Слобожанщині.

Система землеволодіння на Слобожанщині мала свої особливості. У другій половині 17 ст. там ще було багато незаселених земель і діяло право займанщини.

Кожен поселенець міг вільно займати стільки землі, скільки був спроможний обробити. Із часом, щоб врегулювати певну земельну ділянку, яка розподілялася серед поселенців.

Ліси, луки, річки та озера люди використовували спільно.

Переписати термін займанщина - елемент звичаєвого права, що давав змогу на підставі першого «займу» володіти чи користуватися землею, як правило, нічийною.

Ще один регіон України — Слобожанщина — розвивався в дещо інших історичних умовах. Хоча він і був прикордонною територією Московського царства, проте менше ніж Гетьманщина страждав від нападів турків і татар. Не велося тут і внутрішньої боротьби за владу, оскільки не існувало посади гетьмана і краєм управляв московський воєвода. Водночас Слобожанщина до 1765 р. зберігала внутрішню автономію. Територія Слобожанщини була поділена на Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький та Ізюмський полки. Полки поділялись на сотні. Козаки мали власний суд та управління. Всі посади були виборні, але вибраних козаками осіб затверджували царські урядовці. Внаслідок того, що полковники часто виступали у ролі засновників поселень, то вони мали особливі права і через це іноді передавали свою посаду у спадщину.

Українці, які втомились від безперервних війн, почали переселятись на ці землі, оскільки тут життя було спокійнішим, і царський уряд, зацікавлений у заселенні регіону, надавав поселенцям різні пільги. У 1652 р. переселенці з Гетьманщини заснували міста Суми та Острогозьк, у 1654-1659 роках був заснований Харків, у 1686 р. — Біловодськ, а до кінця XVII ст. — ряд менших міст, і тут проживало загалом понад 100 тис. козаків.

Податкові пільги та вільний статус більшості поселенців сприяли швидкому економічному розвитку Слобожанщини. Сільське господарство поступово переорієнтовувалось на ринок. Вирощували переважно зернові та технічні культури. Важливу роль відігравали промисли, особливо — соляний, винокурний, млинарський, дьогтярний. У містах розвивалися ремесла і торгівля.

У 1765 р. автономний статус Слобідської України був скасований. Полковий адміністративно-територіальний устрій замінювався поділом краю на п’ять провінцій, об’єднаних у Слобідсько-Українську губернію. Судочинство та все діловодство переводилося на російську мову. Козацькі полки були перетворені на гусарські полки російської армії. Козацьку старшину зрівняли у правах із російським дворянством. До 1783 р. завершилося закріпачення простих козаків.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. Слобідська Україна, так само як і Гетьманщина, повністю втратила автономію і була остаточно інтегрована до складу Російської імперії.

Домашнє завдання

1. Прочитати параграф відповідно до теми

2.Знайти інформацію про кошового отамана Івана Сірка .

Дата: 12.04.2022

Тема. Лівобережна Україна в другій половині ХVІІІ ст.

Мета: охарактеризувати політичне й соціально-економічне становище України в сер. ХVІІІ ст., висвітлити діяльність останнього гетьмана — Кирила Розумовського; визначити наслідки ліквідації Гетьманщини та її місце в історії України.

 

     Доброго дня дорогі діти! Сьогодні ми продовжуємо вивчати становище України у ХVІІІ ст. Тому пропоную вам спочатку пригадати попередні події , що стосувалися України.

Пригадайте!!!

1. До складу якої держави входила Лівобережна Україна в середині ХVІІІ ст.?

2. Яким було політичне та соціальне становище українських земель у складі Росії?

3. Що вам відомо про діяльність І Малоросійської колегії?

4. Які факти свідчать про те, що в першій половині ХVІІІ ст. відбувався наступ російського уряду на автономію України?

     ВИВЧЕННЯ  НОВОГО МАТЕРІАЛУ

        По смерті гетьмана Данила Апостола в 1734 році було заборонено вибори нового гетьмана України, а вся влада в Гетьманщині була передана правлінню гетьманського уряду, який всіляко обмежував і притісняв права козаків. Йшов 1741 рік. На російський престол заступила Єлизавета Петрівна, дочка Петра І. Українці покладали на неї величезні надії й сподівання у справі відновлення гетьманського правління. Українська старшина подала клопотання імператриці, аби вона дозволила відновити гетьманське правління. Такі сподівання базувалися на тому, що серед оточення імператриці було чимало українців, а Олексій  Розумовський з яким вона була  таємно одружена..

         Уже скоро сподівання стали справджуватися. Зміни, що торкнулися Гетьманщини, Слобідської України були зумовленні не лише особливими  відносинами імператриці зі своїми наближеними. До цього штовхали як зовнішні обставини( загроза війни з Османською імперією,Прусією, а українські землі були значним джерелом людських і матеріальних ресурсів), так і нагнітанням соціальної напруги. Уже 1742 року було відновлено київську метрополію. Наступного року скасовуються нововведення в Слобідській Україні. Під час перебування імператриці в Києві (1744 р.) старшина звернулася до неї з проханням дозволити обрати гетьмана. Імператриця заперечувала, проте конкретних обіцянок не давала. У травні 1747 року з'явилося відповідне розпорядження,згідно з яким у березні 1750 в Глухові розширена старшинська рада обрала гетьманом брата Олексія - Кирила Розумовського.

 

Причини відновлення гетьманства в Україні Єлизаветою І

1. Царському уряду необхідний був політичний спокій в Україні, тому що Росії загрожувала війна з Туреччиною й Пруссією. 2. Бажання Єлизавети наділити впливовою посадою Кирила Розумовського — молодшого брата Олексія Розумовського, з яким цариця була таємно одружена. 3. Це давало можливість тримати українські землі під контролем і зміцнювало владу Єлизавети в Україні

 

Характеристика діяльності гетьмана К. Розумовського за документами:

Документ 1. М. Грушевський про проголошення Кирила Розумовського гетьманом

України

«Напереді йшла військова українська музика, потім секретар міністерства заграничних справ віз царську грамоту, котрій зібрані полки віддавали честь. За ним бунчукові товариші... несли гетьманську корогву, а за нею йшов генеральний хорунжий Ханенко з двадцяттю бунчуковими товаришами. Потім... несли на червоній подушці гетьманську булаву, і за нею йшли генеральні старшини... Бунчукові товариші... несли на оксамитовій подушці гетьманський бунчук... і несли на оксамитовій подушці гетьманську печать, а за нею йшов писар генерального суду Пиковець з канцеляристами генеральної канцелярії і військового суду.

Нарешті, бунчуковий товариш Мокрієвич ніс військовий прапор, і з ним ішли військові товариші, а в кінці їхав каретою царський представник Гендриков. Ся процесія пройшла в церкву, і тут по прочитанні царської грамоти предложено присутньому «війську і народові» вибрати собі гетьмана. ...Всі заявили, що гетьманом хочуть Кирила Розумовського.

Повторивши тричі своє запитання і діставши все ту ж відповідь, царський представник проголосив вибір Розумовського, і потім вся процесія з клейнодами пішла в іншу церкву св. Миколая на святочну службу Божу, відправлену з нагоди сеї радісної події». (Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К.: Наукова думка, 1992. — С. 380–381)

 

Завдання(усно)

1. За яких обставин було відновлено в Україні гетьманство?

2. Кого було обрано українським гетьманом?

3. Охарактеризуйте церемонію обрання гетьмана. Чи відповідала вона козацьким традиціям? Чому ви так вважаєте?

 

 

Життя К. Розумовського до обрання його гетьманом.

Історична довідка

Кирило Розумовський

• Граф, генерал-фельдмаршал, останній гетьман України, народився в селі Лемеші на Чернігівщині в сім’ї козака Григорія Розума.

• У 14 років потрапив до царського палацу завдяки своєму братові Олексію, який подбав про його навчання.

• Навчався за кордоном у Німеччині, Франції, Італії. У 18-річному віці призначений президентом Імператорської Академії наук.

• У лютому 1750 р. проголошений гетьманом України. За столицю обрав місто Батурин.

• У 1762 р. брав активну участь у перевороті на користь Катерини ІІ.

• Після ліквідації гетьманства (1764) був членом Державної ради, а потім одійшов від справ. Останні 9 років життя провів у Батурині, де й помер у 1803 р.

• Провів ряд реформ, спрямованих на відновлення самостійних дій державно-адміністративних органів Гетьманщини.

 

 

Ставши гетьманом, К. Розумовський домігся підпорядкування собі Запорожжя, а згодом Києва. Отримав право самотсійно призначати полковників та роздавати землі. Відновив традицію скликання старшинських рад (зїздів), які набрали значення станово – предсавницького органу. Почалося відновлення Батурина, який знову ста гетьманською резеденцією,гетьман також  мав намір відкрити університети в Києві та Батурині. Першим університетом стала оновлена  Києво – Могилянська академія.

Незважаючи на те, що гетьман та його брат мали значний вплив при пертербурзькому дворі, такі дії викликали занепокоєння. До Кирила Розумовського представлено радника, заборонено самостійно призначати полковників. Відтепер гетьман міг лише пропонувати кандидатуру. Він був  зобовязаний постійно звітувати по прибутки і видатки Скарбу, скасувати кордони між Ураїною і Росією,мито на ввезення російських товарів, державні митниці, що давали гетьманському уряду 50 000 крб. щороку. У відповідь на клопотання відновити самостійні зовнішньо-політичні відносини Гетьманщини Розумовський отримав катигоричну відмову.

 

 

Наслідки діяльності К. Розумовського
Позитивні	Негативні
• Зумів розширити автономію України • Зміцнив привілейований стан старшини, надав їй можливість закріпити за собою землеволодіння і право на селянську працю. • Козацька старшина стала привілейованою верствою населення. • Сприяв розвиткові української культури	• Обмежив перехід селян від одного поміщика до іншого, що стало суттєвим кроком до закріпачення селян • Відбувалося обмеження економічних і політичних прав України: 1754 р. — указ про контроль над фінансами Гетьманщини; 1754 р. — ліквідація митного кордону між Росією та Україною; скарбниця України мала подавати відомості до столиці імперії про доходи й витрати Гетьманщини

 

2. Ліквідація Гетьманщини.

У 1762 р. до влади в Росії прийшла Катерина ІІ, яка повела політику, що була спрямована на повну ліквідацію Української держави і залишків автономії України у складі Російської імперії.

Формальним приводом для скасування Гетьманщини стали дві чолобитні до імператриці , надіслані 1763 року гетьманом К. Розумовським і представниками козацької вершини. У них йшлося про відновлення давніх прав України та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських.

         У Петербурзі це було розцінено як прагнення відділитись від Росії. Розлючена Катерина ІІ була готова віддати гетьмана під суд. У решті – решт вона запропонувала йому добровільно зректися гетьманства . К. Розумовський був змушений це зробити . як компенсацію він отримав високий чин генерал - фельдмаршала   й цілу низку нових маєтностей . 10 листопада 1764 року вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні. Після ліквідації гетьманського правління Катерина II позбавила автономії й Слобідську Україну.

Влітку 1765 р. вийшов її маніфест про скасування п’яти слобідських козацьких полків і створення замість них регулярних гусарських полків.

Слобідські старшини втратили свою владу. Тим із них, які переходили на службу в гусарські полки, надавали російські армійські чини.

Територія Слобожанщини ввійшла до новоствореної Слобідсько-Української губернії з центром у Харкові.

Для управління землями колишньої Гетьманщини була створена Друга Малоросійська колегія ,яку очолив її президент генерал-губернатор , видатний полководець Петро Рум’янцев. Колегія складалася з чотирьох російських чиновників і чотирьох генеральних старшин . Основне  завдання колегії полягало в ліквідації  українських держаних інституцій та утворення натомість російських . Протягом  1765-1768 рр. Колегія підпорядкувала собі всі центральні установи Гетьманщини. У геральдичних зображеннях запроваджувався двоголовий орел-герб Російської імперії. Козацька Україна втратила свої центральні органи управління. У той же час для охорони народних прав П. Румянцев запровадив посади присяжних адвокатів при Колегії і Генеральному Суду.

         У секретній інструкції щодо управління краєм Катерина ІІ наполегливо рекомендувала знищити всі залишки української автономії, закріпачити селян, здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки, усіляко збільшувати збір податків. Для успішного виконання цих завдань Румянцеву бала рекомендовано діяти дуже обережно, «аби не викликати ненависті до росіян», «уміло вивертатися» та водночас «мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст». Зокрема , він мав переконувати українських селян, що погіршення їхнього становища є наслідком відсталості «малоросійських звичаїв». Щодо козацької старшини Румянцеву було рекомендовано вживати випробуваний і надійний метод батога і пряника – жорстоко карати за будь-які прояви відновити Гетьманщину і водночас приваблювати українську старшину урядовими посадами і маєтками. Імператриця ставила завдання «старатися викоринити серед українців фальшивий погляд на себе як на народ,цілком відмінний від москалів».

         Рум’янцев завзято взявся до виконання цих інструкцій, провівши ряд реформ.

 

 

Запам’ятайте!!!( Отак продовжувалося гноблення України російською імперією)

Підсумуємо!!!

         На роки гетьманування Кирила Розумовського (1750-1764 рр.) припадає останній період існування Гетьманщини у складі Російської імперії.

         Незважаючи на бурхливу діяльність гетьмана, спрямовану  на зміцнення автономного устрою, у 1764 році імператриця Катерина ІІ скасовує гетьманство, а протягом наступних 20 років, діючи обережно, щоб не викликати заворушення ,вона ліквідувала автономію Гетьманщини, Слобідської України, а також знищила Запорозьку Січ.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1.     Прочитати параграф відповідно до теми

Дата: 11.04.2022

 Тема. Гетьманщина у 20-40-х рр. ХVІІІ ст.

 

Дата: 05.04.2022

Тема: Урок контролю і корекції навчальних досягнень учнів із розділу «Козацька Україна наприкінці 50-х років ХVІІ – на початку ХVІІІ ст.»

Мета: узагальнити та закріпити знання, набуті учнями впродовж вивчення теми; перевірити рівень засвоєних знань учнів.

Завдання: виконайте контрольну роботу за посиланням:

 join.naurok.ua , код доступу 3405098

Дата: 04.04.2022

ТЕМА:ОСВІТА, АРХІТЕКТУРА ТА ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Мета: з’ясувати характерні особливості культурного життя України даного періоду.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ.

1. Особливості тогочасної української архітектури.

Європейську архітектуру другої половини 17-18 ст. визначають як архітектуру бароко. Бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту в другій половині 17 - першій половині 18 ст. на теренах козацької Гетьманщини та Слобожанщини своєрідного стилю, названого українським, або «козацьким», бароко. Цьому мистецькому напрямові притаманне надбання європейського бароко: примхливий вигляд ордерів, криволінійні абриси, рясні ліплені прикраси. Водночас у ньому збережено традиції народної дерев’яної архітектури: тридільна та п’ятидільна планувальна структура церков, характерні пірамідальні силуети завершень.

Найбільше українських барокових споруд збудовано за правління гетьмана І. Мазепи. Саме тоді барокових рис набули споруджені ще за часів Київської Русі собори - Софійський та Михайлівський Золотоверхий, які було відновлено за сприяння гетьмана. Перебудовано в стилі бароко й

Успенський собор та Троїцьку надбрамну церкву Печерської лаври. Так, у Софійському соборі над зовнішніми галереями надбудували другий поверх та кілька нових бань. Майже всім баням надали характерної барокової форми - (грушоподібної) й покрили їх золотом. Пізніше постала велична 76-метрова дзвіниця, оздоблена густим рослинним орнаментом. Розкішні ліплені оздоби, що ними прикрашено дзвіницю Софії, були характерною рисою козацького бароко. Щедро застосовано їх, зокрема, в Троїцькій надбрамній церкві (рослинний орнамент) та церкві Всіх Святих (орнамент з геометричних елементів) Києво-Печерської лаври.

Як і раніше, на території України більшість церков будували з дерева. Проте тепер дерев’яне будівництво розвивалося в тісному взаємозв’язку з мурованим. І муровані, і дерев’яні храми зводили за тими самими традиціями, в основі яких лежала тридільна планувальна структура. Українську традицію барокових мурованих хрещатих п’ятидільних храмів (у плані являв собою рівносторонній хрест) розпочинає Миколаївська соборна церква в Ніжині (1658). Видатними взірцями цієї планувальної структури є Троїцька соборна церква Густинського монастиря, Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві.

Георгіївську церкву Видубицького монастиря в Києві вважають хрестоматійним прикладом пам’яток архітектури українського бароко. Через гармонійні пропорції та виразне архітектурне опорядження цей храм оцінюють як шедевр козацького бароко.

Георгіївський храм споруджено коштом стародубського полковника Михайла Миклашевського, його урочисто заклали 1696 р., а завершили будівництво в 1701 р.

 

Типову тридільну трибанну церкву, характерну для української дерев’яної архітектури за пропорціями та силуетом, відтворює харківський Покровський собор. Це перший трибанний кам’яний храм Слобожанщини, який слугував своєрідним еталоном для інших кам’яних церков регіону аж до кінця 18 ст. Збудовано двоповерховий собор 1689 р.

Однією з найкращих архітектурних пам’яток українського бароко є Іллінська церква в Суботові на Черкащині. Вона збудована коштом Богдана Хмельницького в родовому маєтку як його замковий храм і майбутня усипальниця.

У традиціях європейського бароко збудована Соборна церква Троїцького монастиря в Чернігові.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, попри кількісну перевагу дерев’яних церков, активно поширюється церковна архітектура в традиціях європейського бароко.

Останні десятиліття 17 - перша половина 18 ст. в українській архітектурі прикметні й тим, що зросла увага до цивільних споруд. За тогочасними мистецькими законами будували колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Визначною спорудою, зокрема, став корпус Київської академії. Тоді було зведено перший поверх академії. Упродовж 1732-1740 рр. за проектом архітектора Й. Шеделя було надбудовано другий поверх з церквою. Наприкінці 17 ст. у Чернігові постали будівлі колегіуму та полкової канцелярії.

2. Образотворче мистецтво

Історичні події останньої чверті 17 ст. негативно вплинули на деякі види мистецтва. Так, занепад книговидання уповільнив розвиток гравюри.

Проте від останнього десятиліття 17 ст. мистецтво гравюри відродилося. Прикметно, що вперше розвивається гравюра на металі. Засновниками київської школи гравюри є Олександр і Леонтій Тарасевичі та їхній учень Інокентій (Іван) Щирський.

Вони не лише започаткували в Україні школу гравюри на металі, а й піднесли її до європейського професійного рівня. Славетні гравери працювали насамперед для друкарень Києва та Чернігова.

У гравюрах І. Щирського химерні сплетіння рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Такі ознаки властиві й іншим графічним пам’яткам доби бароко. У 1702 р. в Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 45 гравюрами Л. Тарасевича.

У малярстві, як і раніше, переважає релігійне малярство, хоча розвивається й світське. В іконописі поступово утверджувалися нові мистецькі принципи. У розписах українських церков стали виразніше виявлятися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із буденного життя, почасти наближаючись до світських. Так, ікона Зустріч Марії і Єлизавети з церкви Покрову Богородиці в Сулимівці на Київщині подібна до цілком світської сцени в пейзажі.

Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями властиве творчості західноукраїнських майстрів Івана Рутковича та Йова Кондзелевича.

 

Іван Руткович (?-1703) - один з найвидатніших українських художників другої половини 17 ст., єдиний тогочасний західноукраїнський іконописець, від якого збереглася чимала достовірна спадщина. У своїй творчості митець талановито поєднав здобутки західноєвропейського малярства з традиційним українським іконописом. Його новаторство виявилося в запровадженні нових сюжетів, залученні до ікон елементів світського та портретного малярства, своєрідному трактуванні зображення постатей.

Діяльність майстра пов’язана з жовківським малярським осередком. Найвідомішим і найкращим твором майстра (й одним з найкращих іконостасних ансамблів в українському мистецтві загалом) вважають восьмиярусний іконостас церкви Різдва Христового в м. Жовкві (1697-1699), пізніше названий Скварявським, оскільки був перенесений до церкви сусіднього села Скварява Нова. Найдовершенішим твором Івана Рутковича з цього іконостаса вважають ікону Архангел Михаїл із дияконських дверей.

Тривалим був шлях мистецького становлення Йова Кондзелевича. Митець наполегливо шукав нових виражальних засобів, відмовився від зовнішньої декоративності, віддаючи перевагу розкриттю внутрішнього світу людини. Йов Кондзелевич - один з перших українських іконописців, який сміливо трактує образи біблійних та євангельських персонажів, надаючи їм яскраво індивідуалізованих рис портретного характеру. Найбільшим досягненням митця й найдовершенішим зразком українського барокового мистецтва на західноукраїнських землях є п’ятиярусний іконостас, виконаний з групою помічників у 1698-1705 рр. для церкви Воздвиження Чесного Хреста монастиря Скит Манявський на Прикарпатті (нині Івано-Франківська обл.).

Складні композиції митець виконував сам, зокрема дві великі ікони «Вознесіння Христове» та «Успіння Богородиці».

Упродовж другої половини 17-18 ст. особливо популярною в Україні стала ікона Покрову Богородиці. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Збереглася ікона Покрову Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького з Покровської церкви с. Дешки (Богуславський р-н Київської обл.). Тогочасних історичних діячів можна побачити й на інших іконах доби. Так, на іконі Розп’яття є портрет лубенського полковника Леонтія Свічки.

Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського (1705) та державного й військового діяча другої половини 17 ст. Григорія Гамалїї.

 

3. Освіта

Попри несприятливі соціально-політичні умови розвитку освіта в українських землях у другій половині 17 - на початку 18 ст. залишалася на доволі високому рівні. Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи. Їх кількість протягом 18 ст. невпинно зростала. Так, у Слобідській Україні в 1732 р. було 129 шкіл, а в семи з десяти полків

 

Гетьманщини тоді діяло 866 шкіл. Деякі полки мали школи і в селах. Сільські й міські школи утримувалися громадою - усім дорослим населенням парафії, а отже, були справді народними. Подібні початкові школи існували й на західноукраїнських землях. Там ними опікувалися здебільшого братства.

Здібні та охочі до науки діти мали змогу продовжити освіту в колегіумах, які створювалися за зразком Києво-Могилянської академії. До першої половини 18 ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли колегіуми - Чернігівський (1700), Харківський (1726) та Переяславський (1738). В українських колегіумах навчалися не лише діти священиків, козацької старшини і шляхтичів, а й вихідці з селян і міщан. Кількість студентів у колегіумах була значною: приміром, у Чернігові щорічно навчалося 700-800 осіб.

Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва протягом другої половини 17 - першої половини 18 ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Вона була одним з найавторитетніших вищих навчальних закладів у Східній Європі. В академії навчалися студенти з Білорусі, Росії, Молдавії, південнослов’янських країн. Після Полтавської битви справи української освіти підпали під контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів (у 1710 р. з 2 тис. вихованців залишилося тільки 165 осіб), від викладання усунули осіб, які, на думку російських чиновників, були недостатньо відданими цареві.

Крім того, царський уряд усіляко заохочував переїзд українців до Москви. Високі посади здобували лише ті з українських діячів, які прихильно ставилися до царя і в усьому корилися його волі. Найвищі церковні достойники Російської імперії були українцями: єпископСтефан Яворський став рязанським митрополитом, президентом Синоду; ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович став новгородським архієпископом, заступником президента Синоду.

Особистість

Феофан Прокопович (1677-1736) уславився не лише як церковний діяч та педагог; а як учений-енциклопедист, письменник-новатор. Він залишив багату та різноманітну наукову й літературну спадщину. Писав вірші латинською, польською, українською мовами, історичні твори, проповіді, філософські й політичні трактати, підручники тощо. Освіту Ф. Прокопович здобув у Києво-Могилянській академії та в європейських навчальних закладах. У 1705-1716 рр. - професор Києво-Могилянської академії, де викладав поетику, риторику, фізику, математику, історію, філософію, теологію (у 17111716 - ректор закладу). Ф. Прокопович - автор першої історичної драми на теми вітчизняної історії «Володимир», яку в 1705 р. поставили студенти Києво-Могилянської академії. У 1716 р. за царським наказом Ф. Прокопович поїхав до Петербурга. Став одним із найближчих радників царя з питань церковної реформи (допоміг, зокрема, ліквідувати патріархію й створити підконтрольний царю Синод) та внутрішньої політики.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1.     Прочитайте параграф відповідно до теми

2.     Перегляньте відео 

 

Дата: 29.03.2022

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ:  РУЇНА – КРИЗОВЕ ЯВИЩЕ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

МЕТА: розглянути події суспільно-політичного життя України 60-70-х рр.XVII ст.; з’ясувати зміст поняття «Руїна» та хронологічні межі цієї доби; визначити причини та наслідки доби «Руїни».

 

ЗАВДАННЯ: ВИКОНАТИ ПРАКТИЧНУ РОБОТУ ЗА ПІДРУЧНИКОМ, § 40-41( СТ. 171

 Дата: 28.03.2022

ТЕМА:КОЗАЦЬКА УКРАЇНА ПІСЛЯ ПОЛТАВСЬКОЇ БИТВИ

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Якою була політика царського уряду стосовно українців після Полтавської битви.

Після Полтавської битви козацькою Україною прокотилася хвиля царського терору: виносилися смертні вироки мазепинцям, заборонялося друкувати книжки українською мовою, багатьох представників старшинської адміністрації було позбавлено урядових посад і маєтків. Натомість важливі посади надавалися росіянам та німцям, а також тій українській старшині, що зберегла відданість цареві.

Чимало старшини було заарештовано й вислано до Сибіру. Висилали в Росію й сім’ї мазепинців, а на них самих влаштовували справжнє полювання в усіх країнах Європи. Приміром, племінника І. Мазепи Андрія Войнаровського було схоплено в Гамбурзі в жовтні 1716 р. Така сама доля спіткала й генерального осавула Григорія Герцика, якого заарештували у Варшаві. Країнами Європи нишпорили агенти у пошуках Пилипа Орлика та його родини.

Неймовірно тяжким випробуванням для українців стали примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, військові походи тощо. Дужих нерідко відправляли до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Так, у 1716 р. на спорудження каналу Волга-Дон біля Царицина було відправлено 10 тис. козаків. 1721 р. 10 тис. козаків було відправлено на будівництво Ладозького каналу, а 1722 р. їх замінили нові 10 тис. козаків. Кількість тих, хто повертався, становила 30-60 %; решта козаків і селян вмирала від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо.

Після Полтавської битви значно посилився наступ на українську державність. Окрім прямого тиску, російська адміністрація, аби мати привід для втручання в українські справи, розпалювала ворожнечу між старшиною, гетьманом та простим населенням тощо.

Зверніть увагу!

Полтавська битва змінила політичну карту Європи. Перемога Петра І висунула Росію на одне з провідних місць у тогочасній європейській політиці. Міць Швеції та Польщі фактично було підірвано назавжди. Для України наслідки Полтавської битви виявилися вкрай несприятливими: російський уряд став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини.

2. Що передбачали заходи царського уряду щодо економіки Гетьманщини?

Царський уряд поставив собі за мету підпорядкувати господарське життя Гетьманщини економіці Росії та перетворити українські землі на надійне джерело своїх прибутків. Царські заходи насамперед стосувалися торгівлі.

На початку 18 ст. козацька Україна мала традиційно широкі торговельні зв’язки з Центральною та Західною Європою. Петро І своїми указами прагнув перекрити звичні торговельні шляхи, змусивши українські купецькі валки повернути до Росії.

Подібних заборон та обмежень уживав російський уряд і щодо ввезення в Україну чужоземних товарів. Такі заходи мали примусити українців купувати замість іноземних вироби молодої московської мануфактури.

Стримувала розвиток торгівлі й митна політика: встановлене на російсько-українських кордонах мито використовувалося не для збагачення української державної скарбниці, а надходило до Москви.

Одним із заходів, що перешкоджав розвиткові української економіки, було прагнення російського уряду запровадити в обіг на українській території мідні гроші, щоб срібні й золоті залишалися переважно в Росії, задля збагачення державної російської казни. Руйнувало економіку України і постійне перебування на її території численного російського війська (понад 10 тис.), що утримувалося коштом українського населення.

3. Якими були заходи царського уряду щодо української культури?

Російський царат прагнув тримати під контролем діяльність таких могутніх осередків культури, як Києво-Могилянська академія та Києво-Печерська лавра. Так, 1709 р. Петро І наказав київському воєводі вислати за кордон усіх «польських» (тобто правобережних за походженням) студентів і повідомити, скільки залишиться студентів «малоросійських» - вихідців з Гетьманщини, а також скільки є ченців-викладачів з Правобережжя.

Різко змінювалося на гірше становище Київської митрополії. Довгий час царський уряд прагнув вивести Київську митрополію з-під підпорядкування константинопольському патріархові, встановивши над нею зверхність московського патріарха. У травні 1686 р. Константинопольський патріарх під тиском турецького уряду погодився на відокремлення Української православної церкви від константинопольського престолу.

У 1722 р. вперше ієрархові Київської митрополії було надано титул архієпископа Київського та Малої Росії. Призначати його мав церковний синод¹ на чолі з царем у Петербурзі. Отже, Київська митрополія перетворилася на звичайну єпархію Російської православної церкви.

¹ Синод - духовна колегія - вищий керівний орган церкви після ліквідації Петром І 1721 р. патріаршої форми управління Російською православною церквою.

Руйнація української культури здійснювалася й такими заходами, як переманювання українських учених, богословів, письменників і педагогів із Києва до Петербурга та Москви. Отримавши високі посади, вони змушені були усним і писаним словом славити царя та його політику, а І. Мазепу й усіх, хто подібно до нього зважувався виступати проти царату, всіляко паплюжити. Така доля спіткала Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Гаврила Бужинського та багатьох інших.

Від часів Петра І з України почали вивозити історичні пам’ятки, рідкісні книги тощо. У 1720 р. цар наказував, щоб «у всіх монастирях... оглянути й забрати давні жалувані грамоти та інші оригінальні листи, (і також книги історичні, рукописні й друковані».

4. Чим уславився гетьман в еміграції Пилип Орлик?

Після смерті гетьмана І. Мазепи та частина козаків, яка пішла з ним у вигнання, на козацькій раді 5 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдавія) обрала собі керманича. Гетьманом став найближчий сподвижник I. Мазепи - генеральний писар Пилип Орлик. Ця подія започаткувала нову сторінку в історії українських визвольних змагань, адже ще ніколи гетьмана не обирали за кордоном. П. Орлик очолив першу українську політичну еміграцію¹ в Західній Європі.

Діяльність П. Орлика на гетьманській посаді була спрямована на створення антиросійської коаліції. Попри несприятливі обставини, він спромігся заручитися військовою підтримкою кількох держав і здійснити воєнну операцію, спрямовану на визволення українських земель.

Складні й суперечливі міждержавні відносини перешкоджали успіху гетьмана. За турецько-польською угодою 1714 р. Правобережна Україна знову повернулася під владу Польщі. Та П. Орлик не втрачав надії і невтомно шукав нових союзників у боротьбі проти царату.

Під час козацької ради 5 квітня 1710 р. було схвалено документ «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького» (згодом цей документ назвали Конституцією Пилипа Орлика). Основу документа становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов’язки. Це й відрізняло ухвалений документ від традиційних гетьманських статей, що базувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, за яких він отримував владу. Крім того, обґрунтовувався державний лад України. Саме тому цей документ вважають першою українською конституцією.

 

1

¹ Еміграція (від лат. emigratio - переселення) - від’їзд із Батьківщини до інших країн.

 

Конституція Пилипа Орлика складалася зі вступу й 16 статей. У вступі було подано стислий виклад історії України, пояснено причини розірвання відносин з Росією та прийняття протекторату шведського короля. Насамперед проголошувалося, що Україна «обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування».

Конституція П. Орлика передбачала заходи, які обмежували б владу гетьмана та запобігали б утвердженню монархічної форми правління. Передбачалося запровадження Генерального суду для розгляду справ про провини старшини, причому гетьман не міг втручатися в діяльність суду. Державна скарбниця й майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, а також полковим підскарбіям (по дві виборні посади в кожному полку). Важливі фінансові справи мали вирішуватися тільки Генеральною радою.

Гетьман лише затверджував обраних полковників і сотників.

Кілька статей Конституції присвячувалися Запорізькій Січі. Було забезпечено права і привілеї запорожців, а також визначено особливий їх статус.

Державною релігією оголошувалося православ’я, а Київська митрополія мала вийти з підпорядкування московського патріарха.

Отже, Конституція П. Орлика не лише проголошувала незалежну Українську державу, а й закріплювала найпрогресивніші для того часу ідеї державного життя. До таких, зокрема, належали обмеження прав гетьмана та створення представницького органу - Генеральної ради. Документ заклав основи принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, запроваджував виборність посад, що є й нині принциповою ознакою розвитку демократичних держав.

З Конституції Пилипа Орлика: «Ми, старшина, кошовий отаман і все Військо Запорізьке, укладаємо договір з ясновельможним гетьманом і постановляємо... навічно зберігати у Війську Запорізькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала генеральній старшині як з огляду на її високі служби, так і у зв’язку з постійним перебуванням при гетьманах. Після неї у звичному порядку мають бути вшановані цивільні полковники... Окрім того, від кожного полку мають бути обрані за згодою гетьмана декілька знатних ветеранів, досвідчених і вельми заслужених мужів, для входження до публічної ради. Цій генеральній старшині, полковникам і генеральним радникам належить давати поради теперішньому гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися. Через це вже тепер, при обранні гетьмана, за одностайною ухвалою встановлюються три Генеральні ради, які щороку збиратимуться у гетьманській резиденції. Перша - на свято Різдва Христового, друга - на свято Великодня, третя - на Покрову Богородиці.

На ці ради мають з’являтися відповідно до наказу згаданого гетьмана... не лише полковники зі своїми урядниками і сотниками, не тільки генеральні радники від усіх полків, але й посли від низового Війська Запорізького для слухання й обговорення справ, щоб взяти активну участь, під жодним приводом не ухилитися від призначеного часу. І коли гетьман запропонує публічній раді щось на обміркування, тоді усі без винятку муситимуть... прийняти правильне рішення, виконання якого жодною мірою не зашкодить гетьманській честі, не стане публічним тягарем для батьківщини, її розоренням - чого хай не станеться - чи бідою. Якщо ж, однак, поза цими вищеназваними генеральними радами з наперед визначеним терміном проведення виникне потреба у вирішенні, зміні чи виконанні якихось невідкладних справ, тоді... гетьман наділяється певною свободою влади і впливу, щоб вирішувати справи за порадою генеральної старшини. ...Отже, якщо надходитимуть якісь листи з іноземних країн, адресовані гетьманові, тоді належить його ясновельможності повідомляти (про них) генеральну старшину, а також розкривати відповіді, і щоб не було таємної писемної кореспонденції, особливо чужоземної і такої, яка могла б завдати шкоди цілісності батьківщини і загальному благу».

Глибоко віруюча людина, П. Орлик вважав війну найтяжчим людським гріхом. З огляду на такі переконання цілком можливо визначати його життя як суцільну трагедію, адже до останнього подиху він докладав зусиль, аби зорганізувати військову операцію європейських держав для визволення України з-під влади московського царя.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1.     Прочитати параграф відповідно до теми

2.     Перегляньте відео:

 

 

Дата: 22.03.2022

 Тема: Гетьманщина в часи правління Івана Мазепи.

 

Вивчення нового матеріалу.

 Іван Степанович Мазепа — український державний і політичний діяч, гетьман Лівобережної України (1687—1704), гетьман Війська Запорозького обох берегів Дніпра (1704—1709).

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

Він будує в усій Гетьманщині цілу низку церков, споруджених у стилі українського бароко. Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: «від Богдана до Івана не було гетьмана». Свою владу він ототожнював з могутністю держави. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії. Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців.

Гетьман Мазепа був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України.

 

Це було бароко, українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.

1700 року вибухнула Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали московитський цар Петро І і 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також «застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.

Загальне невдоволення нарешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I.

Після того, як Мазепа переконався в тому, що Петро І нищить основи української державності, він вирішив використати умови, створені Північною війною (1700—1721 рр.) для розв'язання державницьких проблем іншим шляхом. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 7 листопада (28 жовтня) 1708 р., коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тис. козаків і провідних членів старшини.

1. «Вічний мир». Перший Кримський похід.

Підписання Бахчисарайського миру суттєво змінило розстановку сил у Східній Європі. Він розв’язав руки турецькому султану для

останнього, як виявилося, могутнього наступу на Європу. Кульмінацією цього наступу стала облога Відня в 1683 р. Тут під Віднем вирішувалася подальша доля Європи. На допомогу обложеним вирушив польський король Ян Собеський із 25-тисячним військом, у якому були й українські козаки. Стрімкий удар польських гусарів на турецький табір, примусив останніх тікати з місця битви. Як писав польський король Римському Папі: «Ми прийшли, побачили, Бог переміг».

Цікаво знати

У битві під Віднем особливо уславився козак Юрій Кульчицький, уродженець м. Самбора на Львівщині, про подвиги якого писали тодішні європейські газети. Коли почалася турецька облога, Кульчицький перебував у місті у справах торгівлі. Не вагаючись, він став у ряди захисників Відня. Знаючи турецьку мову і звичаї (колись був у полоні), Кульчицький неодноразово проникав до турецького табору і приносив важливі розвідувальні дані. Коли після розгрому турецької армії союзники ділили захоплену здобич, Кульчицький узяв собі вози, навантажені кавою. Ніхто не знав, що це і що з нею робити. Кмітливий козак відкрив у Європі першу кав’ярню й навчив європейців уживати цей напій. Після смерті Кульчицького у столиці Австрії йому було встановлено бронзовий пам’ятник. Так були закладені традиції всесвітньо відомої віденської кави.

Після цієї перемоги Польща вступила до Священної ліги (Рим, Венеція, Австрія), яка вела боротьбу проти Османської імперії. Також польський уряд пішов на примирення з Московською державою з метою підтвердити кордони, установлені за Андрусівським перемир’ям і залучити Москву до боротьби проти Туреччини. 6 травня 1686 р. у Москві між Річчю Посполитою і Московською державою було підписано «Трактат про вічний мир», відповідно до якого:

— Лівобережжя, Запорожжя і Київ з околицями визнавалися за Московською державою, а більша частина Правобережжя (Північна Київщина і Волинь) — за Польщею. Московія також визнавала за Польщею Поділля, якщо та зуміє відвоювати його у Туреччини.

— Правобережні землі Подніпров’я, спустошені польськими і турецько-татарськими військами, мали залишитися незаселеними.

— Поляки зобов’язувалися забезпечити православному населенню на своїй території вільне віросповідання.

— Росія і Польща вступали у спільний військовий союз, спрямований проти Османської імперії і Кримського ханства.

Фактично, «Вічний мир» 1686 р. робив недійсними договори з Туреччиною, укладені обома державами раніше. Для України договір означав узаконення на міжнародному рівні її поділу на дві частини. Саме внаслідок цього проти договору виступав гетьман Самойлович, але всі його звернення до царя були проігноровані.

2. Обрання гетьманом І. Мазепи. Коломацькі статті.

Улітку 1687 р. на р. Коломак (притоці Ворскли), де отаборилося після невдалого Кримського походу російсько-українське військо, за наказом В. Голіцина відбулися вибори нового гетьмана. Гетьманська булава дісталася генеральному осавулу Івану Мазепі (1687— 1709 pp.).

 

Тоді ж було ухвалено новий україно-російський договір — Коломацькі статті, який містив такі положення:

— декларативне підтвердженя 30-тисячного козацького реєстру, прав і привілеїв гетьмана та старшини (зокрема, звільнення маетностей від державного оподаткування);

— заборона гетьману змінювати генеральну старшину на її «урядах» без дозволу царя;

— заборона гетьману самостійно здійснювати дипломатичні відносини з іншими державами, а також він був зобов’язаний дотримуватися «Вічного миру» з Польщею (по суті, він не повинен був намагатися повернути під свою владу Правобережжя);

— гетьман був зобов’язаний за наказом царя надсилати козацькі війська проти Криму і Туреччини;

— у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі, як і раніше, мали перебувати російські воєводи із залогами, а в столиці Гетьманщини — Батурині — для контролю над гетьманом мали розташовуватися російські стрілецькі полки;

— запровадження спеціальної статті, яка роз’яснювала відносини між Гетьманщиною і Московською державою: заборонялося «голосом испущать, що... Молоросійський край гетьманского регименту», а лише говорить, що він є складовою єдиної держави московського царя;

— забезпечити вільний перехід із Московської держави в Україну;

— гетьманський уряд був зобов’язаний «народ молороссийский всякими меры и способы с великороссийским народом соединять и в нерозрывное и крепкое сугласие проводить супружеством и иным поведением».

Коломацькі статті в основному повторювали Глухівські статті 1669 р., але водночас до них додали нові статті, які стали наступним кроком на шляху обмеження Московською державою державних прав України.

Звістка про події на Коломаці стала поштовхом для заворушень по всій Гетьманщині. Козаки та селяни нападали на маєтки старшини, іноді розправлялися з найбільш ненависними. Відразу після обрання І. Мазепи гетьманом він рушив із компанійськими полками на придушення повстання. Новий гетьман закликав населення не чинити самосуду й обіцяв, що припинить зловживання старшин і скасує заведені за Самойловича податки. Згодом вони стали головною опорою гетьмана.

3. Продовження війни з Османською імперією. Другий Кримський похід 1689 р. Азовські походи 1695—1696 pp.

Досягши певної стабілізації в Гетьманщині, І. Мазепа змушений був брати участь у подальших військових діях проти Криму. Насамперед треба було побудувати «городки» понад р. Самарою й заселити їх. Ці «городки» мали служити опорними пунктами для нового наступу на Крим і водночас захищати Гетьманщину від татарських набігів. Навесні 1688 р. розпочалося будівництво фортець, головною з яких мала стати Новобогородська. Будівництво викликало конфлікт із Запорожжям. Щоб його владнати, І. Мазепа надіслав на Запорожжя тисячу золотих.

Навесні 1689 р. відбувся Другий Кримський похід під керівництвом П. Голіцина та І. Мазепи. 100-тисячне російське військо зі слобідськими полками рушило на Крим. До війська приєдналися й гетьманські полки. Спільними зусиллями, долаючи степи і примушуючи татар відступати, військо підійшло до стін Перекопу. Однак, через брак води і харчів іти вглиб Криму Голіцин не наважився і повернув назад. Фактично, похід завершився провалом.

Тим часом до Москви прибув Мазепа зі старшиною, щоб представитися царям Івану і Петру. У цей час у Москві стався палацовий переворот, здійснений прихильниками Петра. Мазепа збагнув, що він може позбутися булави і, не гаючи часу, прибув до Петра, тим самим засвідчивши свою лояльність і завоювавши довіру. Повернувшись із Москви, І. Мазепа почав здійснювати заходи зі зміцнення своєї влади і впорядкування відносин у Гетьманщині.

У цей час війна з Туреччиною та Кримом тривала. Упродовж 1790—1794 pp. гетьманські полки брали участь у походах у район нижньої течії Дніпра та Очакова. Хід бойових дій ускладнили події на Запорожжі. Це сталося в результаті виступу антигетьманської опозиції на чолі з Петром Іваненком (Петриком), за яким стояла частина старшини, що була невдоволена політикою гетьмана і сама прагнула до влади.

Постать в історії

Петро Іваненко (Петрик) був освіченою людиною, представник молодого покоління старшини, який через політичні інтриги прагнув зробити собі кар’єру й здобути багатство. Він служив канцеляристом у військовій канцелярії, був свояком генерального писаря Василя Кочубея. Залишивши посаду і дім у Батурині, він подався на Запорожжя. Там був обраний писарем і почав вести агітацію серед запорожців, проголошуючи себе ворогом старшини та Мазепи, а також проти Москви.

26 травня 1692 р. Петрик уклав союз із кримським ханом від імені «удільного князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорожського городового й народу малоросійського». В угоді зазначалося, що Гетьманщина зберігала всі свої вольності, до неї мали приєднатися Правобережжя і Слобожанщина. Полки Харківський і Острогозький потрібно перевести на Правобережжя, щоб відкрити шлях татарам для нападу на Московію. Усі дії Криму і Гетьманщини мали вирішуватися спільно за взаємною згодою.

Застерігалося право безмитної торгівлі, для козаків — право вільного рибальства в низів’ях Дніпра й добування солі.

Кримський хан визнав Петрика гетьманом і надав йому в підмогу орду. Прибувши на Запорожжя, Петрик закликав до походу за визволення України «від тиранства Москви і від немилостивих панів». Петрикапідтримала запорозька голота, яка визнала його гетьманом. Проте його походи в Гетьманщину в 1692—1693 pp. були невдалими. Населення у своїй більшості не відгукнулося на його заклики. До того ж орда переймалися лише можливістю взяти ясир. Завдяки цьому Мазепі вдалося відносно легко відбити напади, а одночасно приборкати опозицію проти себе. Крім того, Мазепа вжив заходи зі зміцнення влади над Запорожжям. Так, була влаштована своєрідна блокада: на Січ не пускалися купців і припаси, а старшині він роздавав багаті подарунки, привертаючи її на свій бік.

Попередній досвід свідчив, щоб здобути Крим, потрібно контролювати узбережжя Чорного моря. Тому в середині 90-х pp. XVII ст. Петро І склав план війни з Туреччиною, який передбачав дії на двох фронтах одночасно: у гирлі Дону, щоб здобути фортецю Азов, і в гирлі Дніпра. Перший похід Петра І в 1695 р. на Азов виявився невдалим за відсутності флоту. Турецька залога фортеці отримувала всі необхідні припаси і підкріплення морем. У той же час дії Мазепи на Дніпрі були більш вдалими. Гетьманським військам вдалося захопити Кизи-Кермень і Тавань.

На початку 1696 р. татари з Петриком здійснили ще один похід на Гетьманщину, але були розбиті біля Гадяча. Після цього Петрик на деякий час став гетьманом «ханської» України — території між Південним Бугом і Дніпром.

Того ж року Петро І разом із козаками наказного гетьмана Якова Лизогуба здійснили Другий Азовський похід і за підтримки новозбудованого флоту здобули місто. У цей же час точилися бої поблизу Очакова. Проте здобути його не вдалося. Війна з Туреччиною почала затягуватися, що лягло важким тягарем на населення Гетьманщини, яке було змушене утримувати російську армію і споряджати козацькі полки.

У 1699 р. союзники Петра І, Священна ліга уклали мир із Туреччиною у Кар ловцях. За цим договором, зокрема, Польща повернула собі Поділля.

30 липня 1700 р. був укладений Константинопольський мир Росії з Туреччиною, за яким Росія отримувала Азов на 30 років і частину узбережжя Азовського моря. Проте сторони зобов’язувалися не будувати укріплень на кордоні Криму й Гетьманщини. Козаки залишали фортеці Кизи-Кермень і Тавань, але отримували право здійснювати промисли до морів.

Скориставшись війною, Петро І збудував навпроти Січі фортецю на Кам’яному Затоні для контролю над запорожцями.

4. Політика гетьмана І. Мазепи.

На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин із Москвою: доповідав про «витівки» запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, де Росія вела боротьбу за вихід до балтійського узбережжя, то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. За все це Мазепа одержував щедрі подарунки від царя, Петро І довіряв українському гетьману. У 1700 р. він одержав найвищий орден — Андрія Первозданного, а також титул князя Священної імперії.

У соціально-економічній політиці гетьман зробив основну ставку на підтримку козацької старшини і української шляхти, прагнучи перетворити їх на міцну віддану привілейовану соціальну верству. Мазепа сприяв зростанню великого старшинського і монастирського землеволодіння, упорядкуванню панщини для селян (два дні на тиждень). За роки свого гетьманування він видав більше тисячі універсалів про передачу старшині, монастирям та великим купцям у володіння сотні сіл із десятками тисяч селян. Сам гетьман мав близько 100 тис. селян в Україні і 20 тис. селян у Росії. Наслідком такої політики стало посилення всіх форм визиску селян, козаків і міщан, загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Крім того, Мазепа здійснив перепис козацького стану, утруднивши тим самим перехід до нього з інших суспільних станів.

Отримуючи у володіння поселення, старшина, шляхта і монастирі часто змушували козаків виконувати різні повинності, виписували їх із реєстру, перетворювали у підданих, відбирали землі (на початок 1730 р. малоземельні та безземельні становили 40 %). Вони мали робити обов’язкові подарунки старшині (ральні), давати гроші й продукти на утримання адміністрації та пошти, на військову музику, школи тощо.

Значні витрати на закупівлю зброї, боєприпасів, коней та спорядження, участь у походах та воєнних діях, відрив від ведення господарства призводили до неспроможності виконувати військову службу, переходу в селянство чи міщанство.

Проте воєнні потреби вимагали існування боєздатного козацького війська. Тому в 1698 р. козаків було поділено на спроможних виконувати воєнну службу (виборні) і неспроможних (підпомічників), які мали допомагати виборним у веденні господарства. Такий самий поділ згодом відбувся й на Слобожанщині.

Одним із найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є той факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи в розвиток архітектури й будівництва був настільки значним, що навіть тогочасний архітектурний стиль дослідники називають «мазепинським бароко».

Багато нових споруд з’явилося в Києві. У 1690 р. було збудовано нове приміщення Києво-Могилянського колегіуму, у 1698 р. — Богоявленську церкву Братського монастиря, дзвіницю Софійського собору, до 1695 р. — обнесено новим муром Києво-Печерську лавру.

Інша царина культурницької діяльності Мазепи — друкарська справа. Видання мазепинської доби були одними з кращих українських книгодруків. До речі, сам гетьман мав чи не найкращу в Україні бібліотеку й обдаровував книжками монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, Мазепа опікувався Києво-Могилянською колегією, сприяючи її перетворенню в 1701 р. на академію. Мазепа також дбав про виникнення нових осередків культури. Зокрема, у 1700 р. в Україні було засновано новий навчальний заклад — Чернігівський колегіум.

На думку дослідників, така цілеспрямована й всеохоплююча культурницька діяльність І. Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику.

Може, так би і скінчився довгий вік гетьмана, якби він не виступив відверто проти російського царя, скориставшись Північною війною Росії та Швеції (1700—1721 pp.).

 

Домашнє завдання:

1.Прочитати відповідний параграф за темою.

2. Виконати онлайн-тести за посиланням: join.naurok.ua , код доступу 9700371

Дата: 21.03.2022

ТЕМА:КОЗАЦЬКА СЛОБОЖАНЩИНА ТА ЗАПОРІЗЬКА СІЧ

Мета: сформувати систему знань про заселення, адміністративно-територіальний устрій та становище Слобідської України;  розширити і поглибити знання про становище Запорізької Січі у другій половині ХVІІ ст., її відносити з Гетьманщиною; засвоїти інформацію про життя та діяльність Івана Сірка, його внесок у розвиток Запорізької Січі.

 

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.     Заселення Слобідської України.

 

Нащадки перших поселенців Слобідської України 1705 р. писали: «Наші діди, батьки, брати й родичі, і ми самі поприходили з різних гетьманських і задніпрянських міст на заклик білгородських та курських воєвод, котрі забезпечували нас царським словом - не однімати від нас наших вільнот. Вони веліли селитися нам, щоб ми захистили собою московські українні городи по Білгородській лінії - в диких степах, на татарських займищах, котрими ходили татари під оці городи. І для збільшення населення в цих нових містах наказано було нам призивати на життя свою братію - українців. Ми збудували Суми, Суджу, Миропілля, Краснопілля, Білопілля й інші міста, а до них повіти, села й хутори. І ми вірою та правдою служили. І тоді, як татари приходили плюндрувати московські українні городи, ми не приставали ні до якої зради. За те й пожалувано нас усякими вольностями й дозволено займанщини займати, пасіки й усякі ґрунти заводити й усякими промислами промишляти без чиншу, за старим українським звичаєм».

На схід від Гетьманщини, на кордоні з Московією, простягалися незаймані землі. Колись вони належали Чернігово-Сіверському князівству, були гарно залюднені та обжиті, але в 13 ст. зазнали спустошливих набігів ординців. Саме тому багатий край протягом тривалого часу лишався занедбаним і знелюднілим. Він був своєрідним кордоном між Московією й татарами. Від 30-х рр. 17 ст. сюди потяглися українські переселенці, які залишали рідні міста після невдалих повстань, війни, визиску чужинців. Царський уряд усіляко заохочував переселення українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від ударів зі Степу.

Масові переселення українців випали на середину 17 ст. Складність внутрішньої ситуації, пов’язаної з Національно-визвольною війною, змушувала родини, а то й цілі села, залишати рідні місця й вирушати в небезпечну дорогу. Так, 1652 р. козаки під проводом полковника Івана Дзиковського на Тихій Сосні, притоці Дону, заснували місто Острогозьк.

Інший великий гурт переселенців на чолі з Герасимом Кондратьєвим того самого року заснував місто Суми. У 1654 р. на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано місто Харків. Подібну історію заснування мали такі міста, як Салтів, Мурафа, Охтирка, Балаклія, Ізюм та багато інших. Одночасно з містами закладалися села. У них зазвичай оселялися невеликі групи переселенців із різних земель України. Оскільки поселення, що виникали, були звільнені від податків, то й називалися вони за давньою українською традицією слободами. Звідси походить і назва цілого регіону - Слобідська Україна, або Слобожанщина.

Залишали обжиті місця й вирушали в небезпечну подорож здебільшого заможні козацькі родини. Заохочувані царським урядом, вони отримували певні привілеї. Зокрема, право займанщини, за яким кожен переселенець привласнював собі стільки землі, лісу, сінокосів, скільки міг обробити. Зайнята земля не обкладалася податком. Так само не бралися податки і з господарських промислів. Замість сплати податків українські переселенці зобов’язувалися відбувати військову службу. Численних переселенців із Лівобережжя та Правобережжя приваблювало також право на козацьке самоврядування, яке царський уряд на початку колонізації зберігав за українцями. Визнання переселенцями влади царя полягало в складанні присяги. Права українських поселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами.

Отже, протягом другої половини 17 ст. поряд із Лівобережною Гетьманщиною постала нова козацька Україна - Слобідська.

Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південні частини Воронезької, Курської та більшу частину Бєлгородської областей теперішньої Російської Федерації.

 

2. Особливості  адміністративно-політичного устрою Слобідської України

На території Слобідської України сформувалося п’ять козацьких полків - Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, їзюмський. Ці полки були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями й поділялися на сотні. Полком керував виборний полковник (обирали довічно) із полковою старшиною. Він очолював адміністрацію, затверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував військом під час походів. Крім того, на Слобідській Україні нерідко траплялось успадкування посади полковника. У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі.

 

3. Відносини Запорізької Січі з Гетьманщиною

Перед початком Національно-визвольної війни Запорізька Січ містилася на Микитиному Розі. Саме там Б. Хмельницький готував повстання проти Речі Посполитої. Січі належала провідна роль у підготовці та розгортанні Національно-визвольної війни українського народу проти польського панування.

Запорожці брали участь у воєнних діях проти Речі Посполитої. Однак за умовами Зборівського договору багато запорожців опинилося поза козацьким реєстром. Це спричинило невдоволення січовиків та загострення відносин із гетьманською владою. Не оминув запорожців і Білоцерківський договір. Не випадково січовики брали участь у виступах козацтва проти старшини й гетьмана. Напружені взаємини Запорізької Січі з гетьманським урядом спричинили зміну місця її розташування. У 1652 р. запорожці перенесли свою столицю з відкритого перед степом Микитиного Рогу ближче до Дніпрових плавнів, неподалік гирла р. Чортомлик.

Новоутворена Січ існувала протягом 1652— 1709 рр. Її називають Чортомлицькою. Проте й надалі відносини з владою складалися непросто, часом загострювалися аж до збройних виступів. Особливо виразно це виявилося після смерті Б. Хмельницького.

 

За доби Руїни Січ прагнула повернути собі провідну роль у житті козацької України. При цьому запорожці не завжди виявляли мудрість і політичну далекоглядність, а часом навіть ставали на бік ворогів Української держави, позбавляючи підтримки гетьманів, які своїми діями домагалися її збереження. Так було, зокрема, під час гетьманування І. Виговського, коли запорожці підтримали Я. Барабаша. Запорожці допомогли здобути гетьманську булаву І. Брюховецькому. Не були зваженими дії січовиків і під час гетьманування П. Дорошенка. Січовики вдавалися й до інших нерозважливих спроб утвердити свою владу на Гетьманщині, підтримуючи, зокрема, М. Ханенка та П. Суховія. ^{* У}

 

4. Іван Сірко - найвідоміший кошовий отаман за всю історію Запорізької Січі

Попри часом суперечливі дії Січі у внутрішньо-українських справах, запорожці ніколи не зраджували свого покликання. У другій половині 17 ст. Запорізька Січ уславилася своєю участю в численних воєнних операціях. Особливо сприятливі умови для здійснення походів проти Османської імперії та Кримського ханства склалися після Андрусівського перемир’я. Керівником та організатором більшості тогочасних походів був Іван Сірко.

Особистість

Іван Сірко (бл. 1610-1680) народився на Вінниччині в родині дрібного українського шляхтича. Джерела свідчать про участь І. Сірка в Національно-визвольній війні. Принаймні 15 разів його обирали кошовим отаманом на Запоріжжі. Він провів понад 60 битв проти військ Османської імперії, Кримського ханства та ногайських орд і жодного разу не зазнав поразки. Листувався з гетьманами України, монархами Московії, Речі Посполитої, Криму й Туреччини. Учені-історики на основі відомостей, уміщених в історичних документах, реконструювали зовнішність І. Сірка. Найславетніший кошовий отаман мав зріст 174-175 см. Риси обличчя - правильні, ніс - рівний. На нижній губі з правого боку мав червону пляму. Сучасники вважали то Божою познакою, що відрізняла І. Сірка від інших людей.

- Оце, козаче, і є Сиваш, або по-нашому - Гниле море, - кремезний запорожець притримав коня й повів рукою в бік тонкої зеленавої смужки на обрії. - Саме тут надумав батько Сірко переправитися у володіння кримського хана.

- Хоч воно й не зовсім море, але й ми не качки, - жартував молодий козак. - Щось не бачу я ні байдаків, ні якоїсь деревини, придатної на пліт. Перелітатимемо його, чи що?

- Дотепний ти, Петре, та не дуже мудрий. Кажу тобі: менше базікай, а більше слухай і запам’ятовуй. Може, на старість буде як знахідка. Знав би, скільком татарським бранцям цей болотистий Сиваш подарував волю! Є тут місця, де можна не те що конем, а пішки перейти на кримський берег. Кримчаки ж нас звідси не сподіваються. Тому й вирішив Сірко йти не на Перекоп, де понабудовувано таких фортець, що не зруйнувати їх і найбільшими гарматами, а сюди - до Гнилого моря.

 

 

Щохвилини козаків на березі Сиваша більшало й більшало.

Незабаром почалася переправа.

Той похід відбувався 1675 р. та був щасливим для запорожців. Їм поталанило тоді наскочити на Крим несподівано. Кримський хан ледве встиг втекти в гори. Визволивши з неволі багатьох земляків, козаки поверталися додому.

Походи на чолі з Іваном Сірком. Своїми походами І. Сірко зажив слави непереможного полководця. Не випадково, коли 1672 р. його за намовою недоброзичливців було ув’язнено й відправлено до Сибіру, про його звільнення клопотався сам польський король Ян ІІІ Собеський. Повернувшись із заслання, кошовий отаман з головою поринув у вир воєнних дій.

Проводячи численні воєнні операції проти Туреччини й Криму, І. Сірко ніколи не відкидав можливості мирного розв’язання проблем міждержавних відносин. Джерела свідчать про гнучку дипломатичну діяльність кошового отамана, який особисто листувався з найвпливовішими тогочасними політиками.

І. Сірко ще за життя став героєм багатьох легенд. Фольклорна традиція пов’язує з ім’ям І. Сірка написання легендарного листа турецькому султанові. Народні перекази свідчать, що у відповідь на вимогу турецького султана Мегмеда IV визнати залежність від Туреччини й підкоритися йому, «непереможному лицареві», запорожці на чолі з І. Сірком склали того дотепного листа: «Запорізькі козаки турецькому султану. Ти - шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмося, землею, водою будем битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...а, різницький собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси матері вірних християн!

Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!..

Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем запорізьким».

 

Польський хроніст Веспасіан Коховський у своїй хроніці дав таку характеристику Сіркові: «Страшний був орді, бо був досвідченим у воєнних виправах і відважним кавалером, перевищуючи цим Дорошенка. А в Криму його ім’я наводило такий страх, що орда щоденно пильнувала та була готова до бою, ніби Сірко вже напав. Татари цілком серйозно вважали його шайтаном і навіть своїх дітей, коли вони плакали і їх не могли заспокоїти, лякали Сірком, кажучи: “Сірко йде”; після цих слів плач одразу вщухав. Сірко був чоловіком гожим, бойової вдачі, не боявся ані сльоти, ані морозу, ані спеки. Він був чуйним, обережним, терпляче зносив голод, був рішучим у воєнних небезпеках і завжди тверезим. Улітку він перебував на порогах (Дніпрових), а взимку - на українському прикордонні. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, постійно бився з татарами, проти яких мав природну й невблаганну ненависть. На обличчі він мав природний знак, ніби шмат пурпуру».

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1.    Прочитайте параграф відповідно до теми

2.    Перегляньте відео:

Дата: 15.03.2022

Тема:Правобережне козацтво в останній чверті XVII ст.

Мета: пояснити, як відбулося закріплення поділу Української козацької держави між Річчю Посполитою та Московським царством; розповісти про відродження правобережного козацтва в останній чверті XVII ст.

  

 ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ:

1.Укладення Бахчисарайського миру між Московською державою та Османською імперією.

     Після підписання з поляками Журавненського миру (1676 р.) і розорення Чигирина (1678 р.) Османська імперія закріпила за собою Поділля й більшу частину Правобережжя, крім північної частини Київщини. Проте ці території були спустошені тривалими бойовими діями.

      Правителем Правобережжя турки залишили Ю. Хмельницького. Резиденцією він обрав місто Немирів. Контроль над ним здійснював турецький паша з Кам’янця-Подільського. Проте влада Ю. Хмельницького тривала недовго. За однією з версій, він був заарештований, а згодом страчений турками за пограбування купців, тортури та вбивства невинних. На думку інших вчених, він доживав вік в одному з православних монастирів на острові в Егейському морі.

     Тим часом Москва і Стамбул домовилися про поділ України. 13 січня 1681 р. сторони підписали Бахчисарайський мир на 20 років, за яким: кордон між державами пролягав по Дніпру;

    Лівобережна Україна, Київ із навколишніми містами та Запорожжя визнавалися за Московією, а Південна Київщина й Поділля — за Туреччиною;обидві сторони зобов’язувалися не споруджувати та не відбудовувати укріплення між Південним Бугом і Дніпром, а також не заселяти ці землі;татарські орди могли вільно кочувати в південноукраїнських степах, а запорозькі козаки та все населення — ловити рибу в Дніпрі, добувати сіль, полювати й пересуватися річками до Чорного моря; турецький султан і кримський хан зобов’язувалися не допомагати ворогам Московської держави.

     Таким чином було закріплено розорення й спустошення Правобережжя, що стало наочним втіленням періоду Руїни.

 

 

 

     2.Відновлення козацтва на Правобережжі, його участь у боротьбі проти Османської імперії.

 Бахчисарайський мир не завершив боротьбу за Правобережжя. Із часом боротьба між Річчю Посполитою та Османською імперією спалахнула із новою силою.

У 1681 р. турецький султан віддав Брацлавщину й Київщину під управління молдавського господаря Георгія III Дуки, який титулував себе «господарем земель молдавських і земель українських». Він поставив наказним гетьманом Я. Драгича (Драгинича). Останній, оселившись у Немирові, почав призначати полковників до колишніх полкових міст і розгорнув активну політику з освоєння розорених війною земель. Крім того, він проголосив «всезагальне право свободи по всій Україні і відновлення козацьких полків». Ці заходи викликали занепокоєння Москви, яка вбачала в цьому порушення Бахчисарайського миру. Лівобережний гетьман І. Самойлович навіть здійснив рейд на Правобережжя, щоб розігнати нових поселенців.

 

У той самий час Польща також розпочала відновлювати козацтво, розуміючи, що без нього вести успішну боротьбу з Туреччиною та відродити Правобережжя неможливо. Ще в 1674 р. подільський полковник Остап (Євстафій) Гоголь був призначений наказним гетьманом. У його відання перейшли Могилівський, Брацлавський, Кальницький та Уманський полки. У 1676 р. польський Сейм ухвалив рішення затримати козаків на службі не лише для їх використання у військових цілях, але «як представників панування Речі Посполитої в Україні». Оскільки більша частина Правобережжя була під владою Туреччини, польська влада виділила для козаків землі на Київському Поліссі. Гетьманською резиденцією стало місто Димер.

    Він розв’язав руки турецькому султану для останнього, як виявилося, великого наступу на Європу. Його кульмінацією стала облога Відня в 1683 р. На допомогу місту вирушив польський король Ян III Собеський із 25-тисячним військом, у якому були й українські козаки. Стрімкий удар польських гусарів по турецькому табору примусив останніх тікати з місця битви. Як писав польський король Римському Папі: «Ми прийшли, побачили, Бог переміг».Після цієї перемоги Польща вступила до Священної ліги (Рим, Венеція, Австрія), яка вела боротьбу проти Османської імперії.

У битві під Віднем особливо уславився козак Юрій Кульчицький із міста Самбора на львівщині, про подвиги якого писали тодішні європейські газети. Коли розпочалася турецька облога, Кульчицький перебував у місті в торгових справах. Не вагаючись, він став у лави захисників Відня. Знаючи турецьку мову та звичаї (він колись був у полоні), Кульчицький неодноразово проникав до турецького табору та діставав важливі розвідувальні дані. Коли після розгрому турецької армії союзники ділили захоплену здобич, Кульчицький узяв собі вози, навантажені кавою. Ніхто не знав, що це і що з ним робити. Кмітливий козак відкрив у Європі першу кав'ярню й навчив європейців вживати цей напій. Після смерті Кульчицького в столиці Австрії йому було встановлено бронзовий пам'ятник. Так були закладені традиції всесвітньо відомої віденської кави.

 

У той час як польський король Ян III Собеський громив турецьку армію під Віднем, 5 тис. козаків на чолі з гетьманом Стефаном Куницьким здійснили похід через молдавські землі в буджацькі та білгородські степи, здобувши гучну перемогу над турецькими й татарськими військами в битві під містом Тягиня (нині Бендери), і вийшли до Чорного моря. Проте незабаром козаки самі були розбиті в Молдавії, у чому звинуватили Куницького та вбили його. Новим гетьманом став Андрій Могила (Мигула) (1684—1685 рр.).

Тим часом Ян ІІІ Собеський розумів, що без відновлення традиційного козацького господарства й устрою неможливо створити повноцінне козацьке військо, яке б стало на перешкоді турецькотатарським нападам. Тому король вирішив узаконити територіальне козацьке військо на землях Правобережної Наддніпрянщини. Відповідно до універсалу короля (1684  р.) і сеймової конституції (1685 р.) за козаками затверджувалися вольності, свободи і привілеї, а також дозволялося заселяти землі колишніх семи правобережних полків (Чигиринського, Канівського, Корсунського, Черкаського, Уманського, Білоцерківського та Кальницького). Процес заселення цих земель очолили досвідчені козаки Семен Палій, Захар Іскра, Самусь (Самійло Іванович) та Андрій Абазин. Обіцяні привілеї привертали сюди жителів Лівобережжя, переселенців з інших районів Правобережжя, Галичини, вихідців із Білорусії та Молдавії. На землях, визначених польською владою, було створено чотири територіальні козацькі полки. На території полків влада належала полковникам, сотникам й іншим представникам адміністрації. На місцях поширювалися норми звичаєвого та козацького права. У містах і селах створювалися органи козацького самоврядування. Очолював козацьку адміністрацію наказний гетьман, якого призначав король. У 1689—1693 рр. наказним гетьманом був Гришко, а його наступником став Самусь. Козаки нових полків (дві тисячі були записані до реєстру) брали активну участь у війні з Туреччиною, за що отримували чималі гроші від польської влади. Зміцнення козацтва призвело до загострення конфлікту зі шляхтою, що спалахнув у 1688 р. через земельні володіння. Проте поки йшла війна з Туреччиною, верховна влада Речі Посполитої не зважала на це.

У 1699 р. Річ Посполита й Османська імперія підписали Карловацьке перемир’я. Цього ж року сейм ухвалив рішення про ліквідацію козацького війська на Правобережжі.

3.«Вічний мир» між Московською державою та Річчю Посполитою.

Перший Кримський похід московського війська й козаків. Щоб залучити Москву до боротьби з Османською імперією та закріпити за собою Правобережжя, король Ян III Собеський пішов на примирення з Московією. 6 травня 1686 р. у Москві між Річчю Посполитою та Московією було підписано «Трактат про вічний мир», відповідно до якого:

Річ Посполита остаточно («на вічні часи») визнавала приєднання до Московської держави Лівобережної України, Чернігово-Сіверщини, Києва і Запорожжя.

Північна Київщина, Волинь і Галичина входили до складу Речі Посполитої.

 

Брацлавщина і Південна Київщина ставали нейтральною зоною між Річчю Посполитою і Московською державою та мали залишатися незаселеними.

 

Річ Посполита за відмову від претензій на Київ отримувала компенсацію в розмірі 146 тис. карбованців.

 

Московській державі поверталася Смоленщина, а за Річчю Посполитою визнавалися завойовані нею ліфляндські землі.

 

Поділля в разі визволення від турецької влади та за згодою Московської держави мало увійти до складу Речі Посполитої.

Обидві сторони зобов’язувалися не укладати сепаратного миру з Османською імперією.

Православному населенню (українцям і білорусам) у Польщі гарантувалося вільне віросповідання, між двома державами встановлювалася свобода торгівлі й налагоджувався поштовий зв’язок.

Московська держава розривала попередні договори з Османською імперією і Кримським ханством, вступала до військового союзу з Річчю Посполитою та до антитурецької Священної ліги і зобов’язувалася організувати воєнний похід проти Кримського ханства, а Річ Посполита — проти Білгородської орди і турецького війська.

Фактично «Вічний мир» 1686 р. скасував Бахчисарайський договір між Московією та Туреччиною. Для України договір означав узаконення на міжнародному рівні її поділу на дві частини. Саме тому проти договору виступав гетьман Самойлович, але всі його звернення до царя були проігноровані.

Після укладення «Вічного миру» для Московії склалися сприятливі умови для активізації боротьби за Північне Причорномор’я та припинення турецько-татарських нападів. Із цією метою в 1687 р. було здійснено спільний Кримський похід 150-тисячного московського та 50-тисячного козацького війська на чолі з князем В. Голіциним (фаворитом цариці Софії) і гетьманом І. Самойловичем. Похід завершився провалом. Провину за це поклали на І. Самойловича, що стало приводом до усунення його від влади.

Таким чином, після тривалої внутрішньої боротьби й зовнішнього втручання на Правобережжі була ліквідована влада гетьмана, а сусідні держави розділили між собою українські землі.

Висновки. Інтереси Москви і Стамбула в Україні були примирені повним розоренням українських земель між Південним Бугом і Дніпром, що було закріплено в Бахчисарайському договорі 1681 р.

Війна Туреччини й Польщі, що тривала в останній чверті XVII ст., поставила на порядок денний питання про відродження козацтва, яке мало перешкоджати набігам татар і турків та сприяти господарському відродженню Правобережжя.

Відроджене козацтво відіграло важливу роль у боротьбі проти турецького панування на Правобережжі, а також узяло активну участь в антитурецькій коаліції, яка зупинила останній великий наступ Османської імперії на Європу.

У 1686 р. було підписано «Вічний мир» між Річчю Посполитою та Московією, результатом якого став остаточний розподіл українських земель між двома державами після тривалої боротьби.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1.     Прочитайте параграф відповідно до теми

2.     Виконайте онлайн-тести за посиланням( нагадую, у вас одна спроба для виконання завдань за 45 хв.): join.naurok.ua, код доступу 1883497

 Дата: 14.03.2022

Тема: Поділ України на Правобережну і Лівобережну.

Мета: розглянути період Руїни в історії України (його причини, суть, наслідки); формувати історичну самосвідомість учнів; продовжувати розвивати вміння учнів правдиво і кваліфіковано аналізувати складні історичні факти та події, розвивати вміння учнів працювати з історичною картою; дати поняття слів: старшинська рада, Руїна, Гадяцька угода, ратифікація, федерація.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Юрій Хмельницький (бл. 1641 – після 1681 р.) – гетьман України в 1657 р. та в 1659-1663 рр. Син гетьмана Б.Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався у Києво-Могилянській колегії. У 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся у ченці. У 1669 р. потрапив до рук татар. Був призначений турками володарем «Руського князівства». Робив невдалі спроби об’єднати Україну.

У вересні 1659 р. на раді у Білій Церкві Ю.Хмельницького було проголошено гетьманом.

18-річний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для частини старшини, що стояла за його спиною.

Гетьман у жовтні 1659 р. уклав з російським урядом договір, який отримав назву Переяславські статті.

За Переяславськими статтями:

- переобирання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя;

- гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників;

- втрачав право виступати в похід без царського дозволу;

- заборонялися відносини з іншими країнами;

- київська митрополія підпорядковувалися московському патріархові.

Ця угода фактично перетворила Україну на автономну складову частину Росії.

- Чуднівська кампанія і Слободищенський трактат 1660 р.

У 1660 р. розпочався новий етап російсько-польського протистояння у боротьбі за українські землі. На Волинь рушило російське військо на чолі з В.Шереметьєвим і українське – на чолі з Ю.Хмельницьким. Битва з поляками відбулася під Чудневом. Поляки оточили українські і російські війська і розбили їх. За цих обставин Ю.Хмельницький розірвав союз з Росією і підписав новий договір про союз із Польщею у вересні 1660 р. Цей договір було підписано в м.Слободище. згідно зі Слободищенським трактатом Україна знову поверталася під владу Речі Посполитою на правах автономії. Це стало початком територіального розколу України.

- Поділ Української держави на Правобережжя і Лівобережжя.

Втрата Україною політичної і територіальної цілісності відбулася протягом осені 1660- літа 1663 рр. Україну було поділено на дві частини: Лівобережну під протекторатом Росії з наказним гетьманом Я.Сомком та Правобережну, де гетьманом був Ю.Хмельницький. останній при підтримці татар почав боротьбу з Я.Сомком. Він неодноразово ходив у походи на Лівобережжя. Україна знову стала ареною братовбивчої війни. Зневірившись у своїх силах об’єднати Україну, Ю.Хмельницький в 1663 р. зрікається булави.

- Обрання гетьманом П.Тетері. Анти польські та анти гетьманські повстання на Правобережжі 1664-1665 рр.

У січні 1663 р. рада правобережного козацтва обрала гетьманом Петра Тетерю в м.Чигирин. (Біографічні відомості про П.Тетерю). Він намагався схилити Я.Сомка та інших лівобережних старшин

- Боротьба лівобережних старшин за владу. «Чорна рада» 1663 р. Гетьманство І.Брюховецького

Ще у 1661 р. лівобережна старшина розпочала боротьбу за владу. Як відомо, наказним гетьманом став Я.Сомко. рядові козаки мали свого кандидата – В. Золотаренка. Врешті-решт у червні 1663 р. у Ніжині гетьманом було обрано І.Брюховецького.

Тут зібралася «Чорна рада», у якій взяли участь крім козаків міщани і селяни.

Івана Брюховецький з 1648 р. при дворі Б.Хмельницького займався вихованням гетьманича Юрія, виконував дипломатичні доручення. У 1659 р. був обраний кошовим отаманом. Протягом 1662-1663 рр. був одним із головних претендентів на гетьманство у Лівобережній Україні.

І Брюховецький всіляко доводив свою вірність Росії. В 1665 р. він першим з українських гетьманів здійснив поїздку до Москви на поклон до царя і підписав новий союзний договір, умовами якого були:

- перехід права на збір податків до рук російських воєвод;

- поширення горілчаної монополії на Україну;

- втрата права гетьмана на зносини з іноземними державами;

- передбачався новий порядок обрання гетьмана, який мав відбуватися у присутності московського представника з подальшим затвердженням царем;

- московські гарнізони вводилися в Новгород-Сіверський, Глухів, Батурин, Остер, Кременчук).

Це договір викликав обурення і заворушення проти російських воєвод і гетьмана.

 

ГЕТЬМАНИ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ ТА ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Правобережжя	Лівобережжя
Ю.Хмельницький (1659 -1663) П.Тетеря (1663 – 1666) П.Дорошенко (1666 – 1676) П.Суховій (1668 – 1669) М.Ханенко (1670 – 1675) Ю.Хмельницький втрете (1677 – 1681)	І.Брюховецький (1663 – 1668) Д.Многогрішний (1669 – 1671) І.Самойлович (1672 – 1687)

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:

1.     Прочитайте параграф відповідно до теми.

2.     Перегляньте відео( обов’язково):

Дата: 08.02.2022

Тема. Воєнно-політичні події 1654—1657 рр.

Мета: розповісти про перебіг воєнних дій у 1654—1655 рр.; пояснити, як і чому відбулася зміна зовнішньополітичних орієнтирів Б. Хмельницького; охарактеризувати дії українського війська в Польщі в 1657 р.; дати оцінку Б. Хмельницькому як особистості, політику й полководцю; удосконалювати набуті вміння і навички; виховувати почуття поваги до історичного минулого Батьківщини.

Вивчення нового матеріалу

1.  Воєнні дії в 1654—1655 рр.

У січні 1654 р. уряд Речі Посполитої, дізнавшись про події в Переяславі, став готуватися до нової великої війни. Московська держава розірвала дипломатичні відносини з Річчю Посполитою і вступила у війну з нею на боці Гетьманщини.

У лютому 1654 р. 20-тисячне польське військо вторглося на Поділля і Брацлавщину. Так, місто Немирів було взяте в облогу і знищене поляками, оскільки ніхто із жителів у полон не здався. Проте, дійшовши до Брацлава й Умані, через опір населення та протидію козацьких військ полковників В. Томиленка та І. Богуна поляки були змушені відступити.

Тим часом головні воєнні дії розгорталися на території Білорусії та Смоленщини. Хмельницький на вимогу царя у травні 1654 р. направив туди 18-тисячне козацьке угруповання, очолюване наказним гетьманом Іваном Золотаренком. Завдяки успішним воєнним діям на кінець 1654 р. від польсько-литовських військ було звільнено південь Білорусії та всю Смоленщину.

Кримське ханство негативно поставилося до рішень Переяславської ради. Після того як Хмельницький проігнорував вимогу Іслам-Гірея розірвати союз із Московією, татари пішли на союз із поляками. 10 липня 1654 р. між ними було укладено «Вічний договір», що передбачав взаємну допомогу «проти будь-якого ворога».

У жовтні-листопаді 1654 р. 30-тисячне польське військо на чолі з коронним гетьманом Стефаном Потоцьким вторглося на Поділля. Поляки діяли з надзвичайною жорстокістю, знищуючи все населення.

Цікаво знати

Героїчним опором ворогу, який кількісно переважав, уславилося невелике подільське містечко Буша. Його захищали близько 6 тис. козаків, міщан, подільських опришків і загін повстанців-молдаван. Протягом 18—20 листопада захисники Буші відбивали запеклі штурми поляків. Коли після кровопролитного бою вони вдерлися до міста, жителі підпалювали домівки, знищували своє майно та продовжували боротися з ворогом на вулицях. Відчуваючи поразку, вони кидалися у вогонь, воліючи краще померти, ніж здатися в полон. Дружина одного з місцевих козацьких старшин зустріла поляків, які оточили її презирливим глузуванням, а потім піднесла вогонь до діжки з порохом. Частина захисників Буші, що обороняла замок, не маючи сил протистояти ворогу, підпалила пороховий погріб. Від величезного вибуху вони загинули разом із польськими військами, які обложили замок.

Близько 70 бушанців (переважно жінок і дітей) сховалися в печері. Після того як їх знайшли поляки, вони відмовилися здатися й відстрілювалися до останнього. Тоді поляки спрямували в печеру воду потоку, що протікав поряд, і затопили її. У ній загинули останні нескоренні бушанці.

На початку грудня 1654 р. в Україну вторглася і приєдналася до польської армії 20-тисячна татарська орда. Болісно переживаючи спустошення поляками й татарами Поділля, Хмельницький очікував на прибуття московських військ. 13 січня 1655 р. до нього приєдналися 10—12 тис. вояків війська воєводи Василя Шереметьєва. Гетьман із 40—42-тисячною українсько-московською армією прямував до Умані.

Вирішальна битва відбулася 19—21 січня неподалік села Охматів. Під час запеклої битви, що велася посеред поля в лютий мороз, з обох сторін загинуло до 30 тис. осіб. Ніхто з противників не здобув переваги, але й не мав сил продовжувати воєнну кампанію. Наступ польсько-татарського війська в глиб України було зупинено.

Цікаво знати

Битва під Охматовом (на «Дрижиполі»)

27 жовтня 1654 р. 30-тисячне військо Речі Посполитої на чолі з коронним гетьманом Станіславом Потоцьким вирушило на Поділля та Брацлавщину. Тоді ж молодий кримський хан Мехмед-Гірей запропонував Б. Хмельницькому відновити військовий союз, розірваний після Переяславської угоди: «Відкиньте від себе Москву, а з нами будьте у приязні». Проте Хмельницький відмовився, і Мехмед-Гірей уклав угоду з польським королем. 8 грудня шляхетське військо Речі Посполитої з’єдналося поблизу Брацлава з 30-тисячною татарською кіннотою, а 10 січня вони оточили Умань, яку обороняв полк І. Богуна разом із місцевими жителями. Щоб укріпити місто і зробити фортечні вали неприступними для ворога, Богун звелів облити їх водою і перетворити на крижані гори.

У ці дні до ставки Хмельницького під Білою Церквою підійшла союзна 20-тисячна московська армія на чолі з В. Шереметьєвим і В. Бутурліним та разом із 70-тисячним козацьким військом одразу виступила до Умані. Військо мало 50—60 гармат. Попереду йшов Полтавський полк під командуванням полковника Мартина Пушкаря. Дізнавшись про це, поляки з татарами відступили від Умані й оточили загін Пушкаря, який зайняв оборону в невеликій фортеці Охматів, а ввечері в п’ятницю 19 січня 1655 р. за чверть милі від Охматова супротивники зійшлися в долині річки Багви.

Битва на лютому морозі тривала цілу ніч. Солдати коронного війська під командуванням коронного обозного Стефана Чарнецького прорвалися до московського табору і в рукопашному бою захопили там 20 гармат і 300 бочок пороху. Московські стрільці стали кидати зброю та корогви і здаватися, однак були відбиті козаками. За словами очевидця-шляхтича, «трупом жовнірським козаки отаборились, бо не тільки вдень, а й уночі билися врукопашну», тобто спорудили укріплення з возів та тіл загиблих і три дні оборонялися без води та вогню. У неділю козаки запропонували переговори й домовилися з татарами про нейтралітет. У вирішальний момент Богун із козацькими загонами непомітно вийшов з Умані та вдарив у тил польсько-шляхетського війська. Татари, переконавшись у марності облоги табору, спішно залишили поле битви й почали грабувати українські села. 22 січня весь табір, не порушуючи замкнутості своїх рядів, пробився через ворожі застави до Охматова і після завзятої битви визволив загін Пушкаря, що перебував у фортеці.

Обидві сторони втратили убитими по 15 тис. вояків, зокрема, у московській армії загинуло 9 тисяч. Виснажені супротивники до весни припинили бойові дії.

У козацькій традиції за рівниною, розташованою за дві версти від Охматова між річками Багвою та Буртою, закріпилася назва «Дрижипіль», оскільки поле бою дрижало від холоду і вогню.

Намагаючись зруйнувати кримсько-польський союз, гетьман повідомив турецького султана, що згодний прийняти його протекцію. У відповідь султан Мехмед IV наказав кримському хану утримуватися від нападів на Гетьманщину. Становище Речі Посполитої ускладнилося. Українські війська наказного гетьмана І. Золотаренка захопили Мінськ, а пізніше разом із московськими полками — Вільно і Гродно. Із півночі на Польщу рушив шведський король Карл X Густав, що претендував на польську корону, і швидко здобув Варшаву й Краків.

Хмельницький вирішив скористатися сприятливою для себе ситуацію і звільнити з-під польської влади західноукраїнські землі. 19 вересня 1655 р. українсько-московська армія взяла в облогу Львів. Напередодні відбулась битва під Городком, яка завершилася перемогою українсько-московського війська. Пізніше вона захопила Ярослав, Люблін, Яворів, Янів та інші міста, вийшовши подекуди до Вісли і за Сян. Однак це не сподобалося шведському королю, який став вимагати від Хмельницького зняти облогу Львова й відступити до Гетьманщини. До того ж гетьман дізнався, що кримський хан, порушивши заборону турецького султана, разом з ордою вдерся в Україну й просувається до Львова. У цих умовах наприкінці жовтня Б. Хмельницький наказав своєму війську відступати. Напередодні він зустрівся з послом польського короля й заявив про готовність укласти мир і надати допомогу в боротьбі з ворогами. В обмін на це гетьман пропонував полякам відмовитися від претензій на володіння «усім Руським князівством» та визнання входження до нього західноукраїнських земель, хоча, на думку гетьмана, польська шляхта на це ніколи не погодиться, а козаки не відступлять від цієї умови.

Під час відступу українсько-московські війська були двічі атаковані татарами, але успішно відбили напади. З огляду на це 12 листопада 1655 р. під Озерною Мехмед-Гірей уклав угоду з Хмельницьким про невтручання Кримського ханства в боротьбу Гетьманщини та Московської держави з Річчю Посполитою, відновлення українсько-татарської дружби та заборону татарам чинити напади на українські й московські землі.

2.  Віленське перемир’я. Зміна зовнішньополітичних орієнтирів Б. Хмельницького.

Суперечності, що загострювалися між Московською державою і Швецією через Прибалтику, призвели в травні 1656 р. до війни між ними. Вести війну на два фронти для московського уряду було обтяжливо, і він погодився на пропозицію виснаженої війною Речі Посполитої укласти перемир’я. У серпні-жовтні 1656 р. у Вільні відбулися московсько-польські переговори, унаслідок яких було укладено Віленське перемир’я. За його умовами воєнні дії між Московською державою й Річчю Посполитою припинялися. Обидві держави домовлялися, що вестимуть спільні воєнні дії проти Швеції і не розпочинатимуть із нею переговорів про мир. Польські посли висунули пропозицію обрати царя Олексія Михайловича на престол Речі Посполитої після смерті Яна Казимира. Територія Гетьманщини визначалася за умовами Білоцерківського договору в межах Київського воєводства. У разі обрання царя королем Речі Посполитої Гетьманщина залишалася в її складі.

Відверте нехтування московської сторони інтересами Гетьманщини обурило гетьмана і старшину. В укладенні Віленського перемир’я вони вбачали порушення Березневих статей 1654 р. Хмельницький активізував зусилля з укладення воєнно-політичного союзу зі Швецією та Трансильванією, спрямованого проти Речі Посполитої і Кримського ханства.

У грудні 1656 р. в угорському місті Радноті було підписано договір про союз між Швецією і Трансильванією. Розподіл території Речі Посполитої за його умовами передбачав перехід західноукраїнських земель до Трансильванії. Раднотський договір засвідчив, що трансильванський князь і шведський король, потребуючи допомоги Гетьманщини, водночас не хотіли її зміцнення за рахунок приєднання Західної України.

3.  Дії українського війська в Польщі 1657 р.

Наприкінці грудня 1656 р. Б. Хмельницький без відома московського уряду вирішив підтримати вторгнення в Польщу трансильванського князя Дьєрдя II Ракоці. Гетьман вислав йому на допомогу козацьке військо на чолі з наказним гетьманом Антоном Ждановичем, а згодом ще кілька полків під проводом І. Богуна. Загальна кількість українського війська сягала 18—20 тис. осіб.

Швидким маршем пройшовши Галичину, до трансильванського князя під Перемишлем приєдналося козацьке військо. Союзники взяли Краків і рушили на з’єднання з армією шведського короля. Після об’єднання за наполяганням Карла X Густава було вирішено завдати рішучого удару полякам. Союзники перейшли Віслу, захопили Замостя, Люблін і рушили на Варшаву. 9 червня місто було здобуте.

Однак у середині червня становище союзників погіршилося. У Польщі розгортався широкий визвольний рух. Після нападу Данії на Швецію Карл X змушений був залишити Польщу. Польські війська вторглися до Трансильванії, а до Польщі як союзник прибув із великою ордою кримський хан. Охоплений панікою Дьєрдь II Ракоці розпочав переговори з польським командуванням і капітулював.

До козаків Ждановича в цей час прибув московський посланець і попередив, що вони воюють без згоди царя. До того ж серед них поширювалися чутки, що Хмельницький тяжко хворий і доживає останні дні. Жданович, ураховуючи настрої козаків, наказав повертатися додому. Поразка українсько-трансильванського походу до Польщі стала важким ударом для хворого гетьмана.

4.  Б. Хмельницький як особистість, політик і полководець.

27 липня 1657 р. в Чигирині помер Б. Хмельницький. Поховали гетьмана, як він і заповідав, у рідному хуторі Суботові в Іллінській церкві.

Б. Хмельницький небезпідставно вважається однією з найвизначніших постатей української історії. Він був єдиним у вітчизняній історії загальнонаціональним лідером, який зміг підняти весь народ на боротьбу за своє звільнення. Життєвий шлях Хмельницького був тісно переплетений із долями багатьох тисяч українців, сповнений блискучими перемогами й гіркими поразками, глибокими роздумами й важкими рішеннями, особистими втратами й здобутками.

Хмельницький очолив Національно-визвольну війну українського народу середини XVII ст., яка стала ключовою подією історії України XVI—XVII ст. Він виявив себе блискучим полководцем, сформував боєздатну національну армію, що була однією з найкращих у тогочасній Європі.

В умовах розгортання визвольної боротьби Хмельницький висунув програму побудови незалежної Української держави як її кінцеву мету, навколо якої об’єдналися всі патріотичні сили. Наріжні принципи сформульованої гетьманом державної ідеї стали знаменом у визвольних змаганнях українців упродовж наступних століть. Завдяки гнучкій політиці Хмельницького Гетьманщина змогла подолати чимало соціальних потрясінь і не загинути у вирі громадянської війни.

Гетьман організував дипломатичну службу, яка сприяла досягненню визнання Української гетьманської держави урядами інших країн. Сучасники вважали Хмельницького одним із найкращих тогочасних дипломатів. Він уміло керував зовнішньою політикою Гетьманщини, знаходячи союзників для продовження боротьби й нейтралізуючи дії ворогів.

Дайте відповідь на запитання(усно)

1. Яким був результат битви під Охматовом?

2. Що передбачала угода між Хмельницьким і кримським ханом, укладена 12 листопада 1655 р. під Озерною?

3. Охарактеризуйте перебіг воєнних дій у 1654—1655 рр.

4. Якими були умови Віленського перемир’я?

5. Чому Хмельницький вважав укладення Віленського перемир’я порушенням Московською державою українсько-московської угоди 1654 р.?

6. У чому полягала зміна зовнішньополітичних орієнтирів Хмельницького після Віленського перемир’я?

7. Які держави підписали Раднотський договір?

8. Як відбувався похід української армії до Польщі в 1657 р.?

9. Чому А. Жданович вирішив припинити похід до Польщі й повернутися додому?

10.         Коли помер Б. Хмельницький і де його було поховано?

Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний параграф підручника

2. Підготувати есе за темою «Моє ставлення до гетьмана Богдана Хмельницького як політика і людини»

3. переглянути відео

 

Дата: 23.11.2021

Тема: Урок контролю і корекції навчальних досягнень учнів із розділу «Землі України у складі Речі Посполитої (XVI – перша половина XVII ст.)»

Мета: перевірити рівень підготовки учнів з теми відповідно до  програмових вимог: рівень теоретичних знань дат, фактів, подій, понять та їх розуміння і використання; перевірити рівень набутих умінь і сформованих навичок; оцінити рівень навчальних досягнень учнів з вивченої теми.

 Перед виконанням завдань із тематичного оцінювання повторіть матеріал першого розділу( параграфи першого розділу у підручнику)

Виконати завдання  по тематичному оцінюванню за посиланням:

join.naurok.ua - код доступу 6277805

Дата: 16. 10. 2020

Практичне заняття: позначити на контурній карті об'єкти, наявність яких свідчить про формування козацького стану ( перші Січі, міста - осередки козацтва ( Черкаси, Чигирин, Трахтемирів), райони козацьких повстань 1590-х, 1620-30-х 

( здати до 22.10.)

Дата: 20.10.2020

Тема: Доба героїчних походів козацтва. Хотинська війна.

 1. Суходільні походи запорозьких козаків у ХVІ- першій половині ХVІІ ст..

Із розвитком Запорозької Січі боротьба проти турків та татар набувала активного характеру. Починаючи з кінця ХVІ ст., козаки здійснювали постійні напади на володіння Туреччини та Кримського ханства.

Як ви знаєте Річ Посполита не могли оборонити Україну від татарсько-турецької агресії. У них не вистачало ні коштів, ні військових засобів на це.

  від ворогів ліг на плечі козацтва. З появою Війська Запорозького боротьба проти турків та татар стала більш організованою й активною. У козаків була добре налагоджена прикордонна служба, вона вчасно виявляла наближення татар і попереджала про це Запорозьке військо.  На межі запорозьких земель і по Дніпру дуло створено мережу сторожових форпостів. Так козацьке військо і перехоплювало татар і в зручний для себе момент вступали в бій. Як же козаки сповіщали про напад ворога? На кожному форпост був козацький сигнальний маяк — так звана фігура, що являла собою піраміду з просмолених бочок. Вона була обов’язковою спорудою на кожному сторожовому пості. У разі небезпеки фігури підпалювали, і в небо здіймалася чорна смоляна кіптява, сповіщаючи про біду.

Козаки здійснювали суходільні походи у двох випадках проти нападників або з метою отримання воєнної здобичі.

Наприклад у 30ті роки ХVІ ст. за допомогою козаків була відвернута загроза московської агресії. Згодом козаки розбили один із татарських загонів, який рухався в бік московського царства, також були захопили гінців кримського хана до польського короля і пограбували. Вдавалися до нападів на кримські землі, щоб без мита брати сіль.

Взагалі козаки спрямовували зусилля на швидкий стратегічний наступ і діяли на випередження. Козаки також постійно удосконалювали свою військову майстерність. Головними особливостями запорозької тактики були раптові напади, засідки, нічні рейди. Під час нападів козаки обов’язково враховували природні умови та особливості місцевості.

Позиція влади Речі Посполитої щодо козацтва була суперечливою. З одного боку вона підтримувала те що козаки захищають її кордони від ворогів, а з другого боялась зростання сили війська запорозького, до того ж своїми діями вони псували відносини Речі Посполитої з сусідніми державами. Прикладом цього можуть слугувати події, пов’язані з Іваном Підковою.

Взагалі він був досить високим і сильним чоловіком і мав рідкісну силу, міг руками зламати підкову. З цього й пішло його прізвисько. На початку 1577 р. за підтримки козацького загону на чолі з гетьманом Яковом Шахом він почав боротьбу проти Молдови. Розгромивши військо молдовське й захопивши столицю м. Ясси, Підкова був проголошений молдовським господарем, а гетьман з військом повернувся на Січ. Через рік військо Османської імперії (союзник Молдови) вдерлося до Молдови і козаки змушені були відступити в українські землі. І. Підкову підступно було схоплено поляками і за вимогою турецького султана було страчено.

 

2). Морські походи козаків.

         Також козаки були вмілими і в морських походах. Вважалось, що справжній козак той хто випробував себе в морських боях. Для морських походів потрібні були такі човни, які б могли витримати морську хвилю і були легкі для маскування у плавнях і вузьких річкових протоках. Дно човна мало бути пласким для зручності тягти його суходолом. Так з’явився човен під назвою ЧАЙКА. Мал. на ст. 97

Козацька чайка – це човен, основа якого суцільна видовбана колода з липи або верби, борти обшивають дошками. Завдовжки воно 15,5-21,5 м., завширшки і заввишки до 4 м. На чайці ще ставилось вітрило, якщо був зустрічний вітер то вітрило розкривали. З кожного боку сиділо по 10-15 веслярів. Всього в чайку поміщалось до 70 чоловік. До бортів кріпились в’язки очерету для того щоб у випадку наповнення чайки водою вона не затонула, ще для маскування. Харчові запаси зберігали у бочках. До будівництва одного човна приступало 60 чоловік. Закінчували його через два тижні, оскільки вони... майстри на всі руки.

У морський похід вирушало 80-100 суден. Кожен човен був обладнаний 4-6 дрібнокаліберними гарматами. Кожен козак мав 2 рушниці і шаблю. Козаки завжди ретельно готувались до морських походів. Також брали з собою одяг і харчі. Служба на чайці була фізично виснажливою, тому козаки веслували позмінно. Перед походом проводили суворий відбір. Козаки які були не спроможні витримати таке навантаження, не брали в морський похід.

Найефективнішим способом нападу козацьких чайок на турецькі галети був абордаж. Оточивши вороже судно, козацькі кораблі розпорошували артилерійський вогонь. Доки ворожі пушкарі готували гармати для чергових пострілів,чайки швидко підходили до корабля і козаки відразу задиралися на палубу і вступали в бій.

Перші писемні згадки про козацький флот датовані 1492 роком. Ця згадка про те що козаки розбили татарський корабель, а через рік козаки зруйнували турецьку фортецю Очаків. Так вперше турки відчули міць козацького флоту. На той час флот складався з кількох сотень чайок. Взагалі козацькі походи мали на меті послабити економічну та військову могутність Османської імперії і звільнення з полону невільників.

Добою «героїчних походів козаків» вважається початок ХVІІ ст., коли в

·        1602 р. козаки на 30 чайках і кількох трофейних галетах розгромили турецький флот і взяли Кілію.

·        В 1606 р. взяли Варну – неприступну з моря фортецю. Козаки, вивчивши місцевість, піднялися річкою вгору за течією, обійшли місто-фортецю з флангу й відкрили вогонь із гармат і мушкетів. Штурм Варни завершився розгромом берегових укріплень і знищенням усіх турецьких кораблів, які стояли на рейді.

·        Восени 1608 року запорожці взяли Перекоп, а 1609 року на шістнадцятьох чайках пройшли в гирло Дунаю і здобули Кілію, Ізмаїл, Аккерман.

·        1613 року козаки здійснили два походи на турецьке узбережжя, а в гирлі Дніпра розбили турецьку флотилію та захопили шість турецьких галер.

·        Надзвичайно сміливими були дії запорожців у серпні 1614 року. На сорока чайках вони подалися до берегів Туреччини. Козаки захопили Трапезунд, узяли в облогу Синоп, оволоділи замком, вибили гарнізон і знищили весь флот галер, які стояли на рейді.

·        Навесні 1616 року козаки під проводом Петра Сагайдачного знову вирушили в похід проти турків. У гирлі Дніпра на них уже чекав турецький флот. Та він не витримав атаки запорожців і був ущент розгромлений. Козаки захопили півтора десятка галер і майже сотню човнів. Турецький воєначальник Алі-паша ледь устиг утекти морем. Очистивши Дніпровський лиман від ворогів, запорожці дісталися узбережжя Криму й узяли місто Кафу. Там був тоді найбільший ринок рабів-невільників, яких звозили до Кафи з усіх країв на продаж. Козаки на чолі з Сагайдачним спалили в гавані турецькі кораблі, знищили 14 тисяч турецьких вояків й визволили кільканадцять тисяч невільників. Кафу, ринок рабів — «упир, що п'є руську кров» — було зруйновано.
Відтак козаки взяли штурмом Синоп і Трапезунд, де спалили 25 турецьких суден. У морській битві була розгромлено ескадру адмірала флоту Ціколі-паші, потоплено три галери, забрано здобич в Ібрагім-паші, який повертався з походу на Січ.

·        Звістка про зруйнування турецьких фортець Кафи, Синопа й Трапезмунда поширилася далеко за межі Османської імперії. Це стало відомо також італійцеві Отавіо Сапіенціо — письменникові першої половини XVII . За його словами, на той час у Запорожжі було 30 — 40 тисяч козаків, вони мали 200–300 чайок, ходили по Чорному морю і протягом 1616–1617 років успішно нападали на Кафу, Синоп і Трапезунд.

·        У морських походах 1620 року загалом узяли участь майже 1500 чайок, а сутички з турками велися з ранньої весни до пізньої осені.

·        Весняний морський похід 1621 року для запорожців був невдалим, але вже влітку заново сформована флотилія козаків розгромила турецьку ескадру, потопивши 20 галер, а решту змусила втекти. Козаки напали на Стамбул і Галац. У цей час на морі діяла 10-тисячна флотилія запорожців. Перша чверть XVII стала апогеєм слави козацького флоту. Українські історики називають 1613 – 1620 роки героїчною добою козацьких морських походів.

Найбільшої могутності козацький флот досяг влітку 1625 року – 350 «чайок». Якщо рахувати навіть по 50 козаків на кожному судні, то виходить більше 17 тисяч шабель. На ті часи це була просто величезна армада.

Головними наслідками морських походів козаків було послаблення турецько-татарської агресії щодо українських земель, а також послаблення військової могутності турків і татар та визволення з полону невільників.

 

 

3). Петро Конашевич-Сагайдачний (1582-1622) походив з родини дрібного українського шляхтича, отримав освіту у першій в Ук­раїні вищій Острозькій греко-слов'янській школі, заснованій князем Костянтином Острозьким. Прізвисько Сагайдачний отримав від слова «сагайдак» - шкіряна торба, або дерев’яний футляр для стріл. Упродовж 1616-1622 р. 4 рази обирався гетьманом Війська Запорозького.

Бувши гетьманом він:

-         систематично проводив його реорганізацію

-         звільняв порушників дисципліни

-         дбав про озброєння козаків

-         домігся, щоб кожен козак мав коня

-         проводив тренування й навчання війська

-         збільшив к-сть чайок до 300

Він також був відомим захисником православ’я. Разом з військом був записаний до Київського братства, якому всіляко допомагав і надавав матеріальну допомогу.

Відзначився він і дипломатичними здібностями. Задля створення могутньої анти турецької коаліції він установив дипломатичні зв’язки з Московською державою, Грузією, Іраном. Сагайдачний розумів, що не все можна вирішити силою зброї. За це його поважав польський король, адже з ним завжди можна було домовитись, але бувши вірним королю Сагайдачний завжди відстоював козацькі права. Всупереч домовленостям з польським урядом гетьман вдавався до нових і нових походів, що в свою чергу загострило відносини між Османською імперією і Польщею аж до стану війни.

Значення Сагайдачного в історії є величезне. Завдяки йому Київ відновив своє значення релігійного і духовного центру, а гучні перемоги козаків у походах та війнах сприяли зростанню міжнародного авторитету козацтва.

 

 

4). Московський похід 1618р. Одним з найвизначніших подій у житті Сагайдачного.

 У 1618 році польсь­кий король Сигизмунд III організував похід на Москву з метою захистити свої права на московсь­кий престол. Але його син Владислав, що очолив ви­праву, був кинутий військом за несплату жолду й опинився у скрутному становищі. Поляки звернули­ся за допомогою до Сагайдачного. Той погодився, але з умовою, що козацьку територію буде розшире­но, збільшено чисельність козацького “реєстрового” війська, визнано судову та адміністративну авто­номію України і свободу православної віри. Король і сейм дали згоду на всі ці вимоги й прислали до війська Сагайдачного військові клейноди (булаву, бунчук, печатку, знамено). Гетьман з 20-тисячною козацькою армією рушив у Московію. Козаки роз­били військо князів Пожарського та Волконського і врятували Владислава. Після цього Сагайдачному було доручено облогу Москви. Він підійшов до Арбатських воріт й видав наказ про облогу. Та через якийсь час Сагайдачний раптом звелів припинити облогу Москви та відступити. Деякі історики вважа­ють, що Сагайдачний не бажав повного підпорядку­вання Московії Польщі (а у ситуації, що склалася, це було цілком можливо), бо це загрожувало полонізацією України. Шанс на здобуття суверенітету України Сагайдачний бачив у рівновазі між цими державами та у власному вмілому маневруванні з метою мати користь для України з обох сторін. Та­ке трактування кроку Сагайдачного здається найбільш вірогідним.

Унаслідок невдачі московський уряд погодився на перемир’я. Мирну угоду було підписано 1 грудня 1618р. між Московією і Річчю Посполитою. Остання отримала білоруські й українські землі (Смоленську, Чернігівську, Новгород-Сіверську) від Москви.

 

5).Хотинська війна — це війна Османської імперії проти Речі Посполитої, яка тривала 1620-1621 рр. Воєнні дії розпочала Туреччина з метою загарбання нових територій. У Цецорській битві 1620 року польські війська були вщент розгромлені турецькою армією. Під час битви загинув коронний гетьман Станіслав Жолкевський, частина польських воєначальників потрапила в полон. Відрубану голову Жолкевського турки доправили у Стамбул. У квітні 1621 року султан Осман II, зібравши понад 150-тисячну армію з 60 гарматами і 4 бойовими слонами, рушив на Річ Посполиту. До турецького війська приєдналася 60-тисячна кримська орда.

Опинившись у катастрофічному становищі, польський уряд звернувся до українських козаків із закликом узяти участь у війні проти Туреччини, обіцяючи їм розширити права і привілеї. Польський сейм ухвалив козацький реєстр у 20 тис. осіб. з платнею 100 тис. злотих на рік.

Розуміючи, яку небезпеку становить турецько-татарська агресія не лише для польських земель, але й для України та всієї Європи, козаки вирішили прийняти пропозицію сейму про спільну боротьбу проти турків. 15-17 червня 1621 року в урочищі Суха Діброва на Черкащині відбулася козацька рада, що висловилася за негайний виступ козацького війська в похід. Рада також прийняла рішення вислати до Варшави делегацію на чолі з Петром Сагайдачним, яка мала домогтися від польського уряду відновлення вищої православної ієрархії в Україні. Водночас козацьке військо (41 тис. козаків) на чолі з гетьманом Я. Бородавкою вирушило до Молдови назустріч турецько-татарській армії. Коронна армія, яка налічувала 30 тис. осіб під командуванням литовського гетьмана К. Хоткевича, розташувалася навпроти Хотина. Незабаром туди з боями підійшли козаки.

Після усунення з гетьманства Я. Бородавки, налаштованого вороже до поляків, й обрання гетьманом П. Сагайдачного, українське військо 24 серпня з’єдналося з польською армією під Хотином. Із 2 вересня 1621 року турки й татари повели запеклі атаки на козацький табір. Відбивши один із штурмів, козаки перейшли в контрнаступ і, увірвавшись до табору ворога, знищили майже всі гармати. 28 вересня турецько-татарські підрозділи розпочали генеральний наступ на позиції українсько-польських військ, але були зупинені ударами козацьких полків. Утративши близько 80 тис. воїнів і не досягнувши жодного успіху, турецьке командування було змушене піти на переговори та укладення мирного договору.

Хотинська битва, що тривала до 3 жовтня, завершилась перемогою об’єднаної українсько-польської армії. 5 жовтня 1621 року між Туреччиною і Річчю Посполитою було укладено Хотинський мир. Під час бойових дій Сагайдачного було тяжко поранено і після тривалої хвороби 20 квітня 1622 року він по­мер у Києві й був похований у Богоявленській церкві Київського братства. Своє майно Сагайдач­ний заповів братським школам Києва та Львова. Віт залишився у пам'яті нащадків як сміливий та винахідливий військовий ватажок, мудрий політик, захисник православ'я, великий син великого народу.

Вирішальну роль у воєнній поразці Туреччини в Хотинській війні відіграло українське козацьке військо. Героїчна боротьба українських козаків розвіяла міф про непереможність турецької армії, ліквідувала небезпеку іноземного поневолення українського та польського народів і зупинила експансію Османської імперії в Європу.

 

«Хотинська війна»

Період	Події	Наслідки
Вересень 1620 року	Битва під Цецорою	Польські війська були вщент розгромлені турецькою армією
Квітень1621 р.	Похід Османа II із 150-тисячною армією проти Речі Посполитої. До нього приєднується 60-тисячна кримська орда	Польський уряд звертається до українських козаків із закликом узяти участь у війні проти Туреччини, обіцяючи їм розширити права і привілеї
15-17 червня1621 р.	Козацька рада в урочищі Суха Діброва на Черкащині	Рішення про негайний виступ козацького війська в похід проти Туреччини
Червень1621 р.	Делегація до Варшави на чолі з П. Сагайдачним	Узгодження умов козацької допомоги
Період	Події	Наслідки
Серпень 1621 р.	Обрання гетьманом Петра Сагайдачного	Прийнято рішення про з’єднання козацького війська з польським
24 серпня 1621 р.	З’єднання козацького і польського військ	Початок спільних дій проти турків та татар
2 вересня — 3 жовтня 1621 р.	Хотинська битва	Перемога українсько-польських військ. Вирішальну роль у перемозі відіграло українське козацтво
5 жовтня 1621 р.	Хотинський мир	Закінчення війни

 

  Домашнє завдання

1.Опрацювати відповідний параграф за темою.

 

2. Дати письмову відповідь на запитання ( коротко і лаконічно)

1.Чим уславився гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний?

2.Коли відбувся Московський похід?

3.Коли відбулась Хотинська війна і який її результат?

 

( Здати до 23.10.2020)

 

23.10.2020

 Практичне занняття: військове мистецтво, традиції та побут українського козацтва. (за підручником, ст. 74)

(Здати до 28.10.2020)

 

Клас: 8

 

Дата: 19.01.2021

 

Тема: Гетьманщина в часи правління Івана Мазепи.

Вивчення нового матеріалу.

 

 

Іван Степанович Мазепа — український державний і політичний діяч, гетьман Лівобережної України (1687—1704), гетьман Війська Запорозького обох берегів Дніпра (1704—1709).

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

Він будує в усій Гетьманщині цілу низку церков, споруджених у стилі українського бароко. Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: «від Богдана до Івана не було гетьмана». Свою владу він ототожнював з могутністю держави. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії. Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців.

Гетьман Мазепа був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України.

 

Це було бароко, українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.

1700 року вибухнула Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали московитський цар Петро І і 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також «застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.

Загальне невдоволення нарешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I.

Після того, як Мазепа переконався в тому, що Петро І нищить основи української державності, він вирішив використати умови, створені Північною війною (1700—1721 рр.) для розв'язання державницьких проблем іншим шляхом. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 7 листопада (28 жовтня) 1708 р., коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тис. козаків і провідних членів старшини.

1. «Вічний мир». Перший Кримський похід.

Підписання Бахчисарайського миру суттєво змінило розстановку сил у Східній Європі. Він розв’язав руки турецькому султану для

останнього, як виявилося, могутнього наступу на Європу. Кульмінацією цього наступу стала облога Відня в 1683 р. Тут під Віднем вирішувалася подальша доля Європи. На допомогу обложеним вирушив польський король Ян Собеський із 25-тисячним військом, у якому були й українські козаки. Стрімкий удар польських гусарів на турецький табір, примусив останніх тікати з місця битви. Як писав польський король Римському Папі: «Ми прийшли, побачили, Бог переміг».

Цікаво знати

У битві під Віднем особливо уславився козак Юрій Кульчицький, уродженець м. Самбора на Львівщині, про подвиги якого писали тодішні європейські газети. Коли почалася турецька облога, Кульчицький перебував у місті у справах торгівлі. Не вагаючись, він став у ряди захисників Відня. Знаючи турецьку мову і звичаї (колись був у полоні), Кульчицький неодноразово проникав до турецького табору і приносив важливі розвідувальні дані. Коли після розгрому турецької армії союзники ділили захоплену здобич, Кульчицький узяв собі вози, навантажені кавою. Ніхто не знав, що це і що з нею робити. Кмітливий козак відкрив у Європі першу кав’ярню й навчив європейців уживати цей напій. Після смерті Кульчицького у столиці Австрії йому було встановлено бронзовий пам’ятник. Так були закладені традиції всесвітньо відомої віденської кави.

Після цієї перемоги Польща вступила до Священної ліги (Рим, Венеція, Австрія), яка вела боротьбу проти Османської імперії. Також польський уряд пішов на примирення з Московською державою з метою підтвердити кордони, установлені за Андрусівським перемир’ям і залучити Москву до боротьби проти Туреччини. 6 травня 1686 р. у Москві між Річчю Посполитою і Московською державою було підписано «Трактат про вічний мир», відповідно до якого:

— Лівобережжя, Запорожжя і Київ з околицями визнавалися за Московською державою, а більша частина Правобережжя (Північна Київщина і Волинь) — за Польщею. Московія також визнавала за Польщею Поділля, якщо та зуміє відвоювати його у Туреччини.

— Правобережні землі Подніпров’я, спустошені польськими і турецько-татарськими військами, мали залишитися незаселеними.

— Поляки зобов’язувалися забезпечити православному населенню на своїй території вільне віросповідання.

— Росія і Польща вступали у спільний військовий союз, спрямований проти Османської імперії і Кримського ханства.

Фактично, «Вічний мир» 1686 р. робив недійсними договори з Туреччиною, укладені обома державами раніше. Для України договір означав узаконення на міжнародному рівні її поділу на дві частини. Саме внаслідок цього проти договору виступав гетьман Самойлович, але всі його звернення до царя були проігноровані.

2. Обрання гетьманом І. Мазепи. Коломацькі статті.

Улітку 1687 р. на р. Коломак (притоці Ворскли), де отаборилося після невдалого Кримського походу російсько-українське військо, за наказом В. Голіцина відбулися вибори нового гетьмана. Гетьманська булава дісталася генеральному осавулу Івану Мазепі (1687— 1709 pp.).

 

Тоді ж було ухвалено новий україно-російський договір — Коломацькі статті, який містив такі положення:

— декларативне підтвердженя 30-тисячного козацького реєстру, прав і привілеїв гетьмана та старшини (зокрема, звільнення маетностей від державного оподаткування);

— заборона гетьману змінювати генеральну старшину на її «урядах» без дозволу царя;

— заборона гетьману самостійно здійснювати дипломатичні відносини з іншими державами, а також він був зобов’язаний дотримуватися «Вічного миру» з Польщею (по суті, він не повинен був намагатися повернути під свою владу Правобережжя);

— гетьман був зобов’язаний за наказом царя надсилати козацькі війська проти Криму і Туреччини;

— у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі, як і раніше, мали перебувати російські воєводи із залогами, а в столиці Гетьманщини — Батурині — для контролю над гетьманом мали розташовуватися російські стрілецькі полки;

— запровадження спеціальної статті, яка роз’яснювала відносини між Гетьманщиною і Московською державою: заборонялося «голосом испущать, що... Молоросійський край гетьманского регименту», а лише говорить, що він є складовою єдиної держави московського царя;

— забезпечити вільний перехід із Московської держави в Україну;

— гетьманський уряд був зобов’язаний «народ молороссийский всякими меры и способы с великороссийским народом соединять и в нерозрывное и крепкое сугласие проводить супружеством и иным поведением».

Коломацькі статті в основному повторювали Глухівські статті 1669 р., але водночас до них додали нові статті, які стали наступним кроком на шляху обмеження Московською державою державних прав України.

Звістка про події на Коломаці стала поштовхом для заворушень по всій Гетьманщині. Козаки та селяни нападали на маєтки старшини, іноді розправлялися з найбільш ненависними. Відразу після обрання І. Мазепи гетьманом він рушив із компанійськими полками на придушення повстання. Новий гетьман закликав населення не чинити самосуду й обіцяв, що припинить зловживання старшин і скасує заведені за Самойловича податки. Згодом вони стали головною опорою гетьмана.

3. Продовження війни з Османською імперією. Другий Кримський похід 1689 р. Азовські походи 1695—1696 pp.

Досягши певної стабілізації в Гетьманщині, І. Мазепа змушений був брати участь у подальших військових діях проти Криму. Насамперед треба було побудувати «городки» понад р. Самарою й заселити їх. Ці «городки» мали служити опорними пунктами для нового наступу на Крим і водночас захищати Гетьманщину від татарських набігів. Навесні 1688 р. розпочалося будівництво фортець, головною з яких мала стати Новобогородська. Будівництво викликало конфлікт із Запорожжям. Щоб його владнати, І. Мазепа надіслав на Запорожжя тисячу золотих.

Навесні 1689 р. відбувся Другий Кримський похід під керівництвом П. Голіцина та І. Мазепи. 100-тисячне російське військо зі слобідськими полками рушило на Крим. До війська приєдналися й гетьманські полки. Спільними зусиллями, долаючи степи і примушуючи татар відступати, військо підійшло до стін Перекопу. Однак, через брак води і харчів іти вглиб Криму Голіцин не наважився і повернув назад. Фактично, похід завершився провалом.

Тим часом до Москви прибув Мазепа зі старшиною, щоб представитися царям Івану і Петру. У цей час у Москві стався палацовий переворот, здійснений прихильниками Петра. Мазепа збагнув, що він може позбутися булави і, не гаючи часу, прибув до Петра, тим самим засвідчивши свою лояльність і завоювавши довіру. Повернувшись із Москви, І. Мазепа почав здійснювати заходи зі зміцнення своєї влади і впорядкування відносин у Гетьманщині.

У цей час війна з Туреччиною та Кримом тривала. Упродовж 1790—1794 pp. гетьманські полки брали участь у походах у район нижньої течії Дніпра та Очакова. Хід бойових дій ускладнили події на Запорожжі. Це сталося в результаті виступу антигетьманської опозиції на чолі з Петром Іваненком (Петриком), за яким стояла частина старшини, що була невдоволена політикою гетьмана і сама прагнула до влади.

Постать в історії

Петро Іваненко (Петрик) був освіченою людиною, представник молодого покоління старшини, який через політичні інтриги прагнув зробити собі кар’єру й здобути багатство. Він служив канцеляристом у військовій канцелярії, був свояком генерального писаря Василя Кочубея. Залишивши посаду і дім у Батурині, він подався на Запорожжя. Там був обраний писарем і почав вести агітацію серед запорожців, проголошуючи себе ворогом старшини та Мазепи, а також проти Москви.

26 травня 1692 р. Петрик уклав союз із кримським ханом від імені «удільного князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорожського городового й народу малоросійського». В угоді зазначалося, що Гетьманщина зберігала всі свої вольності, до неї мали приєднатися Правобережжя і Слобожанщина. Полки Харківський і Острогозький потрібно перевести на Правобережжя, щоб відкрити шлях татарам для нападу на Московію. Усі дії Криму і Гетьманщини мали вирішуватися спільно за взаємною згодою.

Застерігалося право безмитної торгівлі, для козаків — право вільного рибальства в низів’ях Дніпра й добування солі.

Кримський хан визнав Петрика гетьманом і надав йому в підмогу орду. Прибувши на Запорожжя, Петрик закликав до походу за визволення України «від тиранства Москви і від немилостивих панів». Петрикапідтримала запорозька голота, яка визнала його гетьманом. Проте його походи в Гетьманщину в 1692—1693 pp. були невдалими. Населення у своїй більшості не відгукнулося на його заклики. До того ж орда переймалися лише можливістю взяти ясир. Завдяки цьому Мазепі вдалося відносно легко відбити напади, а одночасно приборкати опозицію проти себе. Крім того, Мазепа вжив заходи зі зміцнення влади над Запорожжям. Так, була влаштована своєрідна блокада: на Січ не пускалися купців і припаси, а старшині він роздавав багаті подарунки, привертаючи її на свій бік.

Попередній досвід свідчив, щоб здобути Крим, потрібно контролювати узбережжя Чорного моря. Тому в середині 90-х pp. XVII ст. Петро І склав план війни з Туреччиною, який передбачав дії на двох фронтах одночасно: у гирлі Дону, щоб здобути фортецю Азов, і в гирлі Дніпра. Перший похід Петра І в 1695 р. на Азов виявився невдалим за відсутності флоту. Турецька залога фортеці отримувала всі необхідні припаси і підкріплення морем. У той же час дії Мазепи на Дніпрі були більш вдалими. Гетьманським військам вдалося захопити Кизи-Кермень і Тавань.

На початку 1696 р. татари з Петриком здійснили ще один похід на Гетьманщину, але були розбиті біля Гадяча. Після цього Петрик на деякий час став гетьманом «ханської» України — території між Південним Бугом і Дніпром.

Того ж року Петро І разом із козаками наказного гетьмана Якова Лизогуба здійснили Другий Азовський похід і за підтримки новозбудованого флоту здобули місто. У цей же час точилися бої поблизу Очакова. Проте здобути його не вдалося. Війна з Туреччиною почала затягуватися, що лягло важким тягарем на населення Гетьманщини, яке було змушене утримувати російську армію і споряджати козацькі полки.

У 1699 р. союзники Петра І, Священна ліга уклали мир із Туреччиною у Кар ловцях. За цим договором, зокрема, Польща повернула собі Поділля.

30 липня 1700 р. був укладений Константинопольський мир Росії з Туреччиною, за яким Росія отримувала Азов на 30 років і частину узбережжя Азовського моря. Проте сторони зобов’язувалися не будувати укріплень на кордоні Криму й Гетьманщини. Козаки залишали фортеці Кизи-Кермень і Тавань, але отримували право здійснювати промисли до морів.

Скориставшись війною, Петро І збудував навпроти Січі фортецю на Кам’яному Затоні для контролю над запорожцями.

4. Політика гетьмана І. Мазепи.

На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин із Москвою: доповідав про «витівки» запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, де Росія вела боротьбу за вихід до балтійського узбережжя, то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. За все це Мазепа одержував щедрі подарунки від царя, Петро І довіряв українському гетьману. У 1700 р. він одержав найвищий орден — Андрія Первозданного, а також титул князя Священної імперії.

У соціально-економічній політиці гетьман зробив основну ставку на підтримку козацької старшини і української шляхти, прагнучи перетворити їх на міцну віддану привілейовану соціальну верству. Мазепа сприяв зростанню великого старшинського і монастирського землеволодіння, упорядкуванню панщини для селян (два дні на тиждень). За роки свого гетьманування він видав більше тисячі універсалів про передачу старшині, монастирям та великим купцям у володіння сотні сіл із десятками тисяч селян. Сам гетьман мав близько 100 тис. селян в Україні і 20 тис. селян у Росії. Наслідком такої політики стало посилення всіх форм визиску селян, козаків і міщан, загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Крім того, Мазепа здійснив перепис козацького стану, утруднивши тим самим перехід до нього з інших суспільних станів.

Отримуючи у володіння поселення, старшина, шляхта і монастирі часто змушували козаків виконувати різні повинності, виписували їх із реєстру, перетворювали у підданих, відбирали землі (на початок 1730 р. малоземельні та безземельні становили 40 %). Вони мали робити обов’язкові подарунки старшині (ральні), давати гроші й продукти на утримання адміністрації та пошти, на військову музику, школи тощо.

Значні витрати на закупівлю зброї, боєприпасів, коней та спорядження, участь у походах та воєнних діях, відрив від ведення господарства призводили до неспроможності виконувати військову службу, переходу в селянство чи міщанство.

Проте воєнні потреби вимагали існування боєздатного козацького війська. Тому в 1698 р. козаків було поділено на спроможних виконувати воєнну службу (виборні) і неспроможних (підпомічників), які мали допомагати виборним у веденні господарства. Такий самий поділ згодом відбувся й на Слобожанщині.

Одним із найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є той факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи в розвиток архітектури й будівництва був настільки значним, що навіть тогочасний архітектурний стиль дослідники називають «мазепинським бароко».

Багато нових споруд з’явилося в Києві. У 1690 р. було збудовано нове приміщення Києво-Могилянського колегіуму, у 1698 р. — Богоявленську церкву Братського монастиря, дзвіницю Софійського собору, до 1695 р. — обнесено новим муром Києво-Печерську лавру.

Інша царина культурницької діяльності Мазепи — друкарська справа. Видання мазепинської доби були одними з кращих українських книгодруків. До речі, сам гетьман мав чи не найкращу в Україні бібліотеку й обдаровував книжками монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, Мазепа опікувався Києво-Могилянською колегією, сприяючи її перетворенню в 1701 р. на академію. Мазепа також дбав про виникнення нових осередків культури. Зокрема, у 1700 р. в Україні було засновано новий навчальний заклад — Чернігівський колегіум.

На думку дослідників, така цілеспрямована й всеохоплююча культурницька діяльність І. Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику.

Може, так би і скінчився довгий вік гетьмана, якби він не виступив відверто проти російського царя, скориставшись Північною війною Росії та Швеції (1700—1721 pp.).

 

Домашнє завдання:

1.Прочитати відповідний параграф за темою;

2.Написати роздум « Хто для мене є Іван Мазепа: герой чи зрадник?».

Дата:13.04.2021

Практичне заняття «Козацькі літописи XVII—XVIII ст. як історичні джерела»

Мета: сформувати уявлення про козацькі літописи XVII—XVIII ст., їх роль у дослідженні минулого нашої Батьківщини; розвивати вміння аналізувати історичні джерела й формулювати свою думку, спираючись на їх зміст; сприяти формуванню толерантного ставлення до думок інших і вмінню шукати з ними порозуміння.

Завдання:

виконати практичну роботу за підручником ст.. 261-262

 

 

Дата: 20.04.2021

 

Урок контролю і корекції навчальних досягнень учнів із розділу «Українські землі у 20–90-х рр. ХVІІІ ст.»

Дата _______________________  Прізвище, ім’я _______________________

І рівень (0,5 бала)

1. У якій галузі культури плідно працювали М. Березовський,

Д. Бортнянський, А. Ведель?

а) Театр  б) Література   в) Музика     г) Живопис

2.  Позначте назву останньої Запорозької Січі.

а) Кам’янська Січ  б)  Олешківська Січ

в) Нова Січ             г)  Чортомлицька Січ

3.  У якому році відбулося повстання на Правобережній Україні,
що увійшло в історію під назвою «Коліївщина»?

а) 1749  р.   б) 1750  р.   в) 1751 р.   г) 1768 р.

4. Позначте ім’я найбільш відомого ватажка опришківського

руху ХVІІІ ст.

а) У. Кармелюк      б) Л. Кобилиця    в) О. Довбуш      г) П. Полуботок                    

5. У якому році за указом російської імператриці Катерини ІІ

було скасовано гетьманство?

а) 1775  р.   б) 1750  р.   в) 1764 р.   г) 1768 р.

6. Скільки поділів Речі Посполитої було здійснено сусідніми державами у ХVІІІ ст.?

а) 1              б)  2              в) 3             г)  4

7. Запорозька Січ була зруйнована:

а) 1748  р.  б)  1775 р.    в) 1783  р.   г)  1794  р.

8. У якому році за указом імператриці Катерини ІІ було

ліквідоване Кримське ханство?

а) 1768  р.                       б)  1752  р.

в) 1757  р.                       г)  1783  р.

9. Останнім кошовим отаманом Запорозької Січі був:

а) К. Розумовський        б)  П.Тетеря

в) І. Самойлович             г)  П.Калнишевський

10. Позначте період гетьманства К. Розумовського

а) 1724—1736 рр.;           б)  1737—1749 рр.;

в) 1750—1764 рр.;           г)  1765—1800 рр.

11. Позначте імена осіб, про яких Т. Шевченко писав: «...це той

первий, що розпинав нашу Україну, а вторая доконала

вдову-сиротину»

а) Петро І, Катерина ІІ;                  б)  Марія-Терезія, Йосиф ІІ;

в) Петро ІІ, Анна Іванівна;             г)  Олександр ІІ, Єлизавета Петрівна

12. Повстання під назвою Коліївщина очолив:

а) М.Залізняк          б) Л. Кобилиця   

в) О. Довбуш          г) Верлан

 

 

 

 

ІІ рівень (1 бал)

13. Дайте визначення:

Гайдамаки - _______________________________________________________

__________________________________________________________________

Опришки- ________________________________________________________

__________________________________________________________________

14. Установіть послідовність подій.
а) Створення Другої Малоросійської колегії
б) Скасування козацького устрою на Слобожанщині
в) Гайдамацьке повстання під проводом Верлана
г) Загибель провідника опришків О. Довбуша         1-___; 2-____;3-____;4-____

ІІІ рівень (1,5 бали)

15.  Установіть відповідність між діячами і їх характеристиками.

а) Г. Сковорода	1) Видатний архітектор
б) О. Довбуш	2) Видатний філософ
в) І. Гонта	3) Один із керівників опришків
г) М. Березовський	4) Видатний композитор
	5) Один із провідників Коліївщини

а)____; б)____; в)____; г)_____

16. Який варіант заповнення пропусків у тексті є правильним?

Нова Січ поділялася на ... куренів; територія, що належала запорожцям, називалася ..., вона поділялася на адміністративно-територіальні округи, які мали назву ...».

а) 12, Запорожжя, зимівники   б) 24, Дике Поле, хутори

в) 28, Великий Лук, клейноди г) 38, Запорозькі Вольності, паланки       __________________

IV рівень (2 бали)

17.  Якими були особливості розвитку української культури другої
половини ХVІІІ ст.?

Дата: 23.11.2021

Тема: Урок контролю і корекції навчальних досягнень учнів із розділу «Землі України у складі Речі Посполитої (XVI – перша половина XVII ст.)»

Мета: перевірити рівень підготовки учнів з теми відповідно до  програмових вимог: рівень теоретичних знань дат, фактів, подій, понять та їх розуміння і використання; перевірити рівень набутих умінь і сформованих навичок; оцінити рівень навчальних досягнень учнів з вивченої теми.

 Перед виконанням завдань із тематичного оцінювання повторіть матеріал першого розділу( параграфи першого розділу у підручнику)

Виконати завдання  по тематичному оцінюванню за посиланням:

join.naurok.ua - код доступу 6277805